48-річний священик загинув під Фастовом у ніч на понеділок 3 жовтня, врізавшись на трасі у вантажний «вольво». Він був капеланом 92‑ї бригади Збройних Сил України.
Також о. Валентин опікувався добровольчими загонами — зокрема, був капеланом 8‑го окремого батальйону «Аратта» Української Добровольчої Армії. На його сторінці у Фейсбуку користувачі пишуть слова прощання, подяки та співчуття близьким.
Отець Олександр Коцюр поділився з CREDO своїми спогадами про о. Валентина Серовецького:
— Ми познайомилися на Майдані. Отець Валентин тоді був ще представником баптистів. Його перехід був пов’язаний із тим, що він не прийняв пацифізму своєї церковної спільноти. Для нього була неприйнятною позиція, що віруючим не місце на барикадах. Він вважав, що його місце — поруч із людьми, які захищають свої права і свободу.
Він питав у мене про католицьку семінарію, але оскільки був одруженим чоловіком і батьком п’ятьох дітей, то цей шлях служіння у Католицькій Церкві був для нього закритим. Тоді він вибрав ту Церкву, яка не лише була готова прийняти його, але також була близька до свого народу, — і став православним священиком Київського Патріархату.
Був рукоположений уже після полону. Коли повернувся й дізнався, що хворий, — поїхав на Схід. Не міг бути вдома, не хотів наражати на небезпеку свою родину. Служив у батальйоні «Айдар», служив прикордонникам Щастя, Станиці Луганської, Старобільська. То був час, коли він готувався до висвячення і прийняв сан поміж виїздами в зону АТО. Я мав ризи східного обряду й віддав їх о. Валентину — він дуже зрадів. Ми всі допомагали йому, хто чим міг.
Якби Господь не привів мене до Києва на Майдан, не було би цієї дружби. Ми називали його «Олрайтович». Це був позивний, який дуже добре віддзеркалював те, якою людиною був о. Валентин. Він любив жартувати, мав почуття гумору і в нього все завжди було гаразд.
Не всі розуміли ті поїздки на Схід. Але це було не від якогось фанатизму чи бажання ризикувати. У нього у полоні життя перевернулося. Не кожний витримає таке… А він не зламався і їздив у АТО тому, що знав, як насправді потрібна там підтримка, духовна опіка, як там важко. Тому о. Валентин їхав, не зважаючи ні на що.
Я не поїхав на його похорон. Я не зміг… Не хотів бачити його тіла. Поїду на могилу. Я вже був на стількох похоронах, ховав різних людей. А тут — зізнаюся — не зміг.
У горі важко це зрозуміти, але Господь бере участь у людському стражданні й через це проявляє своє милосердя.
фінансово.
Щиро дякуємо!
