Владика Маркіян Трофим’як, ординарій Луцької дієцезії, народився в смт. Козова на Тернопільщині 16 квітня 1947 р. Життєвий шлях Його Преосвященства проліг через музичний факультет Львівського педагогічного училища, службу в радянських збройних силах. 1969 року майбутній єпископ, як один із перших з тоді ще УРСР, вступив до Ризької митрополичої римо-католицької духовної семінарії. Господь визначив йому водночас непросту та цікаву долю – відроджувати Церкву в Україні.
В роки священства о. Маркіян об’їжджав майже половину сучасної території України: його пам’ятають вірні Волинської області, Тернопільщини, Рівненщини та Хмельниччини. В Конференції римо-католицьких єпископів України владика Маркіян очолює Комісію Літургії та сакрального будівництва, а також комісію «Церква–Держава». 26 травня ц.р. Його Преосвященство очолив Волинську раду Церков. У відповідь на прохання «КВ» владика радо погодився на інтерв’ю спеціально для наших читачів.
Владико, нині Вашим домом є Луцька дієцезія. Розкажіть про її становлення.
За часів Речі Посполитої, перед поділами і територіальними змінами, Луцька дієцезія була найбільшою дієцезією краю. Луцькі єпископи належали до Сенату, були хранителями великої коронної печатки. Потім дієцезія весь час зменшувалася – через експансії держав, на той час найпотужніших у Європі.
Останній «поділ» Луцько-Житомирської дієцезії відбувся 1925 р., коли Житомир вже належав СРСР, а Волинь – ще Польщі. Відпало багато парафій, зокрема на Житомирщині та Хмельниччині.
Нині Луцька дієцезія за кількістю вірних практично є найменшою в Україні. Але варто пам’ятати, що саме Волинь стала ареною жорстокого, жахливого братовбивчого протистояння у 1943 р. Тоді брат підняв руку на брата, і саме тоді багато загинуло багато римо-католиків. Ті, хто вціліли, виїхали за кордон, щоб вже ніколи не повернутися. Тому вірних небагато – їх просто не може бути багато. Але вже чудом є те, що дієцезія, скалічена історичними подіями, відродилася та існує. Це живе свідчення міцності місцевої Церкви.
Чим зараз живе дієцезія?
На першому місці стоїть відродження парафіяльних структур, а також катехитична праця в парафіях. Відбудови потребує абсолютна більшість храмів, починаючи з кафедрального собору. «Реставрації» потребують також і людські відносини. Спочатку місцева влада насторожено ставилася до призначення римо-католицького єпископа для Луцької дієцезії. Часто лунало: «Навіщо тут ще й католицький єпископ?» Тоді стосунки між певними течіями православ’я були дуже загострені. Але ми ні з ким не воювали, старалися зі всіма мати добрі стосунки. Це почали цінувати, зародилися добрі відносини з владою та громадськими організаціями. Наша Церква на цих теренах старається відігравати й миротворчу роль. Всі переконалися, що ми не є, як колись казали, polski Kościół (польська Церква – прим.ред.), а Католицька Церква – Вселенська Церква, відкрита для всіх.
До луцької катедри приходить інтелігенція, яка високо цінує зрозумілість Богослужінь (більшість Мес відправляється українською – прим.ред.), ми переклали літургійні тексти на українську мову. Краса Літургії викликає в людей захоплення – доброчинці з Німеччини подарували нашій кафедральній парафії прекрасний орган, бо давній був знищений радянською владою. Наш органіст Петро Сухоцький вже має учнів. Хор цього року урочисто відсвяткував своє 10-річчя. Кожного року на Різдво і на Великдень Богослужіння транслює місцеве телебачення – і багато людей відкривають для себе Католицьку Церкву.
Щодо соціального служіння нашої Церкви, в нашій дієцезії діє Релігійна місія «Карітас-Спес», співпрацюючи з лікарнями, притулками для старших, інтернатами, дитячими будинками. Ми дуже завдячуємо нашим німецьким благодійникам, які надають гуманітарну допомогу, яку Карітас старається справедливо і за реальними потребами розподіляти. «Мальтійська служба допомоги» служить хворим, допомагає в їх транспортуванні.
Церква в Луцьку відіграє і культуротворчу роль, відроджуючи зацікавлення сакральною музикою та традицію її виконування. Кілька разів на рік відбуваються концерти кафедрального хору. Люди, які були роками позбавлені можливості слухати музику Західної Церкви, приходять, щоб почути «Коронаційну Месу» Моцарта, «Месу св.Цецилії» Шарля Гуно, твори Гайдна… В 60-ту річницю трагедії на Волині наш хор заспівав «Реквієм» Моцарта. Невеликі чорно-білі афіші з адресою «римо-католицький храм свв.Апостолів Петра і Павла» – і кафедральний собор заповнений людьми. Часто відбуваються також органні концерти, де грає не лише наш органіст, а й його учениці з музичного училища. Люди, що приходять на концерти і Богослужіння, бачать, що Церква відкрита для них і може кожному допомогти жити повним життям – праведним, справедливим і щасливим.
Також Ви опікуєтеся Літургійною комісією…
Передумовою починань Літургійної комісії стало те, що багато священиків приїхало до нас із різних країн, здебільшого – з Польщі. Вони дійсно допомагали і допомагають Церкві в Україні, але є і певний нюанс. Якщо пастирі походять з різних дієцезій, то, відповідно, і з різних літургійних традицій – і є велика небезпека порушення багаторічних місцевих традицій. Побожність Галичини, Перемишля, Тарнова відрізняється від Катовіц на Сілезії, Познані в центральній Польщі, Кашубів тощо. Проблеми виникали навіть зі співаною Вечірнею – нові настоятелі змінювали все, бо не звикли до місцевого співу. Виникла потреба уніфікувати Літургію, щоб вона звершувалася в Україні всюди однаково.
Літургійна Комісія не лише перекладає українською всі літургійні тексти, а й створює музичну базу для нових перекладів. Україна має свою музичну сакральну культуру, і вона повинна відобразитися також у Літургії Римо-Католицької Церкви в Україні.
Справа перекладу стоїть на першому місці, адже українські тексти Літургії латинського обряду ніколи не існували. До ІІ Ватиканського Собору Церква вживала латину, а після Собору, коли було дозволено переходити на народні мови, Україна, знаходячись в СРСР, практично не мала такої можливості. Літургія відправлялася лише польською, бо значно простіше було дістати літургійні книги надруковані в Польщі.
Перший український переклад – тоненький «Обряд Меси» – ми з о. Казиміром Галімуркою починали ще в кінці 80-х рр. Його було видано в Кам’янці-Подільському. Пізніше там надрукували і Лекціонарій, що функціонує до нині. Комісія здійснювала переклади вже безпосередньо з латини, співпрацюючи з українськими філологами. На сьогодні завершений переклад ІІІ-го видання Римського Месалу, триває редагування та переклад пізніших додатків, справа в друку. Перед тим ми надрукували малий, скорочений Месал. Він показав багато технічних особливостей друку літургійних книг, зокрема текстів із нотами. Вже перекладено обряди таїнств. Ми стараємося, аби тексти відповідали всім вимогам Конгрегації Божого Культу, не втрачаючи при цьому української самобутності. Зараз готовий до друку 6-й Лекціонарій (урочистості святих). Його не було зовсім, тому що в нас не було свого літургійного календаря. Це видання трохи скорочене, наступне буде повним. Лекціонарій ми хочемо перекласти повністю, з власною системою поділу на частини. Пізніше він буде повністю надрукований та виданий як комплект. Ми також опрацювали сучасну версію українського церковного пісенника, як для вірних, так і – з повною гармонізацією – для вжитку органістів.
Справ вистачає. Може здаватися, що все відбувається занадто повільно, але ці справи не терплять поспіху, переклади пройшли багато редакцій. Звісно, виникнуть і застереження – треба буде працювати далі, на землі немає нічого ідеального. Та червоніти за наші переклади ми не матимемо приводу (посміхається – авт.).
Ваше Преосвященство, Ви заангажовані в екуменічну діяльність. Як, на Вашу думку, не принести істину в жертву псевдо-екуменізму?
Правдивий екуменізм полягає на любові й повазі до когось, хто вірить інакше, і тут не треба приносити в жертву істини, котрі ми сповідуємо. Євангеліє слід проголошувати прикладом свого життя. Щоб інші бачили наші вчинки – і прославляли Бога, котрий на небесах. В світі звучить аж надто багато слів, що вже все більше знецінюються.
Арчібальд Дж. Кронін написав «Ключі Царства» – твір про місіонера, який все життя провів у Китаї. До нього приїздив приятель-лікар, атеїст, і казав: «Я не вірю в того Бога, в якого ти віруєш. Але я готовий життя віддати, щоб ти міг вірити так, як ти хочеш». Такої позиції ми потребуємо і сьогодні. В наших взаємовідносинах не може бути сепарації та ворожнечі. Я залюбки ходжу до православного храму, але я – католик. Я зустрічаюся зі всіма, шаную та люблю різних людей – але, тим не менш, ніколи не скажу, що все одно, до якої церкви ходити.
Свого часу, коли ми з Патріархом Філаретом започаткували утворення Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, то робили це заради можливості зустрічатися, спілкуватися, пізнавати одне одного, спільно радіти зі здобутків та вирішувати проблеми. Незважаючи на різниці, ми творимо спільноту.
Владико, ми вже багато дізналися про Вашу діяльність. А як Ви відпочиваєте?
Колись я був один на кілька областей – і відпусток просто не могло бути. Тепер я вже напевно і не зміг би піти у відпустку. Дорогою можна відпочити і в авто під гарну класичну музику… Особливо коли дорога довга – а я часто їжджу, в тому числі й за кордон. Чудові краєвиди та гарна музика дають психологічний відпочинок. Роки і обов’язки залишають свій слід – я вже не можу просто виїхати і нічого не робити. Ми організовуємо реколекції для священиків дієцезії – і стараємося разом виїхати в якесь гарне місце. Так створюється щира братерська атмосфера. І найбільшим щастям є те, що ми потрібні людям і Церкві, що ми можемо внести свою лепту в її розвиток.
Щиро дякую за розмову.
Єпископ Маркіян Трофим’як вділяє хрещення в’язням у колонії в Городищi, 26 квітня 2009 р. Фото о.Вітольда-Йосипа Коваліва
фінансово.
Щиро дякуємо!
