Коли священики і єпископи помиляються у справах віри

Мушу визнати: сучасні католики живуть у тяжкі для віри часи, коли щодня з різних куточків світу доноситься, як деякі священики, а навіть конференції єпископів своїми діями, словами та постановами ставлять під сумнів чи й суперечать католицькому вченню або церковній практиці.

Коли священики своїм життям суперечать власним же проповідям, а до служіння ставляться як до звичайної роботи з 7:00 до 18:00 — досить важко зберегти внутрішню рівновагу (та інколи віру), адже не знаєш, де правда, а де фальш, і чи варто жертвувати своїм життям, коли інші цього не роблять. У Біблії написано: вдар пастиря, і вівці самі розбіжаться. А що робити, коли самі пастирі втікають або поводяться як розбійники?

1. Довіряти, але перевіряти

Колись будь-яка неортодоксійна заява духовної особи викликала у мене обурення й навіть злість, а священик мав бути ідеалом завжди і в усьому. Проте досвід показує, що не варто вірити сенсаційним заявам преси, навіть католицької, а тим більше відразу складати судження. Спочатку варто перечитати першоджерело, краще мовою оригіналу, а потім вже аналізувати текст. Дуже часто, на жаль, журналісти (і я не виняток) люблять шукати сенсацій і  виривають слова з контексту, аби підсилити враження та привернути увагу. І це інколи викривлює саму думку, навіть іде їй на шкоду. Думаю, світ з часів Ісуса не змінився. Як тоді шукали чудес, так нині шукають сенсацій та надзвичайного. А тут варто ще пам’ятати, що більшість видань — некатолицькі, далекі від церковного життя, дуже рідко розуміють тонкощі й значення церковних висловів і понять. Освічений католик, як маляр, може розпізнати десятки, а то й сотні відтінків того самого кольору; натомість пересічна людина не побачить жодної відмінності між ними. Тому якщо виникають якісь питання, треба звертатися до компетентних і освічених людей, зокрема священиків, за порадою, щоб самому не обманутися та інших не ввести в оману.

2. Не осуджувати, а розуміти

Завжди є спокуса вважати себе кращим, більш католицьким чи правовірним за інших. І вважати, що це ти пізнав повноту істини та абсолютну правду. А всі, хто думає інакше, — твої вороги і потребують навернення. Та дуже часто ми забуваємо, що можемо говорити про ті самі речі й мати таку саму думку на світ, тільки виражати це іншими словами або змінюючи акценти. Адже у кожного з нас своя історія, і той самий Бог об’явився комусь в інший спосіб і врятував через інші події, ніж тебе. Що вже казати про інше культурне чи соціальне середовище! Тому не варто зразу накидатися з камінням осудження на тих, які висловилися по-іншому, ніж ти звик.

Варто слідувати за порадою св. Ігнатія Лойоли, щоб завжди намагатися зрозуміти і виправдати опонента. І навіть якщо він помиляється, то принаймні знайти добре зерно у його відповіді, щоби з нього згодом зростити дерево. Це аж ніяк не означає забувати про ту краплину отрути і помилок, адже диявол криється у дрібницях. Не вважати, ніби всі говорять правду, але мати світло розпізнання, де кукіль, а де пшениця. Бо нечистий має дві тактики: перебільшувати дрібні відмінності, щоби дедалі більше розділяти, а з іншої сторони — затирати фундаментальні різниці, щоби знищити правду, яка визволяє. Але диявол, як тінь, страшний лише у темряві, а коли потрапляє під світло Божого Слова, втрачає свою силу. І тому головним мірилом, за яким маємо оцінювати слова священиків (і взагалі будь-кого), має бути Святе Письмо і Вчення Церкви. 

Це вимагає від нас, по-перше, знати католицьке вчення, а по-друге, бути смиренними, аби, згідно з духовними правилами святого Ігнатія, відкинути будь-який власний осуд і бути в єдності з Церквою, яка завжди та сама і того самого навчає.  

3. Молитися за тих, які помиляються

А що робити, коли священик чи єпископ і справді проповідують не згідно з католицькою вірою? Думаю, що першою і головною реакцією має бути молитва за таку людину, щоби вона побачила свою помилку. Бо такі пастирі, усвідомлюють це чи ні, руйнують Церкву зсередини і наражають багато душ на пекельні муки.

Я не впевнений, але вважаю, що Бог судитиме кожного не тільки за добрі вчинки, які ми зробили, чи за людей, яких привели до Ісуса, але й за те, чого не зробили і кого не спасли. А передусім за брак нашої молитви — принаймні якщо не за всіх, то за своїх ближніх.

Думаю, що є погані священики, тому, що за них ніхто не молиться. А за кожним святим стоїть молитовна душа, яка виблагала йому навернення. Твердо переконаний, що молитва за душпастиря — це передусім інвестиція у своє духовне життя. Адже давнє прислів’я каже: «Святий священик — ревна парафія, ревний священик — літепла парафія, літеплий священик — безбожна парафія». Молитва також спонукає нас говорити все чітко, з покорою і з любов’ю, навіть коли та любов ранить, щоби потім зцілити. Перш за все — дбаючи про спасіння тої людини. Бо якщо бачиш, що твій брат помиляється (неважливо, духовна це особа чи світська), то маєш йому про це сказати. Також Христос сказав: «Хто, отже, порушить одну з оцих найменших заповідей і навчить інших так робити, той буде найменшим у Небеснім Царстві. А хто виконає їх і навчить, той буде великим у Небеснім Царстві» (Мт 5,19). Молячись і говорячи правду, наслідуємо Святого Духа, Найпершого і Божественного адвоката, який, навіть вказуючи нам наші гріхи і вади, прагне нашого спасіння. Натомість це диявол є тим «обвинувачем братів наших, який обмовляв їх перед Богом нашим день і ніч» (Одкр 12,10), а нам самим водночас виспівує компліменти і «гладить по голові» за наші гріхи.

4. Священики і єпископи теж потребують свідків віри

Папа Павло VI колись сказав, що «світ нині більше потребує свідків, ніж учителів». Думаю, що не лише язичницьке і невіруюче оточення, але деколи й самі священики потребують цих свідків Євангелія, правди і християнського життя. Тому найкращою відповіддю на їхнє відступництво та помилки буде не бунт і критика, а істинно християнське життя згідно з вимогами віри. Цілком нерідко пастирі проголошують незгідні з католицькою вірою речі, бо вже не вірять, що жити згідно з усіма вимогами Євангелія ще можливо. Живучи відповідно до скарбу віри, ми насправді допомагаємо нашим наставникам бути відважними і добрими священиками, навіть коли вони цього не хочуть.

Як інакше переконати світ і деякі кола у Церкві, що шлюб — це освячений і нерозривний зв’язок одного чоловіка з однією жінкою, якщо самі не будемо жити згідно з цієї правдою, яка інколи вимагатиме самотності й стриманості на все життя? Як можемо переконати, що Святе Причастя — це найдорожчий скарб, Живий Христос, якщо продаємо Його у руки грішників, які не прагнуть навернутися і покаятися? Як можемо допомогти світові, коли пропонуємо йому дешеві напівфабрикати, а не милосердя, якщо похиляємося не щоби звільнити й допомогти досягнути Неба, а ще більше утверджуємося у нашому гріховному болоті. Думаю, що мученики засівали віру майбутніх християн, бо були передусім свідками, а кожен свідок – це вже мученик, бо зрікається себе і йде проти течії. Свідчення і компроміс — це ніяк не поєднувані речі, бо свідок живе правдою всупереч схваленню всіх, а дипломат прагне визнання всіх, часто всупереч правді.

Папа Йоан Павло ІІ пророчо сказав: вимагайте від себе навіть тоді, коли від вас ніхто не вимагає. Чи передбачав він, що це стосуватиметься також і єпископів та священиків? 

5. Ніколи не втрачати надію

Христос казав: «Тільки ж Син Чоловічий, коли прийде, чи знайде на землі віру?” (Лк 18,8). Можна занепасти духом і думати, що Церкву заполонило некатолицьке мислення, коли під виглядом переосмислення дедалі більше відбувається зміна парадигми, відкинення одвічних правд і догматів. І може тоді здаватися, що католики, вірні вченню Церкви, залишились у меншості. І тут мова не про суто ідеологічний поділ вірних на консервативних і ліберальних, бо це радше стосується політики і суспільства. Католик або є вірний вченню Церкви, або він не є католиком. Бо Церква — це не їдальня спільного харчування, де можна вибирати, у що вірити, а у що ні. Це Містичне Тіло Ісуса Христа. Ми або приймаємо Христа повністю, або не приймаємо Його взагалі. Або слідуємо за Ним, або — як юнак із Євангелія — відходимо засмученими (пор. Мт 19, 22). А тим більш Церква — це не демократія, де єпископи чи народ (навіть Божий) голосують, що є правдою, а що ні. Бути у Церкві — це бути через Христа, в Христі і  з Христом. Це Ісус становить 99,(9)% всієї Церкви, а ми всі — решта.  І тому зрозуміло, чиє Слово має тут вирішальне значення, а хто має лише приймати і втілювати волю Більшості. Тим більше що земні католики становлять незначну частину всіх вірних, які вже радіють славою Неба або перебувають на шляху святості у чистилищі. Церква не наша, а Христова. Це Він над нею чуває, навіть коли учням здається, що просто спить. Тому для християнина ніколи не буває все втрачено, навіть коли вже немає надії, а навколо все валиться і панує плутанина й хаос. Бо насправді ми вже у команді Переможця, який дві тисячі років тому на хресті подолав смерть, сатану і гріх. Головне — мати відвагу повірити у це…