На подвір’ї ЛВК №48 значно пожвавішало. Невелика дитяча гойдалка скрасила понурість і сірість цієї установи. Діти, прижмуривши оченята, каталися, усміхаючись своїм батькам, які очікували своєї черги на побачення чи передачу. Від дитячого сміху й лепету забувалося, що насправді відбувається там, за стінами, яких нам не видно.
Навіть те, що показують у новинах, не дає повної картини того, як живеться людям по той бік колючого дроту. Маленький Дмитрик підбіг до мами, притулився і сказав: «Мам, а покатай мене на візочку, на якому ти сумку везла». Мати однією рукою обняла малого, а другою продовжувала заповнювати бланк на передачу для старшого сина. «Того дочекатися б (каже вона про старшого), а цього упильнувати б», – похитуючи головою, каже жінка.
Життя людей, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, дуже специфічне, психічно і фізично виснажливе. Нещодавно мій приятель, який відбуває покарання в одній із виправних колоній, написав, що в них повісився хлопець, а йому лише двадцять один рік. «Якась мати так і не дочекалася сина», – подумала я, слухаючи цю жінку з хлопчиком на руках.
Питання потрібності та приналежності стоїть дуже гостро в людей, позбавлених волі.
Більшість засуджених розуміє, що суспільство бачить у них насамперед злочинців, які порушили закон, тобто усвідомлюють себе як людей зі схожою долею. Між «нами», ув’язненими, та «ними», вільними, – невидима межа. Причому в колоніях загального режиму, де відбувають покарання вперше засуджені, усвідомлення «ми» ще відсутнє, хоча доволі яскраво виражене розуміння існування «вони», а в колоніях особливого режиму особливо небезпечні рецидивісти, яких там утримують, мають чітко сформульовану спільноту, з якою себе ідентифікують. Така консолідація підтримує засуджених, додає їм душевної рівноваги, однак водночас посилює відчуженість засуджених від суспільства, ускладнює подальшу їхню адаптацію до нормального життя. Дослідження засвідчили, що практично всі вони ставляться до суспільства насторожено, а дехто навіть вороже.
Проблема інтегрування в суспільство дуже суттєва. На жаль, існує стереотип щодо людей, які відбули покарання у в’язниці. Їх уважають особами нижчого ґатунку, а навіть небезпечними. Роль Церкви в ресоціалізації в’язнів і духовної підтримки під час перебування в тюрмі дуже значна.
Церква ще з часів Київської Русі була наймогутнішим соціальним інститутом, який опікувався засудженими. До 1917 р. у кожній в’язниці на території України, що була «під Москвою», був штатний священик, який, окрім іншого, займався і соціальною допомогою засудженим. Духовенство брало активну участь у роботі «В’язничних комітетів», до складу яких входили також представники громадськості. Завдання цих неурядових організацій полягало в залученні благодійників до соціальної допомоги ув’язненим, перевірці та полегшенні умов їхнього утримання. На жаль, після 1917 року цю соціальну роботу Церкви із засудженими було припинено, знову вона розпочалася лише на початку 1990-х. На західних землях України священики провадили роботу в тюрмах до 1944 р.
Панування комуністичних режимів суттєво девальвувало соціальну місію релігійних організацій.
Відновлення Україною державного суверенітету започаткувало нову віху в історії соціального служіння конфесій. Церкви та релігійні організації отримали змогу стати не уявними, не декларованими, а реальними дієвими суб’єктами суспільного життя. Нині їхні успіхи й досягнення на ниві виконання фундаментальних завдань – очевидний і беззаперечний факт.
Церква за ґратами
На сьогодні в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах кримінально-виконавчої служби духовно-просвітницьку роботу із засудженими проводять 1910 священнослужителів (за аналогічний період минулого року – 1516 священнослужителів), які є представниками 103 релігійних конфесій, організацій і церков, офіційно зареєстрованих в Україні.
На 1 лютого 2009 року в 32 діючих слідчих ізоляторах утримують 34447 осіб. У 139 виправних колоніях відбувають покарання 109649 людей (із них – 5554 жінок). Найнебезпечніші у криміногенному плані: засуджені до довічного позбавлення волі (1533 особи), засуджені за умисне вбивство (майже 19 тисяч), за обтяжуючих обставинах (9,7 тис.), за бандитизм (474), за умисне завдання тяжких тілесних ушкоджень (11,1 тис.), за розбій, пограбування, вимагання (29,5 тис.), за зґвалтування (2,7 тис.), за захоплення заручників (лише 27 осіб).
Як виглядає соціальна робота Української Греко-Католицької Церкви в місцях позбавлення волі? Своє душпастирське служіння Церква почала ще в 1990 року. Священики відвідували ув’язнених, служили літургії, сповідали. 21 серпня 2001 року було створено Українську міжконфесійну християнську місію «Духовна та благодійна опіка в місцях позбавлення волі», засновниками якої стали 12 християнських Церков і деномінацій. Згодом, коли праця почала давати свої плоди, держава, оцінивши діяльність тюремних капеланів, вирішила оформити свої стосунки з Церквою як угоду про співпрацю між департаментом із виконання покарань і традиційними Церквами – Українською Греко-Католицькою та Православною обох Патріархатів. Це відбулося 2 квітня 2007 року. Також 7 червня цього самого року було підписано угоду між місією і держдепартаментом.
Розуміючи потребу у кваліфікованій підготовці кадрів, від 2001 року душпастирі УГКЦ і волонтери беруть участь у різних навчаннях і конференціях. 9 червня 2007-го священики УГКЦ брали участь у конференції «Роль християнства в духовному відродженні та соціальній праці в Україні». На конференції розглядали три взаємопов’язані напрями служіння: проповідь Євангелія в тюрмах, реабілітація нарко- й алкозалежних, служіння дітям вулиці та сиротам.
12 вересня 2007 у Римі відбувся XII Світовий конгрес Міжнародної католицької комісії душпастирства в тюрмах (ICCPPC). Під час заходу Церква висловила серйозну стурбованість потребами ув’язнених й особливо тих людей, які перебувають під слідством, а їхню провину ще не було доведено. Пленарна асамблея ICCPPC схвалила рішення Синоду єпископів Українського Греко-Католицької Церкви України приєднатися до всесвітньої спільноти католицького тюремного служіння.
Цікавою також була міжнародна конференція на тему «Тюремне душпастирство Греко-Католицької Церкви в Середньо-Східній Європі», яка відбулася в місті Холм (Польща) у вересні 2008 р. Метою заходу було наближення методів і порівняння особливостей душпастирської праці в тюрмах Середньо-Cхідної Європи та з’ясування умов співпраці держави та Церкви щодо пенітенціарних питань. Було запропоновано проголосити 25 березня Днем душпастирської опіки ув’язнених. А навесні 2009 року в реколекційному центрі Львівської архієпархії проходив навчальний семінар на тему «Душпастирська психологія в’язничного служіння» священиків УГКЦ.
21 квітня 2009 року пенітенціарне душпастирство УГКЦ провело в Сокальській ВК великодню євангелізаційну зустріч. Участь у заході взяла також група євангелізації засуджених Римсько-Католицької Церкви в Україні, яку очолив Митрополит Львівський Мечислав Мокшицький. Він і священики УГКЦ Василь Білецький та Ігор Цар відвідали засуджених до довічного позбавлення волі, яких утримують у ділянці максимального рівня безпеки. Ця зустріч стала найпомітнішою великодньою подією турботи Церкви про в’язнів на тлі душпастирської опіки іншими виправними та виховними колоніями, де відбулися святкування Воскресіння Христового і де служать уже понад 40 священиків УГКЦ, численні добровільні помічники й доброчинці.
Обмін сигналами через мистецтво
Під патронатом глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира 19 серпня 2009 року розпочалася виставка образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва в’язнів. «Важливість цього дійства полягає в певному обміні сигналами через мистецтво. У картинах цих ув’язнених людей представлено їхнє бачення світу. Воно говорить про спрямування їхніх душ до світла, про відчуття ними людської гідності. У цьому ми маємо підтримувати наших співгромадян», – сказав Патріарх Любомир (Гузар) на церемонії відкриття.
За посередництвом Державної кримінально-виконавчої служби України на виставку передано 148 творів від 142 авторів із пенітенціарних установ усіх областей України. З представлених робіт 15 виготовили жінки, 12 – неповнолітні. Експозиція «Преображення Господньою любов’ю» у виставковому залі храму святого Василія Великого в Києві тривала до середини вересня 2009 року, а потім побуває у Львові, Донецьку та кількох інших містах України. У день її відкриття завершився національний відбір 50 найкращих творів на міжнародний конкурс, що його організовує товариство «Мистецтво і в’язниця» в Берлінській галереї MAGNIFICAT.
Незабаром ці та ще 41 твір вирушать до Німеччини. Тема конкурсу «Очима інших» має допомогти належно сприймати людей, які опинилися немов на узбіччі суспільства: ув’язнених, безпритульних і неповносправних. Кошти, отримані від конкурсу, підуть на підтримку проекту ресоціалізації у в`язниці «Ля Пікота» в Боготі (Колумбія) і в жіночій тюрмі в Чернігові.
Важливе значення має і соціально-педагогічна функція релігійного впливу, що полягає в угамуванні емоційного голоду, підготовці до правослухняного способу життя.
«Тут дві церкви – греко-католицька і православна, – розповідає Максим, засуджений до п’яти років позбавлення волі. – В середньому 30-50 людей у кожній. Хоча більшість ходить туди, щоб щось «випросити» – тут це в порядку речей. Якщо говорити про те, чи потрібні в таких установах церкви, то скажу: так, бо завдяки ним тут відновлюється рівновага добра і зла. Саме в тюрмах є велика концентрація негативу, що впливає на всіх. А присутність Церкви є просто необхідною, бо саме вона допомагає людям задуматися над своїм минулим життям і думати позитивно про майбутнє. Однак священикам тут, напевно, складно, бо все, що вони приносять як допомогу, купують здебільшого за свої кошти.
Чую від людей відгуки про священиків, які тут є, і всі вони позитивні. Знаю і те, що після звільнення декому вдається по-справжньому почати нове життя. Вони стають хорошими християнами. Священики приносять сюди релігійну літературу та, чесно кажучи, її розбирають миттєво. Можливо, було б добре, якби священнослужителі приходили до нас не раз на тиждень, а частіше. Ще священики дають у в’язницях шлюб і це дуже великий дар. Вони дуже потрібні, бо кожна спасенна душа є безцінною для Бога, хоча суспільство вважає нас утраченими й безнадійними.»
Свою опіку УГКЦ здійснює і через МБФ «Карітас України». Працівники «Карітас» надають психологічну та матеріальну допомогу ув’язненим, окрім того, надають матеріальну, духовну та психологічну допомогу ув’язненим жінкам і їхнім дітям.
Повернутися з «того світу»
Священики УГКЦ служать у Чернігівській і Збаразькій жіночих колоніях. Отець Ігор Онишкевич і пані Марта Бліхар (засновники «Карітас Київ») уже понад 16 років допомагають ув’язненим жінкам і їхнім сім’ям (в Чернігові, Одесі, Харкові, Умані, Збаражі, Мелітополі) через листування тощо. Застосовують комплексний підхід у вирішенні проблем в’язнів і сприяння нормалізації їхнього життя після відбуття терміну покарання. Капелани УГКЦ служать у трьох підліткових колоніях: у Прилуках, Бережанах, Самборі та принагідно в Дубно.
Однак потрібно ще багато зробити. Майже не проводять роботу з ресоціалізації колишніх в’язнів. Реабілітаційні центри значно знизили б повторність злочинів, забезпечили б плавне влиття в соціум. Бо коли за спиною арештантів нарешті зачиняються тюремні двері, не завжди відчиняються нові – у суспільство. «Ми там нікому не потрібні», – кажуть багато з тих, хто вийшов на волю, і мають на увазі не лише сім’ю і друзів, контакт із якими втратили за час відбування покарання.
Пригадую слова відомого сучасного богослова і священика Гліба Калєди: «Наші в’язниці, наші табори, наші засуджені завжди залишаються з нами як наші рани, що кровоточать і гнояться. І нам їх лікувати».
фінансово.
Щиро дякуємо!
