25 грудня у західному світі відзначають Різдво Христове. На українських теренах ця дата є святковою і для вірних Римсько-Католицької Церкви. Як РКЦ сьогодні почуває себе в нашій державі і на Волині зокрема, ведемо мову з одним із найавторитетніших релігійних діячів в Україні, головою Всеукраїнської Ради Церков, єпископом-ординарієм Луцької дієцезії РКЦ Маркіяном Трофим’яком.
– Оглядаючись на минулий рік, які можна зробити висновки: що було доброго у країні, Церкві, політиці, а чого не хотілося би переносити у 2010 рік?
– Я ніколи не люблю зачіпати справи політичні. Зрозуміло, що ми живемо у суспільстві, яке керується законами, і всі ми є громадянами своєї держави, тому не можемо стояти осторонь політики, але то справа чисто приватна. Церква не повинна брати голос у політичних справах – Церква повинна тільки заохочувати до злагоди, до добра, до справедливості, до мудрості, але не може стати ні на чий бік. Тому я уникну якогось політичного аналізу, бо то нас не стосується.
Якщо ж брати життя Церкви, то цей період був досить спокійний. Я б назвав його процесом стабілізації. Дуже довгі роки ми не мали відповідних церковних структур. З відродженням католицької єрархії (як римо-, так і греко-католицької) 16 січня 1991 року Папою Римським Іваном Павлом ІІ почався період нормалізації церковного життя. Раніше у нас не було єпископів, ми існували самі по собі. Папа призначив єпископів, 2 березня того ж року відбулася консекрація 3 єпископів РКЦ у Львівському кафедральному соборі – Яна Ольшанського, Рафаїла Керніцького і мене, 4 березня було рукоположено у єпископи Яна Пурвінського у Житомирі. Архієпископом Папа призначив Мар’яна Яворського, уродженця Львова, якого з приходом радянської влади силою було вивезено до Польщі. Почалось творення відповідних структур, наприклад, дієцезіальних управлінь, з’явилися духовні семінарії, і на даний момент їх 3: у Городку на Хмельниччині, у Ворзелі біля Києва і у Брюховичах під Львовом.
Але щоб ті структури діяли нормально, потрібно часу. Не може бути так, щоб у семінарію одразу пішло стільки, скільки треба священиків. Одного року я висвятив трьох священиків, а бувають роки, коли нема свячень зовсім. Якщо йдеться за Луцьку дієцезію, то у теперішній реальності намагаємося посилати до парафій місцевих священиків. Бо відомо, що донині допомагали і досі допомагають священики із Польщі, за що ми дуже їм вдячні, тому що без їхньої допомоги ми б Церкву не змогли відродити за такий короткий період. Місцевих покликань є щораз більше і прийде час, коли ми повністю матимемо всіх священиків з числа місцевих мешканців і зможемо зарадити усім нашим потребам. Але це ще не швидко станеться, бо термін навчання у наших семінаріях становить 7 років, і далі хтось може ще вчитися чи у Римі, чи у Швейцарії, чи у Польщі. То дуже видовжує процес, проте світ потребує освічених священиків, тому цього терміну ми не скорочуємо.
Були літа, коли ми поверталися до наших храмів, освячували їх, старалися якось довести їх принаймні до такого стану, щоб можна було служити Літургію, хоча б дах накрити, вікна засклити. Тепер ми поволі стараємось поглибити релігійне життя. Раніше приходили до костелів захоплені люди – їм спочатку дуже подобалося, а потім ревність охолоджувалася, вони рідше відвідували храм і зрештою зникали зовсім. Тепер є контингент віруючих, на котрих можемо опиратися. Творяться парафії і парафіяльні структури – такі, як «Товариство родин», «Коло святої вервиці» або «Lectio divina». «Товариство родин» обговорює чисто сімейні проблеми в контексті бачення Церкви за участю священика. Зустрічей відбулося ще не так багато, але принаймні є початки. Відбуваються вони у катехитичній залі кафедрального костелу святих Петра і Павла, куди приходити можуть усі бажаючі. До «Кола святого розарія (вервиці)» належать люди, які моляться вервицю щодня систематично за весь світ і у певних намірах, які щонеділі ми оголошуємо. Гуртуються вони після ранішньої Літургії чи після тієї, що починається об 11.00 у неділю. Молодь збирається на читання і роздуми над Святим Писанням, так зване «Lectio divina». Заохочуємо її приходити у четвер на вечірню Літургію – тоді ми молимося за священичі і чернечі покликання.
Говорячи про Церкву в Україні взагалі, для нас початок 2009-го був трохи незвичайний, тому що рік тому у ніч з 16 на 17 грудня почали діяти певні параграфи законодавства, які обмежували перебування іноземців у державі. Це дуже вдарило по нас, тому що все-таки священиків із інших країн у РКЦ немало – і не тільки з Польщі, а й з Литви, Чехії, Словаччини, Угорщини, Німеччини, Франції, Бразилії, Аргентини. Монахинь з різних держав також багато, є навіть з Індії та В’єтнаму. І нас не попередили, що термін перебування священиків теж обмежено, як і пересічних іноземців. З нашого боку тут не було ані жодної провини, ані легковаження українських законів. Справа у тім, що всі наші священики з-за кордону мають спеціальну державну реєстрацію на право душпастирської проповідницької діяльності. Ми всі були абсолютно переконані, що вона дає право на перебування, тим паче у нас безвізовий в’їзд на Україну. І тут, як сніг на голову, повідомлення – раптом виявилося, що при реєстрації на рік дозволено бути в Україні лише півроку. Ми досі не можемо зрозуміти того механізму.
Так чи інакше треба було справу вирішувати, й у винятковий спосіб вдалося добитися, щоб ті священики, які опинилися за кордоном, змогли повернутися, інакше б на різдвяні свята кілька сотень храмів залишилися би без душпастирського обслуговування. Тепер священикам ставлять у консульствах релігійну візу і термін перебування дорівнює терміну візи. Можу сказати, що уряд серйозно поставився до цієї проблеми й оперативно розв’язав питання, за що я дякував пані Прем’єр-міністру. В загальному ж, крім цієї прикрості, рік був спокійний і, думаю, багатий на результати. Пам’ятаймо, що у Святому Писанні згадується, що Господа Бога не було ані в землетрусі, ані у вогні, і тільки як повіяв лагідний вітер, тоді виявилося, що Господь Бог приходить. Так і тут: ми уникаємо потрясінь, не хочемо жодної релігійної революції. Спокійна праця на благо Церкви і держави є найціннішою.
– Отже, криза, про яку так багато говорять, не торкнулася церковних справ. А чи вона спонукала людей, за Вашими спостереженнями, частіше відвідувати храми?
– Ні, ми ніде не бачили, щоб людей стало більше. Рівно ж, я б сказав, і не було нарікання. Якось наші люди так звикли до усіляких такого роду змін – раз на краще, два рази на гірше, що вже й не реагують. Та й нарікати зараз гріх. Важко було тим, хто жив на сході України, коли почалася революція; хто жив у часі сталінського терору, коли ніхто не був певний свого завтрашнього дня; важко жилось під час воєнного лихоліття. Нам дано бути учасниками незвичайних змін, про котрі ніхто не смів мріяти – здобуття незалежності, відродження життя Церкви, вільне віросповідання, своя мова. Тому нарікати не маємо права. Дивіться, як розвивається Греко-Католицька і Православні Церкви. Римсько-Католицька Церква статистично менша, але теж уже має якусь певну позицію і її все-таки, як я бачу, шанують у країні. Ми стаємо інтегральною частиною українського суспільства, і це дуже важливо. Тому й не можемо нарікати. А криза – ну що ж, ми до неї звикли. Звичайно, людям не є легко, це зрозуміло. Але ми ніколи не рахували наших здобутків по тому, скільки грошей на тацю жертвують прихожани. Ми бачимо добре ставлення людей до Церкви, і це найцінніше для нас. Відбудуємо серця – то й відбудуємо храми. Я оптиміст і бачу майбутнє Церкви у гарних кольорах.
– Ви згадували за Всеукраїнську Раду Церков, де нині головуєте. Чи відчувається на засіданнях політизація певних конфесій?
– Ми головуємо по черзі. Я перейняв керування від головного рабина України Якова Дов Блайха якраз у Єрусалимі у жовтні. Щоб у чиїхось виступах або пропозиціях проявлялося якесь чітке політичне спрямування – такого немає. Ми бачимо, що до Ради Церков належать глави християнських і двох нехристиянських (юдаїзму і мусульман) конфесій. Всі усвідомлюють, що Рада повинна бути нейтральною. І як є проблеми в одній Церкві, то турбуються усі. Наприклад, коли лютерани добивалися, щоб їм віддали культові споруди, або як юдеї просили повернути їм історичну синагогу у Києві ( де тепер кінотеатр), то ми усі підписалися за це. Коли йшлося про те, щоб церковні організації платили за газ по такій ціні, як населення, – звичайно, всі були однодушні. Бо то комусь прийшла «геніальна» думка прирівняти Церкву до бізнесових чи виробничих структур, що заробляють. Таж Церква живе тільки з пожертв, і є одне правило у цивілізованому світі – неприпустимо двічі накладати податок на заробітну плату. А тут виходить подвійне оподаткування: люди заплатили податок і тепер добровільно жертвують на Церкву, яка знову мусить із того платити податок. Це абсурд, і нам врешті вдалося добитися, щоб платити за всі енергоносії на рівні з мирянами. Ми не гріємо приміщення тільки для себе. Я можу вдягнутися дуже тепло і правити (усе життя я відправляв у неопалюваних храмах), але ті люди, які приходять до нас, мають право на комфортні умови перебування у храмі.
– Нещодавно комітет Верховної Ради з питань науки і освіти відмовив Всеукраїнській Раді Церков у проханні засновувати навчальні заклади державного стандарту. Виникає тоді питання, наскільки авторитетною є ВРЦ?
– Питання в іншому: чи існує якийсь авторитет для влади? Не можна сказати, що нам відмовили остаточно. Дійшло до абсурду – приватні школи можна засновувати, а церковні – ні. Нам тлумачать весь час, що Церкви занадто поділені, тому існування церковних шкіл ще більше поглибить поділ суспільства. Це неправда: суспільство дійсно поділене, але не ми його поділили. Якраз саме Церкви шукають дороги поєднання. І, напевне, ті школи, що існували б при церквах, жодного поділу не принесуть. Християнська етика у нас є одна й та сама, істини віри для традиційних Православної і Католицької Церков практично ті ж самі. Дещо відрізняються інші конфесії, але й вони теж навчають добра, злагоди, справедливості. Ніхто ніколи не закликає до насильства, всі Церкви говорять одним голосом.
Щодо авторитету, то його треба здобути. ВРЦ офіційно всього має 11 років, але існує довше. У мене перша думка про створення чогось такого виникла у 1991 році. Ми говорили про цю можливість з патріархом Філаретом, і вже у 1992 році зустрічалося кілька конфесій, потім щораз більшим ставало наше коло. Зрештою воно трансформувалося у Всеукраїнську Раду Церков. Час її існування невеликий, до того ж пам’ятаймо, що у нашій молодій країні працюють дуже різні структури, далекі від поняття демократії. Часто ще радянські стереотипи переважають у мисленні багатьох державних мужів. Наївно думати, що ВРЦ матиме серед них великий авторитет, але вона має його серед священнослужителів та вірних. Великий інтерес викликають відозви Ради Церков, наприклад, нещодавня з них до водіїв викликала надзвичайно широкий резонанс, і я сам здивувався, що вона мала такий відгук. Думаю, це свідчить про ріст значення ВРЦ. Догматичні різниці не перешкоджають нам у важливих питаннях, які торкаються життя у загальному Церкви. Така організація може викликати заздрість навіть у найбільших європейських держав, тому що в жодній з них чогось значення схожого за рангом і значенням немає.
– Так сталося історично, що Луцька дієцезії займає територію більшу, ніж Волинська область. Як показують її розвиток статистичні дані?
– Тут можна помилитися, бо потрібно шукати якийсь вихідний пункт до порівняння. Якщо на території Львівської дієцезії за часів Радянського Союзу уціліло 13 храмів, то у Луцькій не діяв жоден костел, всі були закриті. У Галичині підстави віри трішки інші: пам’ятаймо, що вона входила до складу Австро-Угорщини, Польщі. Тому так чи інакше Католицька Церква могла там динамічно розвиватися. Волинь свого часу була під домінуванням російського царя, і це наклало свій відбиток. Зокрема, 170 років тому зовсім знищено Греко-Католицьку Церкву, а у Галичині вона існувала аж до приходу радянської влади. Звідси велика різниця і в ментальності галичан та волинян, нічого дивного в цьому немає.
Луцька дієцезія колись була дуже велика, вже тепер вона менша. Зараз до неї належать тільки дві області – Волинська і Рівненська. Колись дієцезія сягала аж під Житомир (є така місцевість Новий Завод), але коли прийшли більшовики, то вона обмежилась кордоном «червоної» України. Охоплювала вона й простори, які зараз розташовані у Польщі, зокрема, частина дієцезій Седлецької, Ломжинської і Дрогічинської.
Територіально теперішня Луцька дієцезія немала, але якщо взяти кількість самих віруючих і число храмів, то нас не є так багато. Тому що пам’ятаймо: пройшла війна, 1943 рік наклав свій дуже трагічний відбиток і кількість римо-католиків дуже зменшилася. У будь-якому випадку ми ніколи не йшли за тим, що нас статистично є багато. Йдеться про якість нашої віри, наше ставлення до Церкви, до інших Церков. І тут навіть можемо похвалитися. Нам вдалося уникнути релігійних дуже болісних конфліктів, що ділили народ і сім’ї – і тут, і у Галичині –хоча нерідко доводилося йти на жертви. Вдалося зберегти добрі стосунки з усіма гілками і християнства, і з юдейськими громадами, і з мусульманами. І ми завжди йдемо на всі їхні зустрічі, тому що життя накладає просто таку потребу пошуку спільної мови між релігіями. Я скажу, що Всеукраїнська Рада Церков дуже сприяє цьому.
На даний момент у Луцькій дієцезії нормально функціонує 33 парафії, найбільші з них – у Луцьку і Рівному. Є 20 священиків, вони доїжджають до деяких парафій. Люди всюди є люди, чи їх є більше, чи менше, ми однаково служимо усім, тому священик поїде і до кількох осіб. Як пригадую радянські часи, коли був сам на кілька областей, я систематично доїжджав до Надвірної (це місцевість у Карпатах), де було двоє парафіян, а як хтось із них помер, то все одно їхав до одного, хоч то від Кременця досить далеко.
– Коли нарешті зазвучать дзвони у кафедральному костелі?
– Повірте, мені не раз сниться, що у нас звучать дзвони. Був момент, здавалося, ми це зробимо. Та прийшли якісь фінансові клопоти і довелось справу відсунути, бо є потреби, що вимагають нагального рішення, наприклад, накриття даху. Хотілося б мати дзвони, але це вже предмет розкоші для нас. Маємо тепер один дзвін, який освятив Папа у Львові, він найменший із усіх, що повинні тут висіти.
– А чи вистачає храмів? Як взагалі йде процес передачі державою культових споруд колишнім власникам?
– Якщо брати Луцьку дієцезію, то майже всі питання практично вирішені. По Луцьку залишається справа каплиці біля меморіалу. Вона римсько-католицька, і ми добивалися, аби її нам віддали. Поки що там розташований так званий Дім жалоби, хоча він не має сенсу існування, бо практично 90% похоронів відбувається у храмах. Є болісне питання у Цумані, де у храмі розмістився Будинок культури, а ми відправляємо у бічній прибудові. Там відбуваються танці та гульби, і це для нас дуже прикро. Але що ж зробити? По Україні є проблеми й у Львівській архидієцезії, де храми ще не віддані. Весь час точиться боротьба у Дніпропетровську, де костел нібито викупила американська фірма і почала просто його розбирати. Вдалося припинити той процес, і всі судові інстанції признали, що все-таки святиню треба віддати прихожанам. Однак знову та фірма подала апеляцію, вважаючи, що вона купила храм і може робити з ним, що хоче.
У Луцькій дієцезії майже при всіх парафіях є храми. У маленькому селі Купіль на Рівненщині відправляється Літургія у звичайній хаті, облаштованій під каплицю. У костелі Володимира-Волинського чудово зберігся навіть вівтар, хіба бракує, здається, двох фігур. Поки що органний зал займає дуже гарний неоготичний костел у Рівному, а ми відправляємо у гарнізонному костелі. Хотілося би надіятися, що й там проблема вирішиться. Збереглися гарні храми у Здолбунові, Рожищах, Маневичах. Набагато більше клопоту з одним із найгарніших костелів Речі Посполитої – відомою Олицькою колегіатою. Цей грандіозний собор, збудований з прекрасним відчуттям пропорцій і стилю, міг би зайняти одне з чільних місць серед архітектурних пам’яток України. Що можемо, то робимо там: він більше не руйнується, накритий дах, вікна засклені, всередині поволі триває інвентаризація. Приїжджають польські студенти, роблять докладні виміри, необхідні для подальшої реставрації. Поки що їхню діяльність оплачує Польща і, думаю, у майбутньому вони нам теж допоможуть. Ми плануємо там провести реставраційні роботи, але вони вимагають величезних коштів. Це самим нам не під силу, тому-то справа відкладається на майбутнє. З боку держави поки що ми допомоги не маємо, хоча цей храм посідає значне місце у культурі краю.
У Берестечку костел переданий греко-католицькій громаді – не знаю, чи там відправляються богослужіння. Поки що його ніхто не ремонтує, а він вимагає негайного втручання, бо може будь-коли завалитися, там дуже великі тріщини. Ми ж відправляємо у каплиці на цвинтарі. Ведеться мова про його передачу, але питання ще не вирішене. Ми хотіли би той храм врятувати, але поки що він не наш.
– До речі, яким є Ваше ставлення до таких речей, коли культові споруди передаються іншій конфесії? Наприклад, неподалік кафедрального костелу РКЦ у колишньому католицькому монастирі розміщена семінарія УПЦ МП, монастир УПЦ КП розташувався у Луцькій тюрмі, що теж за часів Речі Посполитою була помешканням монахинь католицького ордену. У Володимирі православним Київського патріархату віддали греко-католицький колегіум, а греко-католикам – лютеранську кірху. Відповідно у Луцьку лютерани туляться у будиночку поруч своєї кірхи, яка тепер належить баптистам. Чи не спровокують подібні факти конфлікти у майбутньому?
– Питання складне. У центрі Луцька давній бернардинський храм і монастир від ХІХ століття слугує як православний собор Святої Трійці. Відомо, що тоді російський цар покарав за польське повстання Католицьку Церкву тим, що практично розігнав усі чернечі згромадження, а храми передав православним. То було давно і повертатися до цього питання було б недоречним. Натомість тепер існує досить недобра практика подібної передачі культових споруд не їхнім законним власникам. На мою думку, вона веде до того, що довгі літа будуть існувати жаль і претензії. Зовсім інакше виглядало б, коли Церква, наприклад, наша, усвідомлюючи, що пропорції змінилися (є храм, але нема вірних), сама б віддала споруду іншій конфесії. Але це мусять вирішувати самостійно Церкви, а не держава. Або ми повертаємось до засади справедливості, або її немає. Кожній релігії треба віддати те, що їй історично належить. А що вона з тим потім зробить – її справа. Ніхто з конфесій не хоче, щоб її храм руйнувався, і ми не хочемо насилу йти там, де нас немає. Якщо десь у селі, де римо-католиків зовсім нема, православні потребуватимуть храму, то зрозуміло, чому б їм не віддати костел?
Закон говорить однозначно, що треба віддавати культові споруди їхнім власникам. Та не один закон гарно виписаний, але якщо брати його втілення в життя, то все виглядає трохи інакше. Ті справи вирішують люди, які, може, не з своєї вини не знають суті релігії й ухвалюють рішення, що є у компетенції тільки єпископів. Так можна створити проблеми, і вже вони створюються, зокрема у Львові чи Перемишлі, де до сьогодні рана кровоточить щодо костелу, який на певний відрізок часу був греко-католицьким кафедральним собором. Шкода, що керівники регіонів допускають такі помилки.
– А яка доля у поруйнованих пам’яток, таких, наприклад, як у селі Кисилин Локачинського району? Чи Церква від них відмовилася і вони залишаються на розсуд держави?
– Ні, ми не відмовилися, і що буде у наших силах, робитимемо. Деколи мусимо звертатися по допомогу до друзів з Польщі, звідки приїжджають спеціалісти найвищого рангу. Польські реставратори у світі дуже цінуються, і поки що я бачу тільки такий шлях, бо Україні мимо доброї волі економічна ситуація не дозволяє знайти кошти, завдяки яким вдалося б привести храми до нормального стану. Що буде з Кисилином, побачимо. Там завалилося усе склепіння, але стіни напрочуд дуже міцні. Біля Рівного у селі Тайкури є прекрасний немалий храм у стилі бароко високого розквіту, і все теж там завалилося, всередині, як у джунглях: кущі й дерева ростуть. Там немає католиків зовсім. Тому ми там нічого не плануємо, а державу стан костелу не обходить.
– На загал існує думка, що Римсько-Католицьку Церкву фінансує Захід, конкретно – Польща, що вона не живе на свої кошти і не має таких парафіян, котрі б її потужно підтримували.
– Є добрі люди, котрі допомагають, але не хочуть, аби про них знали. Бо написано, щоб лівиця не відала, що чинить правиця. Кожен має пожертвувати на церкву стільки, скільки хоче. Це його право. У нас нема таких жертводавців, щоби сипали тисячами, але гріш удови є найсильніший. Парафіяни у нас жертовні і вони завжди допоможуть, скільки можуть. Приїжджають також люди із-за кордону. Вони теж мають право пожертвувати, чому б ні? Є організації, котрі оплачують роботу спеціалістів: наприклад, перекриття головного даху кафедрального собору виконували спеціалісти із Польщі, де їм заплатили, а ми їх лише годували. Ми приречені шукати такі форми допомоги, бо зрозуміло – без неї ми не могли б чогось багато зробити. А з другого боку, це ми чинимо не тільки для Церкви, а й для держави, тому що держава повинна піклуватися про культові споруди, про храми, які свідчать про матеріальну культуру цього народу. На жаль, поки що такого немає, економічна ситуація весь час в Україні є важкою, а чекати, доводячи храми до руїни, ми не можемо.
– Нерідко трубиться у всіх ЗМІ, як наші високопоставлені чиновники дають на храми пожертви. Чи ви знаходите таких доброчинців серед влади для римо-католицьких храмів?
– Поки що не маємо.
– Ваша Церква сама займається допомоговою діяльністю. Зокрема, при дієцезії функціонує відділення міжнародної організації «Карітас». Які заходи на даний момент він проводить?
– Форма діяльності «Карітасу» чітко окреслена статутами. Це організація, яка існує у лоні Католицької Церкви і займається суто благодійною діяльністю. Ми працюємо практично з допомогою, яка приходить з-за кордону, зокрема з Німеччини. У нас гарні зв’язки з такими організаціями, як «Boquerner Clique», що мають прямі контакти з дитячими будинками у Рожищах, Коверцях, Володимирі-Волинському, Затурцях. Через наш «Карітас» німецька благодійна організація «HMO» привозить різні речі – той же вживаний одяг, наприклад, для багатодітних сімей. Ми співпрацюємо з органами соціального забезпечення, і звідти присилають людей до нас із довідками, що ті потребують допомоги. Стараємось допомогти будинкам престарілих, лікарням, де не раз необхідно поновити ліжка, меблі чи потрібні візки для інвалідів. Зараз якраз ведемо переговори з певними спонсорами із Заходу – може, вдасться привезти більшу партію таких візків. Коли до нас приходять за поміччю, ми нікому не відмовляємо і не питаємо, до якої нації належить і до якої церкви ходить, чи не ходить взагалі. Всі однаково потребують допомоги.
– Серед парафіян є різні національності?
– Так. У нас якось «притерлося» визначення, що Римсько-Католицька Церква – це польський костел. Давно це вже не так. Переважають українці, і це не означає, що ми «перехоплюємо», «перекуплюємо», «перетягаємо» когось, як то не раз говорять. Ні, у нас такої практики нема, нікого ніколи ми не перетягнули, ні, тим паче, не перекупили, то було би просто негідним. Разом з тим двері у нас відчинені завжди, може прийти кожен, хто побажає. Не тому, щоб відразу стати католиком. Ми завжди говоримо: «Можете приходити до нас, коли хочете, і не конче переходити на католицизм». Можна залишитися собою і тільки приходити, як наш приятель. Чому б ні? Я завжди заохочую наших вірян, щоб вони йшли до православного собору на свята. Ми повинні жити у злагоді. У нас, властиво, є люди, які походять з давніх польських родин, зокрема, багато парафіян із Житомирщини, Вінниччини. Вони з діда-прадіда римо-католики, тільки українізовані. Польське походження давно у них пішло у непам’ять, і вони вважають себе за українців, але приходять до нас.
– На великі свята у костелі читається Євангеліє різними мовами, зважаючи, що серед присутніх можуть бути люди з різних країн. А чи можуть вони тут отримати духовну допомогу, наприклад, висповідатись на рідній мові?
– У нас були такі випадки. У Львові останнім часом у кафедральному соборі, окрім української та польської, ввели меси на латинській і англійській мові, у Києві – помимо цих мов, відправляється ще по-німецьки, по-італійськи, по-французьки (тоді собор робиться «чорним», бо приходить багато негрів). У нас є росіяни, білоруси, литовці, латиші, чехи, словаки, угорці. Це притаманна для Католицької Церкви універсальність. Щодо сповіді, то священик у нас може висповідати хіба на тій мові, яку розуміє. І тоді можна й месу відправити. Наприклад, для німецької спільноти, коли є така потреба, ми із задоволенням можемо провести богослужіння по-німецьки. Поки що ніхто не звертався. Але така можливість є.
– Зараз гарячою темою є повернення нелегалів-вихідців з Азії та Африки на нашу територію. Зважаючи на поширення в західних країнах націоналістичного руху проти ісламізації Європи, на вашу думку, чи загрожує очікуваний наплив небажаних гостей зміною християнського духу України?
– Поки що ісламізація нам не загрожує, але у майбутньому важко щось передбачити. Відомо, що іслам розвивається дуже динамічно. Якщо брати чисто Коран і тих мусульман, з якими маємо контакти, то ця релігія миролюбна і спокійна. З іншого ж боку бачимо, що є багато радикальних течій, які відбігають від того, що проповідують помірковані провідники ісламу, і використовують релігію для своїх цілей. Ми не відчуваємо жодної експансії чи радикалізму від мусульман, яких знаємо багато років, але наскільки вони зможуть протистояти тому напливу радикалізму, то велике питання. І тоді може бути небезпека.
– На телеканалі «1+1» йшла серія сюжетів під назвою «У Бога за пазухою». Як можна це охарактеризувати: як щире вболівання за те, що відбувається у храмах, чи намагання дискредитувати церковні структури взагалі?
– Я не бачив цих сюжетів. Але чув за них і про це говорилося на Раді Церков. Реакція представників різних конфесій і людей, які дивилися сюжети, одна – всі обурені. Це просто замовлений удар по Церкві. Чому його чинять – то інше питання. Комусь це треба.
– Як оцінюєте недавній прецедент, коли батьки позивалися до Міністерства освіти і науки щодо викладання теорії еволюції Дарвіна у школах?
– Звичайно батьки мають право контролювати навчальний процес дітей. Ми віддавна пропонуємо, щоб у школах викладалась християнська етика, тому що Україна, як би там не було, є християнською державою. Повинна бути й альтернатива для тих дітей, батьки котрих не бажають християнської етики. Не так просто наразі провести це у життя, тому що є сили, які дуже бояться присутності чогось такого у школах. Валеологію, усілякі заклинання, чарування-відмовляння, «отримання космічних сил» – це вводиться без перешкод. А християнство, котре створило нашу цивілізацію, чомусь із важким трудом пробиває собі дорогу до школи. Але, думаю, ми все-таки це переборемо.
– Як сьогодні ставитися до таких незвичайних явищ, що почастішали на Україні, як оновлення ікон, поява релігійних знаків на деревах, стінах тощо?
– Церква у тому дуже обережна. Ми ніколи не ганяємося за сенсаціями. Якщо є десь об’явлення, то воно з величезним трудом знаходить підтримку Церкви. Пригадаймо, скільки років тривало визнання Католицькою Церквою автентичності об’явлень у Люрді, Фатімі і досі не визнано їх у Меджугор’ї. Церква не хоче виставляти себе на посміховище, і якщо об’явлення дійсне, воно знайде собі дорогу. Для підтвердження нашої віри не треба якихось особливих знаків.
– Ви є людиною, яка багато років шукала порозуміння між Церквами. Як міркуєте, у якому випадку можливий міжконфесійний мир? Коли припиняться релігійні суперечки?
– Це може статися дуже швидко. І залежить воно як від доброї волі лідерів Церков, так і віруючих. Але виявляється, що найпростіші процеси вимагають і часу, і не так легко знайти компроміс, що задовольнив би усіх. Але йти на компроміс, у чомусь навіть поступитися заради якогось вищого блага, мусово.
– На завершення розмови прошу Вас висловити нашим читачам побажання на Різдво і Новий рік.
– Ми завжди бажаємо традиційно усього найкращого. А що для нас найкраще – це велике питання. Для кожного воно своє. Тому я бажаю передусім, щоб ми зрозуміли, чим є Різдво Христове, усвідомили велич цього свята, його значення для нас. І тоді те побажання радості, добра, благополуччя, щастя набиратиме іншого, глибоко християнського змісту. Нехай ці свята Різдва Господнього принесуть нам радість прийняти Боже благословення, тому що у нім є усе, тільки зумійте його прийняти і ним жити. Зичу, щоб Новий рік був щасливий, щоб нас оминали всі негаразди. А як приходять деколи якісь важкі хвилини, щоб ми мали силу, християнську мудрість і мужність їх перетерпіти. Усій нашій державі бажаю злагоди, благополуччя і миру – цього ми дуже потребуємо.
фінансово.
Щиро дякуємо!
