Дорога додому

Найкращим спонуканням до навернення, напевно, є приклад інших людей, які щиро намагаються жити вірою. Особливо, якщо Бог забажає пов’язати з цим прикладом Свою благодать. Щось подібне кілька років тому відбулося в моєму житті, коли мені пощастило познайомитися з сім’єю, яка ставилися до питань віри зовсім не так, як інші мої друзі і знайомі.

Багато що в їхньому житті мені здалося дивним і незрозумілим. У житті цих людей було присутнє велике страждання. Але не тільки страждання, а ще й радість, простота, гостинність. Ніхто не ліз до мене з моралями про мій неправильний спосібі життя, ніхто не сперечався з моїми досить наївними міркуваннями, які тоді були цілком підпорядковані підхопленим в університеті ідеям лібералізму. Однак я впевнений, що вони молилися, ввіряючи мене Божій Матері, Якій вдається витягати з прірви зневіри навіть найбільш безнадійні душі.

Оскільки в ті роки я був впевнений, що маю досить глибокі знання, щоб критикувати все на світі, розмова, зрозуміло, зайшла і про Церкву. Я з дитинства майже кожну неділю брав участь у Святій Месі і перед сном читав завчені молитви, проте це було, швидше, проявом поваги до традиції. Насправді ж, в Церкві мене дратувало буквально все. Богослужіння були занадто «довгими та незрозумілими», проповіді – нудними, священики – відсталими від життя. Я був переконаний, що Католицька Церква зовсім не розуміє потреб сучасного світу, молоді, що від «вигаданих» ритуалів нікому легше не стає. Незадовго до зустрічі з моїми новими друзями я прочитав відомий роман Дена Брауна «Код да Вінчі». Висловлена у цій, незаслужено популярній, книжці ідея про те, що Ісус Христос був тільки людиною, здавалося мені цілком розумною і правдоподібною. «Ця людина дійсно існувала, він розробив корисне навчання, але навряд чи потрібно приймати буквально легенди про Воскресіння та інші подібні речі», – думав я тоді. Пам’ятаю, що одного разу, під час бесіди, я накинувся з критикою на Папу, який «забороняє африканцям користуватися контрацепцією». На свій сором, я тоді щиро вірив, що причиною епідемії СНІДу в деяких країнах «чорного континенту» є саме старомодна «позиція Ватикану». Це лише деякі приклади мого тодішнього невігластва і дурних нападок на Наречену Христову.

Після однієї з таких бесід мої нові друзі запропонували мені почитати книгу, в якій, як вони сказали, було викладено погляд на ці питання, який вони розділяли. Це були «Роздуми про віру» отця Тадеуша Дайчера. Я сприйняв пропозицію з ввічливим інтересом, хоча не поставився до неї досить серйозно. Однак, коли я прочитав перші сторінки, зрозумів, що у мене в руках не просто чергова книжка для «розширення кругозору». Одночасно з щоденним читанням цієї захоплюючої роботи я вперше в житті відчув бажання зайти в храм в будній день. З цього почався найпрекрасніший період мого життя, який, сподіваюся, ніколи не завершиться. Відбувалися абсолютно неймовірні для мене речі. Я почав майже щодня брати участь у Святій Месі, відчуваючи при цьому нове для мене відчуття радості від зустрічі з Кимось, Кого я ніколи по-справжньому не знав. За кілька днів мій погляд на нашу християнську віру радикально змінився. У якийсь момент я відчув, що у білій облатці, яку я до цього вважав лише символом, насправді прихований Живий Бог. Ця думка мене вразила. Здавалося, що я знав це від самого народження, але одного разу ніби забув. І ось тепер я знову знайшов мого Господа і Друга, який ніколи не зводив з мене люблячого погляду.

Звичайно ж, як будь-який новонавернений, я відчував величезне бажання поділитися своїми відкриттями з оточуючими, які байдуже проходили повз скарба, перлини, яку я раптом виявив у своїх сірих буднях. Слава Богу, що і тут мої нові друзі прийшли мені на допомогу. Я все намагався переказати їм свою радість, нові думки і відчуття, переживання постійної присутності Господа і краси створеного Ним світу. Тоді мені здавалося, що вся справа в книзі, яка дійсно стала для мене свого роду азбукою віри. Але тепер я розумію, що головним джерелом мого звернення було Милосердя Ісуса, Його відповідь на заступництво Марії і молитви ближніх.

Господу було вгодно покликати мене назад додому, в Церкву, через Рух Назаретянських сімей, за що я намагаюся бути вдячним. Зрозуміло, мені ще треба було пізнати, що на зміну радісним переживанням приходять важкі моменти, сумніви, хворобливі падіння, що емоції – це ще далеко не віра. І все ж, я щасливий, що в моєму житті сталося чудо, якого я не чекав, але якого несвідомо шукав і жадав багато років. Я дуже щасливий, що я нарешті вдома.