Легко говорити про штучне запліднення, коли ти віриш в Бога, коли розумієш, що не можна убивати інших дітей заради однієї. легко говорити «ні» штучним дітям, коли ти щаслива мати трьох цілком здорових дітей, які приносять тобі радість і наповнюють твоє життя змістом і любов’ю. Легко осуджувати інших , незнайомих тобі людей, які зважились на такий крок, який може принести ще більше болю і розчарувань у майбутньому.
Але коли справа стосується людей, яких ти знаєш протягом багатьох років, сказати їм у вічі, що вони зробили смертний гріх, тим більше, дивлячись на їх «штучних» гарненьких дівчаток, зовсім непросто, вірніше просто неможливо…
Вони завжди були невіруючими: чи то може виховання, чи наслідки нашого радянського минулого, але Бога в їх житті не було зовсім. Молоді, впевнені в собі, щасливі своїм коханням, вони потребували тільки один одного і увесь світ був наповнений для них коханням. Минали роки, у друзів, знайомих, родичів народжувались діти, йшли в садочок, школу. Їхнє кохання поволі затихало і народжувалось почуття неповноцінності. Воно росло, захоплюючи думки і отруюючи до цього цілком щасливе розмірене життя. З часом це почуття почало переростати у невдоволення, сварки, чи навіть мовчання і нерозуміння: для чого ж далі жити? І зараз ви подумаєте, що можна зробити щасливою якусь маленьку дитину, що страждає без батьків у дитбудинку. Але для такого кроку потрібно мати неабияку мужність, щоб не боятись перешіптування сусідів за плечима, пліток знайомих, потрібно навчитись любити зовсім чуже маля, вдивляючись у обличчя якого, ніколи не побачиш і не впізнаєш таких до болю знайомих рис улюбленого обличчя коханої людини. А ще батьки, родичі і нерозуміння з їхньої сторони… Не кожен відважиться на такий крок.
Вони не були ані сильними, ані відважними. Тому пішли легшим шляхом: знайшли клініку з гарною репутацією, заплатили гроші і незабаром стали батьками двох діточок. Не подумайте, що то було легко. Цьому передували довгі місяці лікування, потім потрібно було для збільшення шансів перев’язати маточні труби, а це у випадку невдачі назавжди полишало можливості народити дітей у майбутньому. І нарешті серед усіх тих жінок, що лежали у її палаті у клініці, змогла виносити і народити дітей тільки вона одна. Це коштувало дев’яти місяців , проведених у лікарні з забороною не тільки ходити, але й часом вставати. Вагітність – зазвичай щаслива пора очікування чогось надзвичайного, але чи можна назвати щасливим час постійного перебування в міській лікарні, без коханого, без рідних, без свого дому? Не знаю.
Уже минуло багато часу з моменту народження двох гарненьких голубооких діточок, одне з них схоже на батька, інше – на матір. Тепер вони – звичайна сім’я, дні якої наповнені щасливими турботами про дітей, про їх майбутнє. І мріють про третю дитину, але жах від пережитого переважає бажання, бо зі спогадів про вагітність тільки страждання, переживання і сльози…
Я не виправдовую їх, тому що після вироку лікаря, що ніколи не зможу народити, ми з чоловіком тішимось трьома діточками, тому що знаю, що Божа любов – незбагненна, і навіть самі найзаповітніші, нездійсненні мрії збуваються, якщо життя наповнено Господом, і усі молитви і прохання не залишаються без відповіді. Просто потрібно зрозуміти і почути Божу волю.
Але й не можу їх засуджувати, лише молюсь: «Боже , пробач їм, бо вони не знають Тебе, хоча по-своєму щасливі».
_________________________________________________________
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.