Роздуми про молитву, чим вона є, чим не є і чим не повинна бути, – від о.Яна Анджея Клочовського ОР, філософа, викладача Папської теологічної академії у Кракові, спеціально для читачів CREDO.
Що треба для того, аби добре молитися?
Я сказав би, що це питання полягає в такому: які виміри має моє життя? Чи полягає моє життя в тому, що я постійно пересуваюся по площині – тобто весь час десь бігаю, від чогось утікаю або від когось ховаюся, або до чогось прагну і щось хочу здобути, – тим самим весь час перебуваючи «поза собою».
А духовне життя – це відкриття, що я маю не тільки те, що повинен виконати, що стоїть передо мною або підганяє мене ззаду. Але ще я маю в собі ЩОСЬ, якийсь простір, який я мав завжди. Те, що називають душею. Тобто те місце, де людина є собою не відносно когось чи відносно якогось завдання, а тільки відносно самої себе. І коли людина увійде в цей внутрішній простір, то відкриє, що навіть там, у цій «собості», вона не самотня, бо там є хтось, хто до неї промовляє. Знайти «вухо», яке зуміє почути те, що в моїй душі Бог до мене говорить, – оце і є, по суті, молитва.
І тоді можна бігти, і навіть десь дуже далеко, або від чогось поганого втікати, – і водночас слухати той голос, який є в мені. Люди сьогодні часто затикають вуха навушниками – як їздять метро чи автомобілем, або йдуть вулицею, – але при цьому вони постійно слухають те, що надходить зовні. Бо бояться увійти в себе. Бояться, що або нічого не почують, або почують щось, що для них буде важке й незручне. Вельми різноманітними є ті способи, якими людина втікає від самої себе!
Щоби молитися – по-перше, потрібно погодитися на те, що я почую правду про себе самого, перестану самого себе обманювати щодо того, який я є; а по-друге, що я матиму сили бути самим собою і не боятимуся ані себе, ані життя, ані Господа Бога. А щоб іти цим шляхом – то потрібно цього Приятеля тримати за руку, розуміючи, що Він мене підтримує, що говорить усередині мене.
Як не згубитися у різноманітті форм молитви?
Пам’ятаймо, що для християнина джерелом і метою є літургійна молитва. Тобто присутність Христа в Євхаристії, у Слові та Хлібі, який ламаємо. Молитва є і приготуванням до літургії, і подякою за неї. Вона може набирати різного вигляду. Наприклад, я прийду трохи раніше перед св.Месою, аби просто якусь хвилину споглядати в мовчанні Пресвяті Дари, що дуже важливо. У цій адорації мені може допомогти Розарій або якась інша молитва; або, скажімо, я можу прочитати якусь одну фразу з Євангелія і запитати самого себе – а точніше, Господа Ісуса, який промовляє до мене, оцього Внутрішнього Вчителя, як казав св.Августин, – «що Ти хотів мені сказати, Господи?» Й тоді ця розмова стане чимось живим. Нерідко людина сама не має нічого розумного, що сказала би Господу Богу, отож їй здається, що вона нічого не може й почути. У таких випадках я розповідаю історію, почуту від о.Юзефа Тішнера, який мав тісні дружні стосунки з гірняками, «гуралями», із Закопаного. Сидів один такий чоловік у храмі, вдивляючись у Дарохранительницю. «А що ти тут робиш? – А так собі, просто сиджу. Молюся. – А як ти молишся, ти ж нічого не кажеш? – Ну й нічого, я тільки на Нього дивлюся, а Він – на мене». Це також є формою молитви: проста присутність перед Богом. Але – свідома присутність того, що Він є.
Дуже важливою справою є молитовний намір (інтенція). Вельми раджу для молитви таку геть забуту на сьогодні інтенцію, як подяка. Ми замало дякуємо! Поводимося так, ніби приймаємо належне. А все дароване нам безоплатно. Те, що важливе, що справді добре і красиве, приходить до нас як дар. Уміти дякувати – це найкраща молитва. І дякувати наперед, навіть і за те, що ми самі вважаємо невислуханою молитвою. Це таке собі «шантажування Господа Бога любов’ю».
В чому полягає різниця в молитві між «говорінням» і розмовою?
Говоріння є постійним монологом. А язик нам даний для того, щоби звертатися до когось іншого. Першим приготуванням до молитви – кажучи цілком «по-людськи» – може бути мистецтво звичайної людської розмови. Чому? Тому що і в розмові ми найчастіше налаштовані на говоріння, а не на слухання. Аби слухати, я повинен мати в собі якесь «місце», аби слово іншої людини, а через це і сама її присутність, увійшли в мене, торкнулися мене. Як хтось не вміє молитися, то – виходячи з того, що молитва є РОЗМОВОЮ з Богом, – нехай подумає насамперед, чи він здатен розмовляти з людьми! І хай замислиться над тим, чи він здатний слухати те, що інша людина до нього каже. Бо, може, він такий переповнений життєвим балаганом і своїм власним егоїзмом, егоцентризмом, любов’ю до себе і ненавистю до себе також (можна дуже багато займатися собою і ненавидячи себе), – що це позбавляє його «вух», аби могти когось іншого почути.
Отож я би сказав так: навчися добре молитися «Отче наш», але водночас, розмовляючи з бабцею, яка тебе вчить цієї молитви, послухай, що вона ще може тобі сказати, а не тільки говори про власні проблеми.
Навчися розмовляти з людьми – і тоді виявиться, що твоя молитва, по-перше, не гине в порожнечі, а скерована до чийогось серця, до того Серця, яке завжди відповідає. Тільки треба мати відкриті вуха на це. Тут постає питання стишення, а також і тренування уваги. Бо це найпоширеніші завади в молитві. Те, що нам перешкоджає молитися, – це, зазвичай, крім того, що я нездатний слухати, ще й те, що я нездатний зосередитися. Тобто не можу довго займатися чимось одним.
Я це пояснюю так: наша увага подібна до мавпочки, яка перескакує з пальми на пальму. Як цьому зарадити? – досить просто. А саме: мавпі треба дати банан, тоді вона ним займеться, буде його чистити, розглядати. Що є таким «бананом» для молитви? – зосередься на якомусь одному реченні. На одній фразі зі Святого Письма, або на одному реченні з молитви «Отче наш». Але це зосередження полягає у двосторонньому очікуванні відповіді: Господи Боже, що ці слова говорять про Тебе – і що вони означають для мене? Для мене, зараз, тепер? Людина добре молиться, якщо зважується на те, що з молитви вона вийде іншою. Тобто що «мавпа» не тільки «обчистить банан», але що вона його і з’їсть. І тут є дуже важливий момент усієї молитви. Не тільки тренування уваги абощо, але й рішення, що я впроваджу почуте в життя.
" Наша увага подібна до мавпочки, яка перескакує з пальми на пальму. Як цьому зарадити? – досить просто. А саме: мавпі треба дати банан, тоді вона ним займеться.
Чи не випливають проблеми в молитві з того, що людина так насправді боїться зустрітися з Богом?
Я з цим погоджуюся. Знаю з власного досвіду і з досвіду інших. Страшно зустрітися з Богом так, щоби з цього щось випливало.
Людина, яка вважає, що вона перед Богом «в порядку», що вона – «християнин на окей», – неспроможна молитися. Тому що така людина самовистачальна для себе. А молитва буває різною. Інколи я простягаю до Нього руки, аби подякувати, але нерідко – тягнуся до Нього з проханням: Господи Боже, вхопи мене, витягни! Тобто завжди присутнє усвідомлення, що я не сам, а те, що є найважливіше, приходить до мене як дар. У цьому, власне, полягає смирення. Смирення – це не приниження, не підлизування, не пригноблення. Смирення є вмінням прийняти дар. Прошу звернути увагу на те, що люди люблять бути обдаровувані, але водночас не люблять, як щось дістануть, бо одразу стараються «вирівняти баланс». Щоби у стосунках «вийти на нуль». З Господом Богом ми теж так само розмовляємо! Прагнемо мати з Ним «нульовий баланс» у стосунках. Як Він нам щось дасть – ну то «я Тобі зараз поверну»: наприклад, «я Тобі прочитаю цілий Розарій», тільки дай мені оце. Ні, – дар є першим, і дар є важливішим. Треба його смиренно прийняти.
Як не боятися Бога? Як себе цього навчити?
Це найбільший дар: погодитися на себе такого, який я є. Тобто просто бути перед Богом в істині. Це не означає побачити свої слабкості і опустити руки, що «я такий, ну і що вдієш»! Бо Господь Бог не створив нас для того, щоб ми мали безпорадно опущені руки, але щоби наші руки були піднесені до Нього в молитві вдячності. Господь Бог створив нас для життя! Для життя тут і для участі в повноті Його життя, тобто до вічності. Ось тільки Він мене створив таким, яким я є тут, тобто я не повинен керуватися в житті власними уявленнями про себе, але розпізнати, який я є, і прийняти пізнане, погодитися на себе самого. Погодитися на себе означає прийняти своє покликання. А покликання означає те ім’я, яке нам надав Бог, даючи життя, і пізнати своє завдання.
Пізнати себе – то не якісь психологічні шукання, визначення, до якого психотипу я належу тощо. Ні: пізнати себе – означає розпізнати, яким є добро, дане мені Богом. Кожен з нас був покликаний до якогось добра в той момент, коли ми отримали від Бога дар життя. І кожне добро – інакше.
Сократ казав: пізнай себе самого. Це для нього означало входження в себе і пізнавання з філософського боку. Я вважаю, що це трохи не так. Набагато більше про мене самого мені скаже обличчя людини, з якою я розмовляю. Обличчя іншого говорить мені про мене! Я дивлюся – а він вражений. Або усміхається. Або не розуміє, про що йдеться. Або воно закрите… Це дуже багато говорить мені про те, який я є. Закрите обличчя людини, яка зі мною розмовляє, говорить про те, що я сам закритий.
Так само і з Господом Богом. Я не пізнaю себе, пишучи психологічні тести. Пізнаю себе, коли в мені відобразиться Обличчя Отця. Для цього й потрібна молитва: вона є шляхом, на якому людина шукає саму себе. Тому що це є пізнанням у любові! І навіть якщо я пізнаю дуже важку правду про себе, свою слабкість тощо, – то це не та «правда», яка вбиває, але та, яка дає мені надію і будує мене.
Сьогодні вельми популярні різні східні практики пізнання себе…
Обман східних «практик самопізнання» полягає в тому, що вони виходять із переконаності, ніби все однакове, а те, що я є «я», – це обман. Найглибша містична формула індуїзму проголошує: «ти є отим». Тобто тобі лише здається, що ти існуєш як окрема особистість, а насправді існує «одна велика енергія», яка все собою пронизує, і все становить собою єдність, і як ти на це згодишся, розчинишся в цьому, то здобудеш спокій і мир. Це неправда. Людина є особистістю, о-собо-ю, осібно, окремо, бо Бог є «Я». Бог, який є особою, покликав до життя людину, яка є особою, ставить їй завдання, визначає їй мету. А цією метою є повний розвиток людини в її єдності й неповторності. Так, це правда, що потрібно ВТРАТИТИ СЕБЕ, аби себе знайти; але не таким чином, щоби себе знищити як особу – як в індуїзмі чи буддизмі, – але щоб подолати свій егоцентризм, свою самозамкненість, свою погану любов до себе, і зважитися відкритись на Бога. Тобто йдеться не про «розчинення» себе в чомусь, а про заперечення свого зла і подолання його в любові. Треба вмерти в собі, аби стати собою. Аби перемогти своє недобре і прийняти те добро, яке Бог мені визначив, створюючи мене.
Фото Вікторії Семенової
фінансово.
Щиро дякуємо!
