Нещодавно під час офіційного візиту до Ватикану керівник Відділу зовнішніх церковних зв’язків (ВЗЦЗ) Московської Патріархії архиєпископ Волоколамський Іларіон (Алфєєв) у розмові з Папою Римським Бенедиктом XVI (18 вересня) та з кардиналом Леонардо (Сандрі), префектом Конгрегації для Східних Церков (17 вересня), наголосив на необхідності конкретних практичних кроків для «кардинального покращення ситуації в Західній Україні».
Стосунки між православними та греко-католиками в Україні архиєпископ Іларіон назвав основною перешкодою для діалогу між РПЦ та РКЦ. Очільник ВЗЦЗ МП не оминув нагоди використати і традиційне для РПЦ обвинувачення на адресу греко-католиків: «насильницький розгром трьох православних єпархій — Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської». Прокоментувати такі аргументи та обвинувачення архиєпископа РПЦ ми попросили історика, професора Олега Турія, керівника кафедри церковної історії Українського католицького університету.
— Скажіть, будь ласка, наскільки виправданими з історичної точки зору є заяви архиєпископа Волоколамського?
— На жаль, і цього разу новий керівник Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату під час свого першого візиту до Риму повторив тези, які ось уже впродовж 20 років є головними в ідеології та риториці проводу Російської Православної Церкви у її ставленні до відродження Української Греко-Католицької Церкви. Саме ця обставина легалізації засудженої на мовчання Церкви здебільшого подається як головна причина «погіршення» православно-католицьких взаємин (так, нібито вони раніше були «добрими»…) та як своєрідний «камінь спотикання» у продовженні офіційного екуменічного діалогу (немовби РПЦ у ньому так само зацікавлена, як і Римо-Католицька Церква). Виходячи з такої логіки, Московська Патріархія вважає вихід УГКЦ з катакомб та відновлення її легального статусу після десятиліть тоталітарної заборони виявом «католицького прозелітизму» або ж, послуговуючись фразеологією того ж тоталітарного режиму, навіть актом «агресії Ватикану». Тому ось уже два десятиліття у Москві не перестають повторювати про «розгром трьох православних єпархій» і вимагати від Римського Апостольського Престолу «повернути» втрачені душі й території та «якнайшвидше вирішити це питання».
Не треба особливої фантазії, щоб здогадатися, що таке «остаточне вирішення», за тією ж мілітаристською логікою Московського Патріархату, мало б означати повернення до статусу quo antes, тобто до попереднього стану, коли РПЦ вважалася «найрівнішою з-поміж рівних» релігійних спільнот Радянського Союзу, а Української Греко-Католицької Церкви на цих теренах офіційно не існувало. Перефразуючи печально відомий вислів з тих часів: «Нема Церкви – нема й проблеми!» Отже й вирішення цього питання так, як це пропонує владика Іларіон, означало б чергове насилля над свободою віровизнання і над свободою вибору людей, чого Ватикан, навіть як би дуже цього хотів, просто не може зробити. Ця справа не належить до компетенції папської курії, а є суверенним правом громадян України. Очевидно, що й справжніх адресатів подібних закликів Московського Патріархату належить шукати де завгодно, лиш не в Римі (та, сподіваюся, також не в Києві).
Зрозуміло, що така логіка є щонайменше безпідставною. Бо криза Російської Православної Церкви і втрата Московським Патріархатом своїх впливів у Західній Україні пояснюються насамперед тим, що ці впливи тут були здобуті сумнівним способом, за допомогою насилля радянської влади над сумлінням віруючих. І відродження Української Греко-Католицької Церкви не було, так би мовити, якимось «десантом» ватиканських командос на «канонічній території» РПЦ, а реалізацією свого права та вільним вибором тих людей, які не переставали належати до УГКЦ, незважаючи на її заборону, їхніх нащадків та тих, хто відчував свою історичну пов’язаність з цією Церквою або ж бачив у ній можливість для реалізації своїх пробуджених релігійних переконань.
Очевидно, що в багатьох випадках цей вибір мотивувався і невдоволеністю станом справ у тій же РПЦ, до якої більшість віруючих у Західній Україні «зарахували», не питаючись їхньої на те згоди, та яка, в очах тих самих віруючих, була скомпрометована співпрацею з тоталітарним атеїстичним режимом. Таким чином, те, що у Москві вперто називають «розгромом трьох православних єпархій», — було насамперед відновленням історичної справедливості та реалізацією греко-католиками свого права, яке навіть за «найсправедливішою» радянською конституцією належало усім громадянам і домагання якого стало одним із вагомих рушіїв процесу демократизації в СРСР та здобуття незалежності України.
Другий, можливо, ще більш драстичний для Московського Патріархату аспект цієї проблеми, з яким він тим більше не може змиритися, полягає в тому, що втрата Російською Православною Церквою своїх впливів у Західній, а згодом — і в усій Україні не була лише проблемою католицько-православного протистояння. Адже «розгром трьох православних єпархій» після 1989 року аж ніяк не означає, що в Галичині зникло православ’я. Радше навпаки – українські православні не хотіли більше ідентифікувати себе з Церквою, яку вони з різних причин не могли вважати своєю. Іншими словами, православ’я в Галичині існує, лише представлене воно здебільшого в інших еклезіальних формах, тобто у структурах інших Православних Церков — Автокефальної чи Київського Патріархату. Як, зрештою, ніколи не припиняли свого існування в лоні УПЦ (МП) повсякчас згадувані «три православні єпархії», предстоятелі двох з яких навіть втішаються титулом архиєпископа. Про який «розгром» тоді йде мова?
Загалом же, кількість православних парафій у Західній Україні на сьогодні є більшою, аніж вона була на момент легалізації Української Греко-Католицької Церкви. Отже, ті люди, які були і хочуть надалі залишатися православними, мають для цього всі можливості та не мають жодних перешкод, чого аж ніяк не скажеш про статус греко-католиків та «неканонічних» православних юрисдикцій на теренах самої Росії. Цього у Москві чомусь вперто недобачають. Можливо, тому, що ось уже 20 років так ревно переймаються потребою «кардинального покращення ситуації в Західній Україні».
Для Московського Патріархату дуже важливо було б застановитися над своєю історією, поглянути на проблеми (реальні та надумані) не лише з перспективи власних інтересів (так, як вони їх розуміють), але й у контексті власного історичного розвитку. Спроба шукати винуватця своїх труднощів за власною огорожею, вимагати від когось вирішення своїх проблем означає, що й оновлений провід РПЦ не має ні нових підходів щодо оцінки минулого й актуального становища, ні нових пропозицій та аргументів для його покращення.
Наступний важливий аспект, який, на мою думку, присутній в усій цій риториці, полягає в тому, що Московська Патріархія і надалі безпідставно пов’язує питання так званого «уніатизму» з існуванням Унійних, тобто Греко-Католицьких Церков. Насправді, як це переконливо показують Блаженніший Патріарх Любомир і його співбрати в єпископському служінні в Посланні до 60-ї річниці насильницької ліквідації УГКЦ радянською владою, болячка «уніатизму», тобто бажання зрости коштом іншої Церкви, характерна не лише для історії Католицької Церкви, а й для самого Московського Патріархату. Саме таким «уніатським» способом, лукаво замаскованим під «возз’єднання», було зневажено право греко-католиків на своє еклезіальне життя в Західній Україні після Другої світової війни, з чого не забарилася скористатися РПЦ: подібним чином до Московського Патріархату було приєднано православні єпархії, які ніколи раніше не належали до його юрисдикції.
Потрібно розрізняти поняття «уніатизму», як невластивого методу поєднання, і питання права Унійних Церков, тобто Східних Церков, які перебувають в сопричасті з Римським престолом, на існування та вільний розвиток, на чому наголошується, зокрема, у Баламандському документі. Ці дві речі просто треба відокремити. Не все, що називалося унією, було продиктоване щирим бажанням відновлення християнської єдності. Так само, не все, що підпадає під категорію «уніатизму», є наслідком конкретних церковних уній. Говорячи образно, співвідношення «унії» та «уніатизму» можна порівняти зі співвідношенням таких слів, як «сила» та «насилля». Адже далеко не все, що робиться із прикладанням сили, можна вважати насиллям. Останнє якраз і є невластивим застосуванням сили. Наприклад, те, що ми підіймаємося з ліжка і йдемо до праці також коштує нам (більших чи менших) зусиль, але чи можемо ми це кваліфікувати як вияв насилля, навіть якщо вставати не дуже хочеться і праця не приносить повного задоволення?
Тому речникам Московського Патріархату нарешті слід було б пояснити, чому вони так наполегливо вишукують сліди «уніатизму» де завгодно, лиш не у власному «городі». І яку кращу модель досягнення церковної єдності вони можуть запропонувати християнським спільнотам, окрім «навернення розкольників» та «якнайшвидшого вирішення» проблеми «уніатів» шляхом заперечення їхнього права на існування?
Як відомо, саме Українська Греко-Католицька Церква офіційно заакцептувала Баламандські домовленості (про офіційну реакцію церковної Москви на цей документ, попри риторичні апеляції до окремих його пунктів, нічого не відомо) та засудила «уніатизм». Єрархія УГКЦ та пов’язані з нею наукові інституції й поодинокі дослідники докладають великих зусиль для критичного пізнання й переосмислення власної історії, з’ясування обставин укладення та конкретних наслідків (зокрема і прикрих) різних церковних уній. Можна лише сподіватися та молитися за те, щоб у лоні РПЦ з’явилося справді нове покоління пастирів та богословів, які б перестали займатися вишукуванням скалок в очах ближніх, а мужньо й поважно взялися за колоду власної гордині й непримиренності.
І ще один момент, який не може не викликати занепокоєння, – владика Іларіон знову пропонує Римові «дружити проти»: чи то «секулярного світу», чи «різних протестантських спільнот» під, здавалось би, дуже благовидним претекстом захисту «традиційних християнських цінностей». Зайве говорити, що подібна риторика дуже вже нагадує словесну еквілібристику навколо горезвісних «альянсів» і «пактів», які супроводжували вибухи двох світових воєн у минулому столітті. А, окрім того, у пам’яті тих, хто ще пригадує трохи ближчі часи «розвинутого застою», ці заклики проводу РПЦ не можуть не асоціюватися з не менш розрекламованою тоді «барьбой за мір ва всьом мірє», та тільки не у власній державі та в її взаєминах із близькими й далекими сусідами.
— Важливим у цьому контексті є також правдиве висвітлення історії Берестейської унії. Реальні кроки щодо цього робить надконфесійна міжнародна комісія, членом якої Ви є. Як би Ви охарактеризували поступ у цьому напрямку, адже консенсус щодо цього питання є дуже важливим?
— Праця будь-якої міжцерковної групи є динамічним і досить складним процесом. Найважливішими чинниками тут є атмосфера, в якій ця праця відбувається, та здобуті результати, які пізніше мають вплив на формування цієї атмосфери. Я дуже позитивно оцінюю саму ініціативу такого проекту, який полягає в тому, щоб очистити наші знання про конкретну історичну унію (а не «уніатизм» загалом) від пізніших оцінок, щоб нарешті ми могли встановити, про які речі ми можемо говорити як про конкретні факти, а що залишається питанням суб’єктивної інтерпретації тієї чи іншої сторони. Досягнення консенсусу довкола фактів і обмежить поле для спекуляцій навколо конфесійних оцінок.
Завершено уже перший етап роботи і, принаймні, та частина тексту, де йдеться про передумови та процес укладення унії в Римі та Бересті у 1595-1596 роках, узгоджена всіма залученими сторонами і невдовзі має з’явитися друком. Ми намагалися простежити хід і логіку дій акторів кінця XVI ст., знайти у джерелах мотивації їхніх вчинків, виходячи насамперед з тодішнього контексту, а не з пізніших трактувань. У зв’язку з цим стає зрозумілим, що Берестейська унія не була якоюсь винятковою чи поодинокою спробою церковного поєднання, що і її прихильники, і ті, що перейшли в опозицію до неї, щиро прагнули єдності й не бажали поділу Церкви. Більше того, суперечки, а згодом і розкол Київської митрополії, відбувся не тому, що хтось не хотів поєднання, а тому, що різні сторони бачили його по-різному та категорично наполягали на «правильності» свого бачення, не враховуючи або й ігноруючи аргументи іншої сторони. Можливо, в цьому й полягає один з головних уроків цієї історії для нашого сьогодення.
фінансово.
Щиро дякуємо!
