Шостий рік поспіль у Черкаській центральній районній лікарні трудяться троє капеланів. Це Микола Дудко і брати Бєляєви – Юрій і Веніамін. Підполковник Дудко увірував у Бога ще в армії, розповідав солдатам і офіцерам про Христа. А як настав час звільнятися в запас – замислився, чи не може він принести користь також іншим людям. Молитва дала йому сміливість іти шукати таке місце. Нещодавно ЦРЛ була названа «лікарнею доброзичливого ставлення до дитини», а головний лікар сказав капеланам: «У цьому є і ваша заслуга».
Про те, як саме капелани допомагають хворим, а також і медикам, Микола Дудко розповідає у лекціях. Зокрема, в Київській духовній академії в рамках курсу «Капеланство у госпіталях і лікарнях» він поділився прикладами з життя.
Семимісячного Віталика прозвали «сином лікарні». Його прийняли з діагнозом «запалення легенів і анемія». Разом з лікарем капелани склали список необхідного, все купили. Хлопчик став видужувати, аж тут кудись зникла його мама. Два з половиною місяці її не було видно, потім вона забрала дитину і поїхала додому.
Наступна зустріч з Віталиком відбулася за півтора року. Хлопчик був у жахливому стані, коли до нього хтось підходив – затулявся руками, було схоже, що його били. Спав він, певно, в якомусь ящику, бо щойно побачив тумбочку, як заліз у неї, і щоразу вдавав, що спить, коли до нього підходили. За два дні мама знову зникла з лікарні, а за два тижні надійшла звістка, що вона померла від алкоголю. На хлопчика стали готувати документи, аби передати його в Будинок малюка.
Загалом він прожив у відділенні п’ять місяців. Був такий слабкий, що постійно «підхоплював» хвороби від інших дітей, тож довелося його покласти в ізолятор. Сумно було бачити, як дитина показує пальчиком на вікно – «хочу на вулицю». Капелани приносили йому іграшки, соки, їжу, і молилися, щоби хтось усиновив хлопчика. Зрештою, знайшли серед віруючих молоду бездітну пару. Забирати Віталика з лікарні приїхали його нові батьки, бабуся з дідусем, а проводжати хлопчика вийшли всі працівники дитячого та інфекційного відділень.
Інший випадок – це «подарунок на 8 Березня» минулого року. До лікарні зателефонували: «Вітаємо зі святом, подарунок лежить на сходах». Черговий лікар знайшов згорток, у якому лежала дівчинка. Медики визначили, що їй п’ять днів від народження і що народили її не в лікарні. Два місяці, поки дитина була у відділенні, капеланська служба опікувалася дитиною, молилася, аби знайшлася сім’я і вдочерила її. Зараз нова родина дякує за цей подарунок.
Також капелани ЦРБ відвідують дітей по домівках. Сім’я з села Червона Слобода має п’ятьох дітей, живуть в орендованому житлі. У сім’ї є хворий хлопчик (12 років), інвалід 1-ї групи: не ходить, не розмовляє, не чує, нікого не впізнає. Родина бідує, але провадить побожне життя. Капелани навідують цю сім’ю, організовують збір пожертв, купують їжу, одяг і привозять у село.
Повчальний випадок стався з 32-річною Оксаною. Вона перебувала в лікарні з 8-місячною донькою, в якої було запалення легенів. По завершенні лікування не хотіла виписуватися, казала, що дитина ще хвора. Виглядала вона бідно, в лікарні її підгодовували. Після виписки завідувачка відділення попросила капеланів навідати Оксану. За названою адресою знайшли старий двоповерховий гуртожиток. У кімнаті капелани побачили вдягнену по-зимовому дитину, що спала на ліжку; температура в гуртожитку була така сама, що й надворі. Панував напівморок. На прохання увімкнути світло Оксана ніяково відповіла, що світло й тепло в гуртожитку відключені через заборгованість. Жінці з дитиною купили харчів і дали грошей, які вдалося зібрати у співчутливих людей. Про Оксанине життя розповіли завідувачці відділенням, і за тиждень її з дитиною знову прийняли до лікарні, де вони провели ще місяць, до настання тепла. Таким чином було врятоване здоров’я, а, можливо, і життя дитини.
Завідувачка інфекційним відділенням п. Галина Аза каже про капеланську службу так: «Якось я сама захворіла, мій стан не покращувався; прийшов відчай. Я усвідомила, як важливо в таку мить мати моральну й духовну підтримку! На жаль, у тій лікарні не було капеланів. Видужавши, я повернулася на роботу, і ще більше ціную нашу дружбу з капеланами». А завідувачка дитячим відділенням Черкаської ЦРЛ п. Анна Успенська додає: «Буває, діти в нас залишаються на два-три місяці, а ми чекаємо – чи повернуться їхні батьки? І весь цей час нам допомагають капелани, і подарунки роздають, і дитячий театр на Різдво запрошують, і документи допомагають оформлювати. Ми завжди раді капеланам».
У статті використано матеріали підполковника запасу Миколи Дудка і полковника запасу Валентина Кореневича, директора програми навчання капеланів.
Інформацію можна отримати на сайті www.ktsonline.org
фінансово.
Щиро дякуємо!
