Світ потерпає через брак помислів

З енцикліки Caritas in Veritate (Милосердна любов в істині) Святішого Отця Бенедикта XVI

Однією з найглибших форм бідності, що її може пережити людина, є самотність. Поглянувши пильніше на інші форми бідності, також і матеріальну, можемо зауважити, що вони народжуються з ізоляції, з того, що хтось не знає любові до себе або має складності з тим, аби любити. Різні форми бідності часто-густо народжуються зі зречення від Божої любові – це обумовлено трагічним замиканням людини «на собі», бо людина вважає, що є або самодостатньою, або лише незначним і ефемерним явищем, «чужинцем» у Всесвіті, який буцімто виник випадково. Людина стає відцураною, коли є самотньою або відірваною від реальності, коли вона у мисленні й вірі відмовляється від певних підвалин (пор.Centesimus annus, 41). Все людство стає відцураним тоді, коли покладається лише на власні проекти, фальшиві ідеології та утопії (пор.CА, 41). Здається, що сьогодні людство набагато більше залучене до діалогу, ніж будь-коли раніше: але треба докласти всіх зусиль, аби перетворити цю фізичну наближеність одне до одного на справжнє сопричастя. Аби досягти розвитку народів, треба передусім визнати: людство становить єдину родину, що складається з суб’єктів, які не просто живуть один поруч з іншим, а співпрацюють у справжньому сопричасті (пор.Evangelium vitae, 20).

Папа Павло VІ зауважував, що «світ потерпає, бо бракує помислів» (Populorum progressio, 85). Це твердження не лише констатує факти, а й насамперед містить побажання: нагальною потребою є новий масштаб мислення, аби краще зрозуміти наслідки того, що ми є однією сім’єю; взаємодія людей на Землі заохочує нас, аби інтеграція творилася радше під знаком солідарності (пор.Йоан Павло ІІ, Звернення на Всесвітній день миру 1998 р.), аніж ізоляції. Роздуми про це зобов’язують до критичнішої та глибшої оцінки категорії «відносини-стосунки». Йдеться про завдання, якого не можна виконати лише за допомогою соціальних наук, бо воно вимагає внеску таких дисциплін, як метафізика й теологія, аби належним чином усвідомити найвищу гідність людини.

Наділена духовною природою, людська істота реалізує себе через міжособистісні стосунки. Що щиріше людина переживає ці стосунки, то дозрілішою є її ідентичність. Людина оцінює себе не ізольовано, а лише зав’язавши стосунки та відносини з іншими людьми і Богом. Отже, ці відносини набувають фундаментального характеру. Це ж саме стосується і цілих народів. Тому надзвичайно цінним для їхнього розвитку є метафізичне розуміння стосунків між людьми. Християнське одкровення надихає і спрямовує розум у цьому напрямку, адже християнство вважає, що людська спільнота не розчиняє у собі людину, не знищує її автономію, як це трапляється у різних формах тоталітаризму; але радше цінує особистість, оскільки стосунки між нею та спільнотою – це відносини однієї повноти щодо іншої форми повноти (Summa Theologiae I-II, q. 21, a. 4, ad 3um). Подібно до того, як родинна спільнота не розчиняє у собі людей, які входять до неї, так само й Церква повністю приймає і цінує «нове створіння» (Гал 6,15; 2 Кор 5,17), яке через Хрещення долучається до її живого Тіла. Так само і єдність сім’ї народів не розчиняє в собі людей, народи і культури, а робить їх прозорішими одне для одного, дедалі більше об’єднуючи у їхній визнаній і законній неоднорідності.

Тема розвитку співзвучна і пов’язана з темою об’єднання всіх людей і всіх народів в одну спільноту сім’ї народів, спільно збудовану на фундаментальних цінностях справедливості й миру. Ця панорама вражаюче освітлюється відносинами між Особами Триєдиної в Бозі Трійці. Свята Трійця – це абсолютна єдність, тому що три Божі Особи становлять чистий взаємозв’язок, взаємостосунок. Взаємна прозорість між трьома Божими Особами є повною, а зв’язок між ними – абсолютний. Бог також прагне приєднати нас до цієї реальності сопричастя: «Щоб вони були одно так само, як і ми одно» (Йн 17,22). Церква є знаком та інструментом цієї єдності (Lumen gentium, 1). Також реальні стосунки між людьми мають обов’язок скористатися з цього Божественного зразка. Передусім, у світлі явленої таємниці Святої Трійці стає зрозумілим, що справжня відкритість означає не відбіжне розсіювання, а чимдалі глибше взаємопроникнення. Це також випливає і з загальнолюдського досвіду любові й правди. Подібно як освячена у Таїнстві любов між чоловіком та жінкою сполучає їх духовно в «одне тіло» (Бут 2,24; Мт 19,5; Еф 5,31) і перетворює цих двох на реальну й справжню єдність, так само істина сполучає людські душі і спонукають їх думати «в унісон», пригортаючи й об’єднуючи їх.

Бенедикт XVI

Енцикліка Caritas in Veritate, розділ 5 (пп.52-54)

(переклад «КВ»)