Якщо і є дні, коли я жалкую, що Україна не Америка, то саме під час святкувань Дня незалежності. 200 років — не вісімнадцять, ми ще не до кінця звиклися з нашою незалежністю і святкуємо її якось надто офіційно і напоказ. За вісімнадцять років свято ще не встигло стати народним, а все ще залишається державним.
Американців, на відміну від українців, не треба переконувати, що це свято, вони збираються не на військові паради чи мітинги, а на святкові барбекю у колі друзів та родини, бо свято є сімейним. Незалежність держави є особистою цінністю для кожного громадянина. Ми ще занадто молоді, а тому святкування незалежності є благодатним ґрунтом для популістських гасел та передвиборчого піару політиків. Ми з кожного монітору чи сцени чуємо «про нашу з вами незалежність», «боротьбу за неї», «сильну націю», «відданість національній ідеї» і чомусь так важко повірити в щирість і переконаність цих слів. Народ має заборонити політикам піаритись на народному святі, бо таким чином відбувається його профанація.
Ми продовжуємо жити в парадигмі радянського суспільства, змінився «оператор», але ментальність залишилась та ж сама. Непомітно звичне «октябрське» — «З наступаючими!» — стали використовувати як привітання у переддень незалежності. Чому країна, яка здобула свою незалежність ненасильницьким шляхом, повинна відзначати її річницю військовим парадом? Щоби всі боялись, щоб не насміхались? Щоб вразити північного сусіда? Чи інакше святкувати не вміємо, бо вже звикли, що свято — це військовий парад і надувні кульки, а ще етнофести і народні гуляння.
Звичайно, що усе це частина нашої ідентичності та естетики, проте насторожує, що святкуючи незалежність, ми дивимося в минуле, лише у минуле. Ніхто не забуває постулат, що нація без минулого не може мати майбутнього, проте надмірна сконцентрованість на минулому не дає можливості рухатися далі. Сперечаючись про трактування історії, героїв, українці забувають жити в теперішньому і творити майбутнє. При тому, що узгодження усіх сторінок нашої історії – це битва з вітряками. У цьому я переконалася, намагаючись на форумі свого містечка посперечатись про доцільність чи недоцільність встановлення пам’ятника королю Ягайлу, який помер у ньому і за легендою заповів поховати своє серце у місцевому монастирі. І, у здавалося б гомогенному середовищі галицького містечка, не вдалося відшукати віртуального компромісу. Що ж говорити про масштаби усієї держави, яка має мало досвіду добровільного перебування у спільних кордонах. Ця ж суперечка виявила для мене ще іншу болячку незалежної України – ми продовжуємо мислити у дискурсі боротьби за незалежність, у категоріях «своїх» і «чужих», відшукуючи ворогів, навіть якщо це стосується далекого 15 століття, забуваючи, що справу уже зроблено, незалежність за нами і треба жити як незалежна країна.
Немає держави, яка б не воювала з сусідами, проте є час для війни і для миру. Неймовірним і яскравим прикладом є Франція і Німеччина, які провели не одну війну одна проти одної, можуть мати багато територіальних претензій, проте стали союзниками і співзасновниками ЄС.
У шкільних підручниках ми можемо прочитати як татари брали в ясир українців, зраджували під час воєн, але нічого про торгівлю, культурний обмін, які неодмінно були частиною спільного життя протягом століть. Це ж стосується поляків, литовців, угорців, німців, росіян, румун – нас об’єднує щось більше, ніж ворожнеча. Звичайно, тактика кота Леопольда не завжди себе виправдовує, проте в християнстві існує добра традиція прощення. Іноді минуле настільки складне і суперечливе, що правильним рішенням буде залишити його Богові. Це не означає забути, закрити очі, але переставити акценти з минулого на майбутнє. Важливо, де ми були в 1991-му, 1918-му, 1648-му, 1240-му, проте ще важливіше, де ми будемо в 2050-му, 2091-му. І це міняє перспективу, бо в майбутньому шукатимемо не ворогів, а союзників. І шкільні твори на тему «Визвольна боротьба українському народу проти польських, російських, литовських, угорських (потрібне підкреслити) загарбників», повинні повільно, але впевнено трансформуватися в opinion papers про Україну і світ у тому майбутньому, які теперішні українці мали б будувати.
фінансово.
Щиро дякуємо!
