Католики та англаканці дивляться в майбутнє з надією на єдність
20 жовтня 2009 р. в Римі та Лондоні відбулись прес-конференції, з яких стало відомо, що розпочато приготування нової «унії» між Римським Апостольським Престолом і частинами Англіканської Церкви. Група антимодерністських англіканських єпархій і парохій ще кілька років тому звернулися до Риму з проханням, про прийняття їх до Католицької Церкви. Це звернення було прихильно зустріте в Римі і незабаром може стати реальністю. Щоб приготувати світове товариство до цієї небуденної і неоднозначної події, в Римі виступив префект Конгрегації Доктрини Віри кардинал Віліам Левада, а в Лондоні – першоієрархи Римо-Католицької Церкви в Англії та Англіканської Церков – архієпископи Вінсент Ніколс і Рован Віліямс. Ця неординарна подія підштовхнула мене до роздумів, якими хочу поділитись. Очевидно, що подальший розвиток подій може скорегувати подані тут думки.
Мирний перехід із Англіканської до Римо-Католицької Церкви став можливим сьогодні завдяки діалогу, який серйозно і на всіх рівнях ведеться між цими двома Церквами з половини ХІХ століття. Початок цьому діалогові поклав Оксфордський Рух, (рух в середині Англіканської, так званої, Високої Церкви («High Church»), учасники якого підкреслювали зв’язок англіканства із апостольською традицією – ред.), який між 1833 і 1845 рр. виявив зацікавленість римо-католицькими аспектами Англіканства.
З римо-католицького боку на цю ініціативу відповів бельгійський кардинал Дезіре Мерсіє який у «Малінських бесідах»* (Malines Conversations)з 1921 до 1925 р.1 намагався виробити основу для «об’єднання, а не поглинання» Англіканства Католицькою Церквою. Тоді мова йшла про створення свого роду «патріархату» для Церкви Англії, в якому б відбулося об’єднання англіканців із Римським Апостольським Престолом в одній структурі, з повним збереженням свого права, літургії та традиції. До цієї структури також повинні були б увійти (з подальшим їх ліквідуванням) римо-католицькі єпархії, які постали на цих теренах у 1851 р.
Останніми ж роками діалог, зокрема, вівся у рамках Міжнародної Англікансько-Католицької Комісії (ARCIC) та Міжнародної Англікансько-Католицької Комісії для Єдності і Місії (IARCCUM). До недавнього часу з Англіканської до Римо-Католицької Церкви переходили поодинокі люди (наприклад Прем’єр Міністр Тоні Блер), і тільки тепер створена можливість для переходу груп осіб з організацією їх у відповідні структури. (Для порівняння, Берестейське порозуміння 1596 р. – з точки зору Риму – було наверненням поодиноких людей до правдивої віри, яких потім зорганізували в структури – єпархії.)
Отож сьогодні йдеться про зміну юрисдикції, а не про зраду своєї Церкви і перехід на іншу віру. Це можливо, бо обидві сторони впевнені, що у них «в основному співпадає віра, доктрина і духовність», тому не потрібно буде «розривати» із англіканством, щоб стати католиком. Практично, перехід із однієї Церкви в іншу благословляється обома Церквами. Вже не буде анафем, проклять, схизм, екскомунік виключень із сопричастя)… На мою думку, така зміна у поведінці Церков стала можливою, через те, що самі Церкви стали слабшими і чутливішими до Божої волі. В умовах болю та упокорення вони вже більше поводяться по-Христовому. Згідно Апостольської Конституції англіканські громади зможуть переходити до Римо-Католицької юрисдикції зберігаючи при цьому англіканську духовність і правопорядок. Для цього вони будуть об’єднані не в окрему Церкву свого права, а в персональні єпархіяльні одиниці (прелатури – ред.) зі своїм главою, призначеним Римським Престолом. Однак тут виникає небезпека, що ці громади вірних можуть втратити свою англіканську ідентичність і бути асимільовані в римо-католицьке середовище.
З іншого боку, це буде іспитом для Римо-Католицької Церкви, оскільки, якщо англіканські групи зможуть залишитися англіканцями в сопричасті з Римом, то Римо-Католицька Церква від цього тільки виграє і доведе, що вона дійсно готова бути віссю для об’єднання всіх Церков під земним першоієрейством Римського Єпископа. Натомість, якщо англіканські вірні втратять свою ідентичність і стануть католиками англіканського обряду, то це буде програшем для всієї Вселенської Церкви. Якщо ж у даному випадку не йдеться про «поглинання» частини Англіканської Церкви Римо-Католицькою, то йдеться про нову «унію»: свого роду повернення до Риму «нез’єднаних братів», яких об’єднають в окрему структуру римської юрисдикції. Тому це є нічим іншим, як поверненням до моделі від якої Римська Церква відійшла, підписавши Баламандську угоду, ще в червні 1993 р.
Про це свідчить умова, згідно з якою виміром можливості переходу з однієї Церкви в іншу буде: прийняття першості Римського Архиєрея і положень Католицького Катихизму, так як вони нині подані Римською Церквою до вірування. Таким чином, нинішня подія не зовсім співмірна екуменізму, оскільки її ціль подібна, але не тотожна йому, адже ціль екуменічного руху – це не тільки збереження своєї ідентичності, своєї традиції, а й теж своєї автономії, і повне, спільне розуміння Петрового служіння.
Треба віддати належне тій покорі, яку демонструє Першоієрарх Англіканської Церкви, доктор Рован Віліямс у цей нелегкий для англіканців час. Вже у 1975 ціла індійська єпархія із Амріцар перейшла в Римо-Католицьку Церкву. Очевидно, що такі переходи не були заплановані Англіканською Церквою. Це сталося після того, як в Англіканській Церкві почали поставляти жінок у пресвітерство і єпископство, а згодом, деякі вчителі віри відійшли від навчання Святого Письма про сексуальні відносини і стали «благословляти» гомосексуальні шлюби і рукополагати таких людей у священство. Напевно така Божа постава Первоієрарха допоможе Церкві очиститися від своїх гріхів і тим зміцнитися для нової євангелізації дорученого їй народу. На завершення хочу додати, що новини останніх днів доводять, що можна досягнути спільного бачення дуже болючої події в історії спілкування Церков і це можна використати для кращого взаємопізнання та любові.
*Їх назва походить від бельгійського міста Malines (нині по-фламандськи – Mechelen) де Дезіре Мерсіє був архієпископом