Любов до ближнього і християнство поза храмом і словами проповіді… Що написати про це? Згадати два-три яскравих приклади про те, як не залишили людину в біді, простягнули руку допомоги? Аж ось враз і не згадується…
Що розповісти про життя Духа в терціарській францисканській спільноті нашої парафії – сімферопільської парафії Успіння Пресвятої Діви Марії? Ніби особливо й немає чого розповідати. У ній – півтора десятка людей, головно бабусі, які створили основу громади ще 12 років тому, на самому початку. Збираються двічі-тричі на місяць, моляться, слухають, що розповідає сестра-монахиня, діляться життєвим досвідом.
Правда, на зустрічах бувають не лише францисканці: то ті, то ті парафіяни підійдуть, залишаться, візьмуть участь у зустрічі. Ось і виходить, що третій орден у нас непомітний – розчинений серед парафіян.
Хіба от, коли настоятель попросить ремонт у каплиці зробити, або газон біля неї до ладу довести – наступної неділі раптом виявляється, що підлогу пофарбовано, стіни і стелю чисто вибілено, та й різноманітні квіти посаджені, а бур’яну – як не було! «Дякую, – каже настоятель, – усім, хто працював!» І йому у відповідь багато пар очей посміхаються.
Або хтось із постулантів запропонує після повернення з реколекцій: «Давайте разом молитися за священиків – щоб їм було легше нести служіння, і щоб парафія процвітала і розвивалася!» – «Давайте, – відповідають ті ж бабусі, – тільки ми всі ці роки, не домовляючись, але дружно, за наших отців молимося». Можливо, тому й парафія наша дружна, і кількість парафіян збільшується? Вже на двох недільних службах люди в каплиці не вміщуються…
І за тяжкохворих дітей наші терціарії також моляться: знаю це, тому що сам стикався з цим. А коли цієї зими з благословення настоятеля у каплиці відбулася виставка малюнків дітей, котрі лікуються від онкогематологічних хвороб, пожертв зібрали цілу тацю, й навіть зараз час від часу то один парафіянин підійде, то інший, аби передати гроші на лікування тих діток.
Навесні одна наша парафіянка – Надія – захворіла на таку саму складну недугу. Знепритомніла просто під час Служби. У лікарні, щойно її обстежили, сказали: «Термінова операція і жодних гарантій!» Відправили до Києва. Ну, а в Києві у нас також брати і сестри, і багато – тому Надійка не залишилася сама: її повсякчас хтось відвідував, приносили все, що було потрібне. А коли після операції її у сімферопольську лікарню перевели, то лікарі та медсестри не знали, як їм ставитися до того, що в надіїній палаті гості – з ранку до вечора. А подруга і сестра по ордену Віра щодня старалася заскочити. Віра з Надією – вони, як відомо з Писання, – взагалі нерозлийвода…
Тож і вірою, і надією, і любов’ю сестер та братів Надійка скоро до нас у неділю в храм прийшла. Почувається після складного лікування ще не зовсім добре, але поступово набирається сил. Всім посміхається, всіх підбадьорює. А тут і термін її новіціату скінчився. Склала Надія довічні обітниці Господу нашому, Цілителю і Спасителю душ і тіл; і Віра разом із нею.
Але ж нічого надзвичайного в цьому немає. Коли будь-хто з нашої парафії хворіє, про нього піклуються, і про здоров’я питають, і допомагають, і передають вітання… Тож не виходить згадати якийсь особливо яскравий приклад християнського милосердя й любові. Такі ось вони у нашій парафії і в нашому третьму ордені. Непомітні…
фінансово.
Щиро дякуємо!
