Після прочитання двох статей у попередньому номері часопису, присвячених мас-медійній тематиці, я вирішив запропонувати продовження обговорення цієї теми.
Час втрачених можливостей?
Ситуацію у сфері церковної журналістики в Українській Греко-Католицькій Церкві багато в чому можна порівняти з біблійною історією про закопані таланти. Років 15 тому, за словами світських журналістів, УГКЦ мала найкращу в Україні церковну прес-службу, радіо, друковані видання, не було конкуренції серед інших конфесій. Але за ці роки не відбулося такого зросту, який пройшов в інших Церквах. УПЦ (МП) має свій ТРК «Глас», який транслюють через супутник, численні та якісні веб-ресурси, радіо й телепрограми.
Далеко вперед пішли молоді протестанти, які вже розпоряджаються багатопрофільними медіа-холдингами, що вийшли на міжнародний рівень. В УГКЦ, звичайно, існують свої численні ЗМІ й виникають нові, але мені зараз хочеться також згадати про ті проекти, які зникли, але які свого часу були вдалі: АРІ, газета «Арка», «Вірую», альманах «Київська Церква».
І проблема не лише у грошах, як це часто аргументують. Бо якщо знаходяться гроші на дорогі авто, то можна знайти і на це, що є значно потрібнішим для служіння Церкви. Часто проблема полягає в нерозумінні потреби і можливостей засобів масової комунікації та нерідко легковажному підході до справи засновників. Група провідних фахівців розробила на прохання Блаженнішого Любомира концепцію інформаційної діяльності УГКЦ. І хоча вона здобула схвальну оцінку фахівців і затвердження Синоду єпископів, проте її так і не було представлено широкому загалу.
Щось подібне і з Комісією соціальної комунікації — ніяка інша Церква в Україні не має такої комісії. Але коли вона організовувала навчання для працівників церковних інституцій із залученням хороших медіа-спеціалістів, то зголошувало ся до участі лише кілька церковних «піарщиків». Ще гірша ситуацію з приватними ініціативами в Інтернеті, зокрема, з блогами. В Україні близько сотні православних священиків мають свої блоги. І часто їх веб-журнали — це нова кафедра сучасного душпастиря. А ось блоги греко-католицького клиру можна порахувати на пальцях і, здається, однієї руки. Нарешті, дійсно абсурдна ситуація — ми єдина велика Церква, яка не має центрального пресового органу. Хоча, зі слів Блаженнішого Любомира, він нам не потрібен…
На сьогодні, як слушно зауважують експерти, медіа-ринок УГКЦ, крім кількох проектів, повністю замкнувся в собі й у певному розумінні застиг на низах. Єпархіальні видання переважно не мають своїх повноцінних редакцій, тримаються на ентузіазмі окремих осіб. Тоді, звісно, вони не можуть охоплювати весь спектр роботи, а свої шпальти заповнюють матеріалами з інших видань. Тиражі далекі від самоокупності, а розміри переважно не перевищують 8—12 сторінок. Для порівняння, багато єпархіальних видань УПЦ (МП) мають понад 16 чи навіть 24 сторінки. Але важливіше інше — взята за правило сіризна, нецікавість цих видань, результатом чого стає незначний їх вплив на паству. А взагалі, чи доходять ці видання до віддалених парафій, чи продаються і чи поширені парафіяльні видання?
Чув неодноразово, що процес може відбуватися у «добровільно-примусовій» формі. Як на мене, найбільша біда криється у неготовності протистояти інформаційним атакам та застосовувати антикризовий піар. Пам’ятаю, як в одній львівській жовтій газеті (якої вже немає) з’явилися дві статті: проти патріарха Любомира і про конфлікт у сестер Йосафаток. Статті мали шалений успіх серед читачів, більшість з яких якщо й не вірили в усе, що там написали, то все ж зерно сумніву щодо осіб, на яких було здійснено інформаційний напад, було посіяно. Тим більше, що не було кампанії матеріалів із спростуваннями чи інших належних контрзаходів. І я чув таку думку, що ці публікації негативно вплинули на кількість нових покликань до монастирів.
Нині агресивну інформаційну пропаганду проти проводу УГКЦ ведуть підгорецькі самосвяти. Церква впроваджує пасивне споглядання в поважні проблеми.
Нові перспективи
Зі слів керівника Департаменту інформації УГКЦ о. Ігоря Яціва, ситуація в медіа-сфері нашої Церкви покращується. В єпархіях починають працювати фахові прес-секретарі, на головному сайті більшає інформації з місць, і хоча проблемною залишається справа фінансування Департаменту, все ж його робота стала помітнішою. А завдяки підтримці Інформаційної ради (до якої на запрошення Блаженнішого Любомира увійшли провідні медіа-спеціалісти) УГКЦ пропонує нові цікаві проекти, зокрема, комплект дисків із записами інтерв’ю Глави УГКЦ.
Розгортає діяльність і згадана Комісія, яка вже пропонує інтерактивне навчання для своїх членів. Зі слів о. Павла Худа, який очолює мас-медійну комісію, започатковані цікаві проекти, які мають значно покращити якість журналістики і активізувати діяльність церковних ЗМІ. Існує ініціатива об’єднання католицьких журналістів. Звичайно, ініціативи зверху не даватимуть результатів, якщо їх не підтримують самі журналісти та редактори. Медіа-освіта стає необхідністю для будь-якого душпастиря, який не перетворився на прораба.
Український Католицький Університет пропонує різні форми навчання для бажаючих вивчати релігійну журналістику. Найуспішнішими, як на мене, є дитячі й молодіжні проекти «Зернятко», «Ангелятко», «Ангеляткова наука», «100 талантів», а також мультимедійні проекти видавництва «Свічадо», зроблені з іншими інституціями.
Увага до юного читача є особливо важливою з огляду не лише на те, що це майбутнє Церкви. В нас втрачена культура читання, особливо під впливом поширення електронних ЗМІ. А якісні в оформленні й цікаві за змістом дитячі журнали заохотять дітей до читання періодики. Як слушно зауважив Петро Дідула, за якийсь час читачі цих видань шукатимуть продовження у формі дорослої преси. Тому є реальні виклики й потенційні читачі.
«Свічадо», попри широкий спектр цікавої літератури, вже кілька років освоює мультимедійний ринок, за яким велике майбутнє. Днями було презентовано диски з Літургією, адаптовані для людей з вадами слуху чи зору, підготовлені катехитичною комісією УГКЦ. За цим напрямком засобів соціальної комунікації велике майбутнє. Неодноразово чув побажання від батьків з великих міст (яким завжди бракує часу), що є потреба у дисках з комп’ютерними програмами з християнської етики, з катехизації. І цікавих нових проектів можна перераховувати ще немало.
Звичайно, тут не обійтися без якісного суспільного видання. Це справді може бути поліконфесійний проект, зроблений спільно греко і римо-католиками. Останні також зараз розширюють свою медіа-присутність в Україні. І знову ж таки, найцікавіші проекти є або молодіжними, або дитячими, наприклад, проекти капуцинської «Клара-Студіо» з Вінниці. Церква напрацювала велику кількість соціально зорієнтованих документів. Але хоча вони й виходять великими збірниками, у т. ч. українською мовою, проте практичне вчення Церкви так і залишається недоступним для ширшого читача. Доказом цього є масові явища хабарництва, абортів, безвідповідальної політичної діяльності та інші суспільні гріхи.
Таким чином, суспільний тижневик (це оптимальний, хоч і наразі малоймовірний формат) був би оптимальним рупором Церкви (одної чи кількох). І нинішня ситуація у кра їні та світі лише підвищує потребу такого видання. Значна кількість богословів могла би знайти свою реалізацію в Інтернеті, зокрема у блогах. Думаю, що православні священики, web-душпастирі могли би поділитися досвідом. Також є потреба в неофіційних веб-форумах для приватного спілкування на християнські теми. Попри песимістичний вступ, я налаштований більш ніж оптимістично.
Щодня під час роботи в РІСУ я зустрічаю великі потреби в якісній релігійній інформації, слові Божому, пораді, дискусії і т. п. Слово Боже, почуте молодою людиною в Інтернеті, газеті чи по телевізору, спонукатиме її увійти у храм не туристом, а особою, що прагне живого спілкування з Богом. Мабуть, це важко повірити, але нагода достукатися до сердець щораз зростаючої кількості молодих людей значною мірою зводиться до тих можливостей, які створюють ЗМІ, особливо в мережі Інтернет.
Тарас Антошевський,
директор Релігійно-інформаційної служби України
фінансово.
Щиро дякуємо!
