Католицька Церква в Монголії святкує 20-ліття своєї присутності в цій азіатській країні. 1992 року Свята Столиця та Монголія встановили дипломатичні стосунки, а 10 липня того ж року в столицю країни, місто Улан-Батор, прибули три перші місіонери Згромадження Непорочного Серця Марії, започатковуючи монгольську місію.
Нечисленну католицьку громаду очолив філіппінський священик Венсеслао Паділья. 2002 року створено Апостольську префектуру Улан-Батор, першим єпископом якої став о. Паділья, який і досі її очолює.
На сьогодні в Монголії нараховується близько 800 католиків на понад 2 мільйони населення, більшість якого становлять буддисти, проте Католицька Церква прагне рости та долучатися до розвитку держави.
Роберта Джізотті, кореспондент Радіо Ватикану, взяла інтерв’ю в отця Ернесто Віскарді – місіонера, який трудиться на теренах Монголії. Отець Ернесто, зокрема, розповів, що для перших місіонерів, які прибули до Монголії, важливим було бути чутливими до ситуації в країні. Також необхідно було з уважністю ставитися до усіх, які потребували першої євангелізації. Отже, тепер час для роздумів над пройденим шляхом, і також досвід, який треба використати для того, щоб проектувати майбутнє.
Характеризуючи соціальну ситуацію в країні, отець Віскарді зазначив, що після того, як країна вийшла з-під комуністичного панування, було багато справ, які вимагали негайного вирішення. Завдяки природному багатству країни на сьогодні спостерігається загальний зріст валового внутрішнього продукту. Зовнішні інвестиції вплинули на покращення у вугільній та урановій промисловості, видобуванні золота тощо.
Монголія – це країна, де завдяки розвитку економіки, відбуваються зміни також і в культурній та соціальній сферах. На думку отця Віскарді, ці зміни мають як позитивні, так і негативні риси. Оскільки модернізація та відкритість на глобалізацію світового ринку в певний спосіб роз’їдає національне багатство країни, проте, також дає можливість набагато вище піднести свій життєвий рівень.
Звичайно, що це ставить перед Церквою великі завдання. Понад усе розробити проект на наступні роки, аналізуючи, що чекає Монголію в наступні п’ять років, як буде організована соціальна сфера, яким буде рівень життя і якими будуть релігійні потреби, починаючи вже від тепер. «Долати разом з монгольським народом цей час змін не є легко, – наголошує отець Ернесто, оскільки в дуже короткий час доводиться переживати зміни, які в європейській культурі відбувалися протягом століть». Як уряд, так і адміністративний апарат, сподівається на те, що ті, хто залучені в культурну сферу життя країни, можуть в певний спосіб сприяти плавному та ефективному переходу в процесі змін, що відбуваються.
На запитання про взаємостосунки із державними органами влади та з іншими релігійними конфесіями, отець Віскарді відповів, що «єпископ завжди підтримував відкриті та сердечні взаємостосунки співпраці з різними адміністраціями». З законодавчої точки зору, в країні існує релігійна свобода. Хоча, в дійсності, цей принцип релігійної свободи по-різному застосовується в різних регіонах країни.
На місцевому рівні кожна релігійна інституція має отримати окремий дозвіл, щоб мати змогу здійснити свою релігійну діяльність в конкретному регіоні. Кожного разу цей процес є довгою бюрократичною тяганиною і не завжди існує певність отримання дозволу. «З точки зору місійної діяльності, –розповів о. Ернесто, – немає жодних проблем, проте державні служби завжди спостерігають за нашою діяльністю».
Що стосується безпосередньої діяльності Церкви у Монголії, о. Віскарді розповів, що, головним чином, праця зосереджена при парафіях. Там організовано центри опіки над дітьми з вулиць, також діють їдальні для бідних, якими опікуються сестри Матері Терези з Калькутти. У навчальних центрах трудяться черниці Згромадження Сент-Поль-де-Шарт. Серед молоді розгортають плідну діяльність отці-Салезіани, а також сестри Салезіанки. В загальному в Монголії трудиться понад 80 місіонерів з 22 країн світу, які належать до 13 Чинів та Згромаджень. Слід зауважити, що в семінарії в Південній Кореї навчаються перші монгольські юнаки, які прагнуть стати священиками.
На завершення о. Ернесто зазначив, що «саме соціальна діяльність Церкви дала змогу Католицькій Церкві виявити свою ідентичність в державі, яка дуже мало про неї знала. Оскільки попередньо уряд не мав досвіду присутності Католицької Церкви в країні, то не було певної чіткості у розумінні, що собою являє Католицька Церква та Ватикан, проте сьогодні присутність Церви є зрозумілою».
фінансово.
Щиро дякуємо!
