Цього року виповнилось 20 років з того часу, коли Українська Греко-Католицька Церква змогла легально здійснювати місію серед своїх вірних, та повертатись на ті терени, де її було ліквідовано 200-300 років тому.
Поглянувши на статистичні дані, можна із впевненістю сказати, що ціль «номер один» виконано – кількісні показники сягнули «докатакомбного» рівня і навіть перевищили його. А масова еміграція українців в ХХ столітті спричинила розвиток значних закордонних осередків УГКЦ. Нелегальний період також дав поштовх формуванню нової парадигми Української Греко-Католицької Церкви, яка була справжньою наснагою ці два десятиліття. А саме, що УГКЦ – це Церква мучеників, а, як відомо, «мученики – це насіння Церкви», бо без остраху крокують із Христом на Голгофу.
Підпільний період сформував нове обличчя Української Греко-Католицької Церкви. І хоч часом цей «мученицький» лейтмотив останніх двадцяти років, в середовищі греко-католиків, набирав девіантного характеру, і ті страждання, які б повинні були сприяти глибшому засвоєнню євангельських принципів життя, а також свого роду очищенням, часом ставали козирною картою сатисфакції та самозадоволення. Те піднесення в УГКЦ, яке панувало на початку 90-х мало якісно (і кількісно) інший характер, ніж в тих християнських спільнотах, які в час існування СРСР втішались певною мірою свободи. На початку свого відродження, Греко-Католицька Церква не відчувала сильної потреби в здійсненні місійної діяльності, як в середині себе (до чого Церкву закликає ІІ Ватиканський собор) так і назовні. Величезна кількість священичих та монаших покликань, переповнені храми – це, без перебільшення, «інвестиція» мученицької смерті тисяч греко-католиків радянського періоду. Однак двадцять років тому тільки поодинокі особи дозволяли собі стверджувати, що піднесені та духовно спраглі люди, які тоді наповнили храми, потребують не просто богослужбових відправ (в яких вони мало, що розуміли), а «Благої вісті» і, що не отримавши цього, вони скоро підуть і з храмів, і з церковного життя взагалі.
Звичайно, є безліч помилок і невдач, які пов’язані із проблемами росту і становлення. Однак, наступні 20 років вже не дадуть УГКЦ права на помилки. А основи для подальшого поступу все-таки були закладені. Це й освітні можливості для духовенства і богословських кадрів, матеріальна база тощо. Тому в подальші роки греко-католики повинні більше зосередитись над відродженням, а подекуди і формуванням власної богословської науки. А також над віднайденням моделей втілення києво-візантійської спадщини в комплексі із здобутками всієї Католицької Церкви. А свою матеріальну базу вміло використати для ефективного функціонування структур Церкви та організації її діяльності. Головним чином, на мою думку, сьогодні УГКЦ найбільше потребує справжньої внутрішньої місії, якою було зневажено на початку відродження. Для цього необхідне формування парафіяльних спільнот, однак спочатку потрібно знайти відповідні моделі, які б були глибоко закорінені у власну традицію. Бо, як показує досвід, перенесення на «східний» грунт навіть успішних римо-католицьких парафіяльних проектів, не завжди може сприяти позитивному результату. В цьому напрямку, необхідно скористатись досвідом Православної Церкви в ХХ столітті, з якою УГКЦ має споріднену ідентичність. А саме відродити в Церкві «євхаристійну екклезіологію», яку у свій час описав о. Микола Афанасьєв. Тим паче, що Римо-Католицька Церква вже давно скористалась із цього.
Гадаю, період, коли Греко-Католицька Церква пожинала плоди свого підпілля, підходить до кінця. І мученики ХХ століття тепер повинні стати для нас прикладом не тільки свого тріумфу над смертю, а також і взірцями робітників у винограднику Господньому.
фінансово.
Щиро дякуємо!
