Католик, якщо хоче бути гідним цього імені…

Чи хтось розпізнає, коли були написані ці слова? «Тисяча років минає, як світло віри Христової засяяло [для нас], а однак – сором сказати – є у нас не тільки діти, а й дорослі, які не знають навіть найголовніших істин катехізису».

Це початок пастирського листа архиєпископа Йосипа Більчевського. Важко сказати, звідки пішло відоме ленінське «вчитися, вчитися і ще раз вчитися», але св.Йосип Більчевський цілком усвідомлено назвав свій лист «Вчити, вчити, вчити!» Минуло сто з копійкою років від написання цього листа до пастирів Львівської архидієцезії (19.12.1911). Сьогодні, в рамках Року Віри, можна звернутися до слів святого, знаходячи в них чимало підказок для себе.

Нерідко можна зустріти й таких, хто не вміє відрізнити того, що є істиною віри, від того, що є тільки приватною думкою і побожною релігійною практикою, й через це створили собі далеко ширший Символ віри, ніж той, що його Католицька Церква до віри подає.

Це незнання і нерозуміння основоположних істин катехізису є немовби другим первородним гріхом, щоправда, тим шкідливішим, що багато хто триває в ньому все життя.

То правда, що у багатьох країнах з погляду релігійної освіти справи є ще гірші; але це не може бути для нас самих жодним виправданням: кожен відповідає за себе.
Наслідки цього браку вельми сумні.

Люди, які не розуміють, що є істиною віри, гадають, наприклад, і баламутять інших, що папа, зменшуючи кількість свят, скасовує католицькі догмати. Тоді як вірні мають знати, бо душпастир їх щороку навчає, що ці свята встановив не Христос, а Церква; а що один папа встановив, те інший скасувати може, якщо має для цього слушні підстави. Іншим разом, коли один католик почув, що з огляду на припадання Нового Року на п’ятницю папа відмінив піст, то волав: «Мене й сам папа римський не намовить, щоб я порушував піст!» Він забув, або ж не зрозумів, що піст, прив’язаний до певних днів у році, встановлений також Церквою, яка тим самим може за певних обставин звільнити людей від нього.

Набагато гіршими та загрозливішими є наслідки повної релігійної темноти. Якщо ґрунтовні знання провадять до того, щоби дедалі сильніше любити Бога і Його Церкву, то неглибокі знання, а ще більше – повне незнання основних істин катехізису, відводить від Бога й віри. У містах, особливо ж великих, постає сучасне язичництво. По селах щоразу частіше виступають, як хтось їх назвав, «малі Лютери», що зневажають усіляку гідність церковну і світську, громадську і батьківську.

За занепадом віри йде інше зло – щоразу сильніший занепад звичаїв: розпуста, п’янство, крадіжки, життя не по кишені, ба навіть злочинна практика обмеження кількості дітей у родинах. То правда, що такі переступи можуть трапитися і з людьми релігійно освіченими. Болючі факти підтверджують – на жаль, надто часто – таку можливість. Але, з іншого боку, є цілком певне, що в людині, яка взагалі не пізнала своєї віри, ніяк не може знайтися добра воля і праведне життя. Хто йде з розплющеними очима, сказав Пій Х, може збочити з прямої дороги; однак сліпому загрожує неминуче падіння.

З великим болем серця змальовуючи цей сумний образ, я зовсім не прагну забути про позитивні риси в релігійному житті нашого народу. Щоразу більше людей із різних верств приходять до таїнств, і не раз на рік, а частіше. У багатьох парафіях знання катехізису поглибилося. Щоразу більше людей розуміють також і потребу суспільного труду, жертовності для побудови та оздоблення домів Божих. Але того, що це є в одній та другій родині, в одній та другій школі, у тій чи тій парафії, – замало.

Всюди має бути добре, і то цілком добре! Ми повинні, священики і миряни, скільки нас є, докласти всіх старань, аби наша любов до святої віри, до Святої Католицької Церкви приносила більше й більше плодів. До цього загального мистецтва віри та кращого її розуміння провадить тільки один засіб: навчати, навчати і ще раз навчати, і то навчати якнайкраще!

І ми тим більше маємо старатися про ґрунтовне вивчення науки Церкви, що в останні роки вороги католицизму – масони, соціалісти і єретики – щоразу активнішу провадять діяльність.

Хто має навчати?

Навчати істин віри мають насамперед єпископи, а також священики, що перебувають із ними в єдності. Вони силою свячень є проголошувачами віри.

Окрім них, зустрічаємо ще з апостольських часів учителів добровільних, тобто катехетів, чоловіків та жінок, які з любові Божої присвятили себе духовній допомозі в підготування дітей і дорослих до прийняття святих таїнств.
Згадайте, мої кохані, що я писав до вас ще десять років тому про цих катехізаторів. Я тоді сказав, що миряни-помічники в навчанні релігії потрібні сьогодні не менше, а більше, зокрема в нашій дієцезії, де вірні в деяких парафіях розпорошені по кількох чи навіть кількадесятьох осідках. Через це священики, попри найбільші зусилля, неспроможні дійти до кожної душі окремо і присвятити їй стільки часу, скільки вона потребує, аби пізнати принаймні найголовніші істини віри. Допомагайте – волав я свого часу – допомагайте всі: батьки, вчителі, вчительки, жінки по обійстях і хатах, члени релігійних братств, брати і сестри Святого Розарію, – бо йдеться про майбутнє Церкви.

У листі від 1905 року («Про навчення істин віри», Acerbo nimis) Пій Х звелів єпископам цілого світу заснувати Товариства християнського вчення, я заснував таке в нашій дієцезії; і такі Братства, або Товариства, мають бути в кожній парафії, ба навіть у кожному селі. Святіший Отець цього виразно бажає. Знаю, що тут будуть найбільші труднощі, зокрема по селах, де немає освіченої людини, яка хотіла би взятися за навчання. Бо ж, як каже досвід, діти лінуються ходити на науку до брата або сестри Святого Розарію, до терціарія чи терціарки св.Франциска, або, ще гірше, батьки чи опікуни через пиху свою їх туди слати не хочуть, вважаючи для себе приниженням, щоби сусід або сусідка, так само, як і вони, вбрані, мали бути вчителями їхніх дітей. Отож, тату, мамо, ніхто вас не примушує, щоб ви відсилали свою дитину на цю допоміжну науку до когось іншого, якщо самі добре вчите її вдома, якщо пильнуєте, щоби діти не пропустили жодної катехези у храмі та в школі, і якщо ви впевнені, що вони ці істини віри належно розуміють. Але якби ви, кохані батьки, цього обов’язку не виконували, і при цьому з гордині своєї дітей на науку не відсилали, – то біда вам на суді Божому! Відповісте значною мірою за гріхи, яких ваші сини та доньки допустять через свою релігійну темноту.

Отже, на питання, хто має навчати святої віри, остаточна відповідь є така: всі – священики і вірні миряни; однак ці останні – тільки з відома й під керівництвом свого душпастиря, оскільки йдеться про навчання чужих дітей.

Чого навчати?

Акт віри. «Вірую», тобто визнаю за істину. У що я вірю? Насамперед, що є один Бог, який є живий, тобто є Істотою, живою відвічно, а не «природою», як дехто проголошує. У що ще вірю? Що цей Бог єдиний, і один існує в трьох Особах, рівних одна одній, з яких перша зветься Отцем, друга Сином, третя Святим Духом. Чи вже більше ні у що не маємо вірити? Але ж ні. Католик має визнавати істиною не тільки те, що існує один Бог у трьох Особах, а й усе, що цей Бог об’явив і чого через свою Церкву навчає. У тому, що Церква подає до віри, є також тайни, тобто ствердження, яких наш розум до кінця пізнати не може. А чи не принижує людину визнавання за істину речей, не в усьому доступних для розуму? Певне, що в цьому є якась жертва з боку людини; але це найрозумніша жертва, яка робить її надлюдиною. Бо ж католик не визнає таємниць віри за істину сліпо і легковажно, але упевнившись, що Господь Бог, Ісус Христос і апостоли саме так навчали. А повірити Богові за таких умов – це найвищий стан людського розуму, оскільки Бог є Найвищою Істиною, яка ані сама не може помилятися, ані когось в оману ввести.

Акт любові до себе і ближнього. Отож людині можна себе любити? Не тільки можна, але це є найпершим обов’язком кожної людини. А любов, яку людина має до себе, має бути мірилом любові, якою вона має любити інших людей. Хто себе не любить, не може любити ближнього.

Чи це вчення гідне Бога і людини, чи воно не підтримує егоцентризму? Аби з’ясувати цей сумнів, треба розрізнити самолюбство, тобто погану любов до себе, і правильну любов до себе. Людина погано себе любить, якщо любить своє тіло більше за душу, якщо про речі земні дбає більше, ніж про вічне спасіння. Після цього пояснення кожен визнає, що таким чином упорядкована любов до самого себе – найбажаніша і найкорисніша.

А чому людина має саму себе любити? Хіба нам можна любити себе для себе, для власної приємності і слави? Ні, тільки Бог може любити себе заради себе самого, бо тільки Він сам по собі є Найвищим Благом, Істиною і Красою. Якби перестав себе любити, то перестав би бути Богом. А в створінні що є добре, красиве й істинне, то тільки через Бога і від Бога. Наше щастя в тому, що Бог любить нас не заради нас, а задля себе самого, бо це є доказом, що Він любить нас безконечно. Із цього, своєю чергою, випливає, що і ближнього людина має любити не задля самого ближнього, тобто не тому, що сподівається від нього якоїсь приємності, але насамперед заради Бога, оскільки ближній є образом Бога, в ньому і з ним є Бог, він є братом Христа, який сказав: що зробили одному з цих найменших – Мені зробили.

А звідки взяти сил на цю найвищу любов? Самі по собі ми на це нездатні. Бог підтримує нас своєю благодаттю. Мало того! – Він певною мірою позичає нам своє Серце у Святому Причасті, аби ми могли і Його, і себе, і ближніх любити по-Божому.

Чи це вже все, що католик про свою віру знати має? Ні. Католик, якщо хоче бути гідним цього імені, має ґрунтовно засвоїти все вчення Церкви, бо лише тоді зуміє відкинути ставлені до неї закиди. А цей захист є обов’язком не тільки священиків, а й кожного католика. Якщо сьогодні віра в серцях занепадає, то це не тільки тому, що її долають прерізні вороги, як більше тому, що католики не вміють її належним чином захищати!

За виданням: Arcybiskup Józef Bilczewski, Listy pasterskie, w-wo bł.Jakuba Strzemię