Історичний момент: 8 липня 2023 року в луцькій катедрі свв.Петра і Павла президенти Польщі та України разом ушанували 80-річчя Волинської трагедії
Відносини між Україною і Польщею, м’яко кажучи, стали напруженими, — що не сприяє жодній зі сторін. Правда така, що наше спільне минуле було складним, не бракувало кривавих і болючих моментів; але були і також періоди спільної боротьби, мирного співіснування польського та українського народів на цій землі.
Це я кажу як громадянин України польського походження, який захищає суверенітет Вітчизни в лавах ЗСУ й у венах якого тече українська кров батька і польська кров матері. І цим я щиро пишаюся. Мені боляче, коли намагаються зіткнути лобами наші нації — бо це розділення проходить через мою душу.
Ситуацією вміло користується москва, щоби нас (знову) пересварити й перемогти за принципом «розділяй і владарюй», бо коли ми разом — ми сильні.
А замість шукати винних — варто піти до кореня проблем, зокрема до незагоєних ран Волинської трагедії. І ми, передовсім як католики-християни, а далі вже як українці й поляки, маємо показати приклад і шлях до цього. Тому я насмілився написати цю статтю.
Ексгумація в Пужниках на Тернопільщині, в межах спільного українсько-польського розслідування справи жертв Волинської трагедії. Фото: Суспільне
1.Кожна жертва має право на гідне поховання та вшанування пам’яті; забезпечити це — наш святий обов’язок.
Першочерговим є питання гідного і християнського поховання всіх без винятку жертв подій на Волині 1940‑х років. Справа ексгумацій ніколи не може бути темою політичних спекуляцій. Наш обов’язок — знайти кожного вбитого: як із польської, так і з української сторони, як на Волині, так і на інших територіях, — і достойно поховати, щоб вони та їхні живі родичі знайшли мир і спокій. Їхні тіла не повинні бути заручниками міжнародної дипломатії. Колись вони стали жертвою міжнаціональної ворожнечі; тепер на них спекулюють політики. Так само, як говориться, що будь-яка війна не закінчиться, доки не похований її останній солдат, — так і це є першим кроком до зцілення Волинської трагедії, яка буде боліти і кривавити, доки не буде знайдено останнього вбитого у тій міжнаціональній м’ясорубці людської ненависті та злоби.
Павлівка Волинської області. Хрести на місці вбивства 200 поляків 11 липня 1943 року
2.Провести детальне дослідження без ідеологічних кліше, бо тільки істина нас визволить (Йн 8,32).
Звісно, кожна сторона триматиметься своєї правди. Історики, хай би як вони самі цього хотіли, все ж будуть суб’єктивними та дотримуватимуться своєї рідної історіографії. Це протистояння шкіл, підходів і термінів може тривати вічно. Для поляків Волинь завжди буде геноцидом; для українців асоціюватиметься з важкими сторінками національної боротьби за незалежність у вирі ІІ Світової війни. Без смирення й відкритості до правди, навіть незручної та болючої, немає ані примирення, ані шансів на зцілення. Було б добре, якби цією темою зайнялася міжнародна команда істориків та дослідників геноцидів, які вивчали подібні факти в інших країнах світу. Вони могли б дати своє об’єктивне, неупереджене бачення ситуації: чи це був геноцид, етнічна чистка чи, можливо, ще інший термін.
Це, звісно, не виправдовує ані применшує злочинів проти мирного населення, але принаймні допоможе пролити світло на події 80‑річної давнини. Історію можна переписувати чи виправляти. Її треба роззброїти від політики та віддати справжнім історикам, щоб істина зробила нас вільними — і не дозволила повторитися в майбутньому. Адже теперішня напруженість між українцями і поляками нагадує стан, який передував Волині, коли взаємне непрощення та помилки спочатку засліпили очі, а потім і серце зробили нечутливим до чужого болю.
3.Дослідити факти втручання третіх сил та винести з цього науку на майбутнє
Не викликає сумнівів, що польсько-українське протистояння було вигідне як німецькій, так і радянській стороні. Чим слабші були наші народи, тим легше їм було контролювати та зрештою перемогти. Міжнаціональні конфлікти й напруження були завжди, адже нерозв’язані історичні моменти розростались, як снігова куля; вони тліли, і достатньо було запалити сірника, щоб ця бомба ненависті та злоби вибухнула з небаченою силою.
Ми, на жаль, недостатньо вивчили роль нацистських і радянських спецслужб у цій історії. Один краєзнавець із мого рідного Кам’янця-Подільського розповідає, що розмовляв із місцевим жителем, який на власні очі бачив повні машини радянських солдат, які у формі УПА переїжджали за Збруч, де потім було чути про погроми у польських селах. Часто очевидці впізнавали капітана НКВС, який за декілька тижнів до того в уніформі українського націоналіста вбивав цивільних поляків. Потім, звісно, це призвело до масової різанини: УПА нищила польські села, Армія Крайова у відповідь так само мстилася на українцях. Брак діалогу та історична й політична короткозорість призвели до того, що третій силі вдалося налаштувати сусідні народи один проти одного. Це наука на майбутнє, якої ми досі не засвоїли. Коли ми сваримося, то це завжди комусь вигідно, і від цього завжди страждають наші нащадки. Втрата української державності й події Варшавського повстання 1944, хоч як це прикро казати, були пов’язані з подіями на Волині. Поляки та українці вже програли війну за власну незалежність у 1943 році — коли розпочали пролиття крові одні одних. Чи зможемо ми як держави і народи зараз відреагувати по‑іншому — відкрите питання.
Пам’ятник Армії Крайовій у Жешуві
4.Бути героєм — це насамперед бути людиною
Для певної частини українців бійці УПА завжди будуть героями, бо вони боролися за українську незалежність, гідність і свободу України. Так само, як для поляків Армія Крайова буде символом честі й незламності патріотичних ідеалів. Незалежно від своїх особистих поглядів, я переконаний, що нереалістичними вимогами будуть деглорифікація обох цих формувань чи переписування історії так, щоб вона подобалася сусідам. Ми це вже в Україні проходили; і це нормально, що у кожного народу буде свій погляд на історію та минуле, героїв і цілі їхньої боротьби. Той, хто для американців був героєм і борцем за Незалежність, для британців назавжди залишиться зрадником Корони.
Питання в іншому: герой і приклад для наслідування — це хто? Чи можна вважати героями тих, хто скоював злочини проти людяності, вбивав цивільне мирне населення? Чи можна їхніми іменами називати вулиці та ставити їм пам’ятники? Це стосується не тільки української сторони, а рівною мірою і поляків, які віддавали такі накази і вбивали цивільне українське населення на Волині чи Галичині. Хіба мета, навіть найблагородніша, насправді виправдовує такі засоби боротьби? На моє переконання — чомусь із‑посеред ознак героїзму усунуто людяність, совість і мораль.
Ми справедливим осудом і праведним гнівом реагуємо, коли на росії нагороджують орденами учасників різанини в Бучі й називають на їхню честь сквери. Але це ніщо інше як заохочення повторити такі дії в майбутньому. Так виховують убивць і майбутніх катів. Цілеспрямоване нищення мирного населення, невинних дітей і жінок — це злочини проти людяності, які мають бути названі на ім’я, а їхніх учасників історія має оцінити справедливо. Мета не виправдовує засобів; державності не збудуєш на крові невинних. І, виправдовуючи злочини, ми певною мірою стаємо співучасниками цих злочинів. Називаючи зло добром — беремо моральну відповідальність за наслідки дій. Герой — це передусім Людина з великої літери, приклад для наслідування.
Наші діти стануть тими, кого ми їм покажемо як взірець для наслідування. Ким стали росіяни на прикладі Сталіна — можна не пояснювати. Не буде Божого благословення для України, поки ми приймаємо зло та прославляємо гріх, який завгодно — від убивства ненародженого до невинної жертви війни. Тут питання не в захисті національній гідності, а в елементарній людяності й справедливості: відсіяти пшеницю добрих справ та героїчних мотивів польських і українських національних військових угрупувань від нелюдів, які це використовували для своїх ганебних вчинків та людиноненависницьких наказів. І одним з орієнтирів розпізнання та історичної оцінки мають бути, зокрема, принципи міжнародного права у воєнний час. Там, де зникає Божий закон, — кожний сам собі стає суддею, катом і присяжним.
5.Прославити тих, які залишились людьми у нелюдських умовах
Замало тільки засудити винних — варто ще й належно прославити тих, які героїчно залишалися людьми у ті непрості часи. Праведників, які, ризикуючи своїм життям, не піддалися пропаганді й ненависті та рятували своїх сусідів. Мученики — це свідки правди й Божої Любові, які вміли назвати зло на ім’я та вибирали добро. Вони не були проти когось — вони вмирали за Христа і ближнього. Їх не треба сприймати крізь призму національних та ідеологічних кліше. Моєю щирою мрією є, щоб Римо- і Греко-Католицька Церкви, як сестри у вірі, спільно розпочали процес прослави жертв і мучеників людської ненависті, які загинули на Волині й Галичині. У них текла різна кров; але вона змішалася в пеклі людської ненависті, і нині вони вже разом тріумфують у Божому Царстві. Для християн — це справжні герої, які є свідками і заступниками примирення між нашими народами. Дивлячись з неба та маючи природу Ісуса (див. Флп 2,6), вони напевно не хочуть, щоб їхню смерть політизували. Жертви Волині вже належать до єдиного вибраного народу Христової Церкви, яка є знаком спасіння й тріумфу любові над ненавистю.
Деякі беатифікаційні процеси нині вже тривають: наприклад, польського священника, якого на Волині жахливо закатували вояки УПА, облата Марії Непорочної о.Людвіка Вродарчика. А в УГКЦ розглядають справу о.Августина Цебровського, Григорія Тиктора (спільно з дружиною Ольгою і матір’ю Пауліною) та о.Григорія Сивака, яких у різний час убили бойовики Армії Крайової на Галичині. Вони гинули разом із парафіянами, як добрі пастирі своєї вівчарні. Тут треба загадати свідчення про польку с.Ванду Трудзінську, яку разом з її підопічними, 7 хлопчиками-сиротами, вбили ОУНівці. Перед смертю її примусили викопати яму для себе та дітей.
Не залишає байдужими історія монахів-капуцинів східного обряду: Касіяна Чеховича з Любомля, якого на Волині місцеві називали «ангелом доброти і примирення», та Сильвестра Гладзьо. У червні 1943 року, почувши про заплановані напади на польські міста, брат Касіян пішов до штабу УПА в Ковелі, щоб попросити їх цього не робити. Знайомі радили йому не їхати, проте священник заявив, що вже «приніс себе Богові як мученик, тому не боїться смерті». Коли ж представники УПА запитали, як він сміє їх застерігати, — о.Чехович почав виголошувати Божі заповіді українською мовою. Його зупинили, коли він дійшов до заповіді «не вбий». Там його схопили й передали німцям; а коли ті «не знайшли в ньому провини» (пор. Йн 18,38) — наказали звільнити. Проте українські націоналісти катували священника, а потім скинули з мосту в річку Стир, як колись сталося зі св.Йоаном Непомуком, а не так давно в комуністичній Польщі — з о.Єжи Попєлушком. Брат о.Чеховича в ордені, українець Сильвестр Гладзьо, сховався від мучителів у монастирській церкві. Йому пропонували зректися віри, щоби врятувати життя, проте він рішуче відмовився, залишаючись вірним Христовій Церкві. Тоді кати розбили його голову об вівтар, за який він міцно тримався.
Не можу не згадати приклад героїчної смерті греко-католицького монаха о.Серафима Яросевича. Священник, який раніше перейшов із православ’я до католицької віри, ввечері 27 травня проводив службу в греко-католицькій церкві в Жабчах, коли група бандитів спочатку вигнала людей, а потім підпалила храм. Отець Серафим спожив Пресвяті Дари і спокійно стояв перед вівтарем із дарохранительницею в руках, чекаючи на смерть. «Він був великим шанувальником Бога й Церкви. Стояв праведно у великій непохитності», — згадують його сучасники.
У братській могилі в польському Любешові спочивають останки двох сестер Пресвятого Серця Ісуса, які працювали задля поширення неоунії на Волині. Сестра Марія Алойза Гано була родом із Москви, а сестра Марія Анджея Оссаковська — з Ковеля на Волині. Монахиня Алойза влаштувалася працювати в греко-католицький дитячий будинок, доглядала за каплицею та допомагала медсестрам у Любешові й сусідньому Угриничі. 9 листопада 1943 року озброєні українські повстанці зігнали приблизно 150–200 осіб, включаючи двох черниць, до дерев’яної будівлі в Любешові. Від них вимагали публічно зректися католицької віри, а коли ті відмовилися — підпалили будинок. Сестри Алойза та Анджея загинули у вогні разом зі своїми братами по вірі.
Можливо, першою нашою реакцією буде злість і гнів. Проте всі ці згадані свідки показують, що в ненависті немає національності й переможців, а є лише жертви. І тому я впевнений, що в ім’я Христа і силою Святого Духа вони простили своїх вбивць. Можливо, колись вони спільно будуть прославлені на вівтарі Католицької Церкви як справжні герої віри, які серед суцільного пекла змогли дійти до раю. Цих мучеників треба пам’ятати, прославляти і наслідувати. Це свідки Воскреслого Христа й гідності життя кожної людини.
Мені не йдеться про статистику, бо кожне вбивство невинного — це вже поразка людяності й нашого християнства. Єдиним повністю невинним є лише Господь. Ми ж усі несемо наслідки своїх та чужих гріхів. Тому потребуємо прощення, очищення пам’яті — і примирення, згідно зі славетною формулою польських і німецьких єпископів: «Вибачаємо і просимо вибачення». Без правди немає справедливості, а без справедливості немає справжнього прощення та примирення.
Символічно, що в ці дні припадає 25‑річчя візиту в Україну св.Йоана Павла ІІ, якого заслужено вважають покровителем українсько-польського примирення. Тож нехай його небесне заступництво допоможе нам прийняти наше минуле і йти далі, будуючи цивілізацію любові та Христового миру.
Святий Йоане Павле ІІ, Апостоле примирення і миру, молись за нас!
фінансово.
Щиро дякуємо!
