Християни вживають поняття «Біблія», «Святе Письмо», «Писання», «Старий Завіт», «Новий Завіт», «Священні Книги». Все це стосується збірки священних книг, які, власне, об’єднує — як вірять християни — Богонатхнення.
Проте (як про це не лише фахівці дискутують, а й помітили спостережливі віряни) ця збірка не всюди однакова. Так званий «канон» Святого Письма відрізняється за кількістю книг у католиків, протестантів і православних. Якщо є загальна згода, що «Біблію» (чи «Святе Письмо») ми називаємо «священною книгою», то тривають суперечки, з яких конкретних книг вона складається. Іншими словами, що саме входить до канону Святого Письма і чому?
У сучасній термінології Католицької Церкви «канонічна книга» — це та, яку Церква визнала Богонатхненною, яка є «правилом віри та моральності» й саме тому входить до числа святих книг Святого Письма. Звісно, технічно говорячи, бути книгою «канонічною» і бути «натхненою» — це не одне і те ж самое: перше означає, що цю книгу Церква включила до свого списку Святого Письма, друге — що ця книга була написана під керівництвом Святого Духа. Загалом беручи, «біблійне натхнення» — це окрема велика тема біблістики. Проте, говорячи практично, ці терміни взаємопов’язані: всі книги, які входять до канону святих книг, мають бути насамперед визнані натхненними; жодна не натхненна книга не може ввійти до цього канону.
Книги Нового Завіту постали у середовищі Вселенської Церкви І століття. Тобто були записані Євангелія, Діяння і Послання Апостолів, які до того часу — насамперед це стосується Євангелій — існували в усному переказі. Відтоді ж вони почали, подібно до єврейської Біблії, становити певний збір книг, названий власне «Новим Завітом», і цей збір використовувався головно під час літургійних зібрань. Інші ж книги не були внесені Церквою до цього зібрання: або через неапостольське походження, або через зміст, не згідний з вірою Церкви. З тією вірою, яку Церква зберігала ще з часів Христа, тобто перед написанням книг Нового Завіту. Тривали тільки дискусії, які саме рукописи зарахувати до цього зібрання, а які ні. В усякому разі, саме у поапостольський період написані книги були зараховувані до «канону святих книг», і тут важливою була роль церковної спільноти, в чиєму середовищі ці книги спочатку поставали, а потім приймалися (або відкидалися). Апостоли, пишучи свої Послання, і навіть євангелісти, пишучи Євангелія, могли не усвідомлювати, що пишуть під натхненням Святого Духа, чи — тим більше — що їхні писання тепер чи пізніше увійдуть до «канону Святого Письма». Це вирішувала саме Церква. Але теж не зразу і не щодо всіх рукописів: процес «канонізації» святих книг був тривалим.
Визнати правилом те, що визначить правило
Отже, Церква визнавала, що з‑посеред цілого шерегу книг, у яких писалося про Христа чи про християнську віру, деякі правильно виражають віру Церкви, інші натомість ні. Такий самий критерій був застосований до книг Старого Завіту. Що цікаво, і навіть парадоксально на перший погляд: попри те, що саме віра Церкви була критерієм для оголошення книг «канонічними», вони стали не підпорядкованими Церкві, а писаним виразом, правилом і нормою її віри, тобто «правилом для правила віри».
Цей «парадоксальний» взаємозв’язок виразив колись Августин (354-430), дискутуючи з маніхеями, сектою, яка протиставлялася Церкві і до якої він сам колись належав: «Я б не вірив Євангеліям, якби мене не схилив до цього авторитет Католицької Церкви» (Проти послання Мані, V, 6). ІІ Ватиканський Собор у Конституції «Dei Verbum» так виразиться про цей парадокс: «Учительство [Церкви] не стоїть понад словом Божим, а йому служить, навчаючи лише того, що було передано, бо з Божого доручення і під проводом Святого Духа побожно слухає це слово, свято зберігає та вірно викладає; і все, що Вчительство подає до віри як божественно об’явлене, воно черпає з цього єдиного депозиту віри» (DV 10).
Тобто Церква остаточно внесла до канону Святого Писання ті, а не інші книги, виходячи зі своєї віри, яку їй передали Апостоли, учні Христа, і після внесення до канону, між іншим, ці книги стали «єдиним депозитом віри». Чому «між іншим»? Належить пояснити, що під поняттям «слово Боже» Католицька Церква розуміє не лише записані книги Святого Письма, але й усну Традицію. Вони взаємно і тісно пов’язані, бо «походять із того самого божественного джерела… і прямують до тої самої мети» (DV 9), а тому «Священне Передання і Святе Письмо складають єдиний священний депозит Божого слова, доручений Церкві» (DV 10). Тут постає питання усної Традиції, проте це також інша велика і окрема тема.
Поняття канону
Наше поняття «канон» походить від грецького «kanōn», натомість грецьке походить від гебрайського «qaneh», гебрайське — від ассирійського «qanu», і врешті ассирійське — від угаритського «qn». Тобто це семітське поняття, і початково, навіть у старогрецькій мові, означало «палиця» або «стрижень» для вимірювання чогось. Користувалися «каноном» столяри, будівничі та інші майстри. Поступово поняття «канон» стало означати «міру», «норму» або «досконалий взірець», тобто «еталон». Також слово «канон» використовували в історії для вимірювання епох та періодів; врешті слово «канон» стало означати «хронологічну таблицю». Оскільки така таблиця зазвичай складається зі списку періодів чи подій, які йдуть хронологічно одне за одним, деколи теж «канон» просто означав «список», «таблицю».
У Святому Письмі поняття «канон» з’являється всього декілька разів у грецькому перекладі Старого Завіту, проте ніколи у значенні «список» чи хоча б «еталон». У Новому Завіті також рідко бачимо цей термін, хоча він уже дещо ближчий до поняття «міра» або навіть «норма». У Другому посланні до Коринтян апостол Павло пише: «Ми ж не будемо хвалитися надмірно, але за мірою правила (metron tou kanonos), що його Бог призначив як мірку, щоб аж до вас прибути» (2 Кор 10, 13). І трохи далі додає: «Не хвалимося також і чужими трудами над міру, але маємо надію, що й ми, коли ростиме ваша віра, звеличимося між вами за нашим правилом (kata ton kanona hemon) над міру» (2 Кор 10, 15). Ще апостол Павло згадує слово «kanon» у Посланні до Галатів, де пише: «На тих, які поступають за цим правилом (kanoni), мир на них і милосердя…» (Гал 6, 16). У цьому «правилі» Павлові йшлося про те, що для нього лише розіп’ятий Христос є важливий, а не «обрізання чи не обрізання», тобто «канон» тут — це християнський спосіб життя. Латинський переклад в одному, другому і третьому випадку перекладає грецьке «kanon» словом «regula», що означає «правило» або «норма». Український переклад Хоменка, як бачимо, так само передає це словом «правило».
У ранньому християнстві поняття «канон» означало «правило віри» або «норми об’явленої істини». Зустрічаємо таке значення вже у Першому посланні папи Климента, написаному наприкінці І ст.: «Тому залишмо пусті й марні турботи та дотримуймося славних і достойних приписів (досл.: канонів) нашого передання» (І Клим 7, 2). Часто про «правило віри» говорить Іриней у своєму творі «Проти єресей» (пор. ІІІ, 2, 1; ІІІ, 11, 1 і т. д.).
Перший Вселенський Собор у Нікеї, що відбувся 325 року, вживає поняття «канони» щодо своїх постанов, які йдуть після Символу віри. Також говорить про «церковні канони», тобто певні дисциплінарні правила, якими регулюється життя Церкви.
Трохи вступної історії християнського канону Писань
Попри спроби деяких єретиків, таких як Маркіон, викинути зі Святого Письма так званий Старий Завіт, тобто єврейські Писання, Церква ці Книги прийняла. Причини були очевидні: вони цитуються в Євангеліях, Христос постійно на них посилається, а «вдосконалення» чи «сповнення Права і Пророків» не означає «відкинення». Питанням лише було, які саме книги є у Старому Завіті; але й щодо Нового Завіту воно було актуальним.
Євсевій Кесарійський (263-340) на початку IV ст. пише «Церковну історію», в якій, зокрема, містяться каталоги книг Святого Письма. У них він перераховує книги Нового Завіту, які, на його думку, походять від Апостолів, а також ті, які мають сумнівне походження. У «Церковній історії» (ІІІ, 25), де мова про книги Нового Завіту, Євсевій вагається щодо Книги Апокаліпсису, а також не впевнений щодо апостольського походження Послання Якова, Послання Юди, Другого Послання Петра, Другого й Третього Послання Йоана. Послання до Євреїв Євсевій не знає, чи приписати апостолу Павлу, чи ні, бо ніби мова Павла, але тематика не його — тут він посилається на Орігена. Крім того, Римська Церква, як пише Євсевій, заперечує авторство Павла для цього Послання (ІІІ, 3). Перераховує також «підробки», або «видумки єретиків»: як так звані «євангелія», так і «послання», які сьогодні у католиків називаються «апокрифами».
Далі, в Шостій книзі «Церковної історії» (VI, 25), є мова про Старий Завіт. Там Євсевій, посилаючись на Орігена, говорить, що книг Старого Завіту є 22, стільки, як і літер у гебрайському алфавіті. Така невелика кількість книг Старого Завіту береться з того, що всі подвійні книги (наприклад, 1 і 2 Царів чи 1 і 2 Хронік тощо) рахувалися як одна, а ще — 12 книг так званих «малих пророків» долучалися до Книги пророка Езекиїла, і теж рахувалися як одна. Є у цьому списку Книги Макавейські. Євсевій став автором класифікації трьох ступенів святих книг: достовірні, дискусійні й фальшиві.
Афанасій Великий (295-373) в одному зі своїх Послань на Великдень, написаному 367 року, подає дві групи книг: одні «канонічні», інші — «апокрифічні». Їх же, як вважає Афанасій, до на́тхнених Богом книг долучили єретики. Список «канонічних книг» в Афанасія майже той самий, що і в Євсевія Кесарійського. Саме Афанасій запровадив це розрізнення, яке пізніше постійно вживатиметься стосовно Святого Письма і протиставлятиметься одне одному: «книги канонічні» з одного боку і «книги апокрифічні» — з другого.
Апокрифи
Початково термін «апокрифи», у перекладі з грецької, означав «укритий», «прихований». Деколи навіть застосовувався до святих книг, зміст яких був досить піднесеним, так, що не призначався для всіх, лише для «вибраних», чистих і мудрих. Наприклад, у кінці книги Даниїла сказано: «Іди, Даниїле, бо ці слова зостануться захованими й запечатаними аж до часу кінця. Багато очиститься, стане білим і випробується, але нечестиві будуть нечестиво поводитись; ніхто з нечестивих не збагне, розумні ж зрозуміють» (Дан 12, 9‑10). Проте в історії християнської екзегетики термін «апокрифічний» набуває ознак негативних. Оріген у «Коментарі до Євангелія від Матея» відносить апокрифи до тих творів, які не читаються на літургічних зібраннях, на відміну від тих, які власне читаються. Одні церковні письменники вважали апокрифами книги, які таємно читаються на зібранні єретиків, інші натомість говорили, що це побожні книги, які однак не включені до «канону» Писання.
Перші християнські спроби скласти список святих книг (поминаючи спробу Маркіона, про що нижче) зустрічаємо у ІІ столітті. Це «Мураторіїв канон» — найстарший список святих книг, складений не пізніше 170 року, автор якого невідомий. Назва «мураторіїв» взялася від імені бібліотекара Людовіко Антоніо Мураторі, який першим відкрив цей список в Амвросіянській бібліотеці Мілана та опублікував його 1740 року. У цьому списку є чотири Євангелія, Діяння Апостолів, 13 послань Павла (крім Послання до Євреїв), три безіменні Послання Апостолів (йдеться про Послання Юди та два Послання Йоана), Апокаліпсис Йоана. Є ще Апокаліпсис Петра і книга «Пастир Герми»: перший, однак, як твердить автор списку, не читається на літургії, другий — апокриф. Немає в цьому списку, крім Послання до Євреїв, також Послання Якова, Першого і Другого послань Петра, одного Послання Йоана. Натомість цей список чомусь долучає до книг Нового Завіту Книгу Мудрості (див. Мецгер Б. М. Канон Нового Завета, М., 1998, сс. 300-303).
Скільки книг у Новому Завіті
У тому ж ІІ столітті Мелітон Сардський (помер перед 190 р.) у своєму творі «Еклоги» уперше в історії християнства подає повний список старозавітних книг. Пише про нього так: «Мелітон брату Онисиму — вітання. Через ревність до нашої віри ти часто просив мене зробити тобі вибірку із Закону та Пророків, які стосуються Спасителя та цілої нашої віри. Ти бажав докладно довідатися про кількість старозавітних книг та про порядок, у якому вони розміщені… Я поїхав на Схід і дійшов до тих місць, де Писання проповідувалося й сповнилося, і там точно розвідав про старозавітні книги та вислав тобі їх список. Ось їх назви: п’ять книг Мойсея — Буття, Вихід, Левіт, Чисел, Второзаконня; Ісус Навин, Судді, Рути, чотири книги Царів; дві Параліпоменон, Псалми Давида, Притчі Соломона або книга Мудрості, Еклезіаст, Пісня пісень, Йов; пророки: Ісая, Єремія та дванадцять в одній книзі, Даниїл, Езекиїл, Ездра. З них я й зробив вибірки, поділивши їх на шість книг». Цю цитату зі списком із твору Мелітона згадує Євсевій Кесарійський у «Церковній історії» (IV, 26).
До речі, Мелітон Сардійський у цьому фрагменті (знову — вперше в історії християнства) застосовує термін «Старий Завіт» до єврейської Біблії. Сам термін натомість з’явився ще у Посланнях Павла, де Павло протиставляє «старий» і «новий завіт»: «Він нас зробив здібними слугами Нового Завіту, не з букви, але з духу, бо буква убиває, дух же оживлює… але їхній розум притупився, бо аж по цей день, коли читається старий завіт, той сам покрівець зостається невідкритий, Христос бо його усуває» (2 Кор 3, 6. 14). Проте там апостол застосовує поняття «завіт» до Закону, що був даний Мойсеєві на Синаї і який із приходом Христа (чи точніше — без Христа) «застарів». Мелітон натомість застосував це поняття до всіх Писань, які передували Новому Завіту.
У ІІІ столітті Оріген (185-254) у своєму «Коментарі до Книги Ісуса Навина» (VII, 1) перераховує 27 книг Нового Завіту, тобто стільки, скільки їх тепер є у каноні. Проте оригінальний твір Орігена не зберігся, маємо лише переклад латиною на 150 років пізніше, який зробив Руфін, відомий своїми поправками творів Орігена. Це видно хоч би з того, що вже в «Коментарі до Євангелія від Матея» Оріген також подає список книг Нового Завіту і там вже тлумачить, які з них «напевно святі книги», а які — сумнівні чи спірні. Спірними Оріген вважає Друге Послання Петра, Друге і Третє Послання Йоана. Послання до Євреїв вважає оригінальним, хоча «хто його справжній автор — відомо одному Богу». Оріген допускає версію, що, можливо, автором цього Послання був Климент Римський, а можливо — Євангеліст Лука (див. Євсевій Кесарійський, «Церковна історія, VI, 25, 13).
У IV та V століттях, крім згаданого вже Євсевія Кесарійського та Афанасія Великого, списки книг Святого Письма подають Кирил Єрусалимський, Епіфаній, Йоан Золотоустий, Григорій Назіянський, Амфілохій Іконійський, Августин. Папа Дамасій 382 року у своєму Декреті також перераховує книги Святого Письма. Крім того, важливими є рішення Синодів, де перераховуються списки «канонічних книг»: Лаодікійського 360 року, Гіппонського 393 року, Карфагенського 397 року та Карфагенського 419 року. Ці три останні Синоди були досить важливими для остаточного формування в первісній Церкві біблійного канону святих книг.
фінансово.
Щиро дякуємо!
