«Українців можна поділити на три групи: радянські (або великі), українці-галичани і так звані волиняни, які належали до першої Росії. До цих пір я гадав, що найнестерпнішими є галичани, але волиняни перевершують їх у цьому. Найбільш терпимими ще є великі українці. За 33 роки вони позбавилися багатьох характерних для них особливостей. Серед галичан ще можна знайти винятки, але волиняни просто нестерпні». Це цитата із книги нині вже покійного священика Стефана Бендаса «П’ять років за колючим дротом». Презентація цього видання відбулося 16 лютого у приміщенні консисторії Мукачівської архиєпархії за участі єпископа Мукачівського Мілана Шашіка в рамках відзначення 60-ї річниці початку репресій комуністичного режиму супроти греко-католиків на Закарпатті. Пікантність ситуації полягає у тому, що автор книги з цією та багатьма іншими «промовистими» цитатами внесений у список для подальшої процедури беатифікації. Пропонуємо нашому читачеві кілька думок про це видання нашого постійного автора, греко-католицького священика із Закарпаття о. Олега Гірника.
«Саме у в’язниці відчув себе по-справжньому вільною людиною. Вважаю, що життя моє було не зовсім правильним, бо народився у неправильній країні. Ніколи не вважав себе героєм. Неодноразово переживав виражене відчуття страху… Не вважаю себе борцем, бо якби створили умови жорстокіші, катували – не знаю, як би повівся… Мені пощастило, бо вижив, зберіг інтелект, бажання жити та, найголовніше, – залишив там ненависть. Адже життя, присвячене ненависті, – дуже важке життя». Слова ці належать відомому правозахиснику Семену Фішельовичу Глузману.
Наводжу їх як контраст до досвіду вже покійного греко-католицького священика Стефана Бендаса, автора книги «П’ять років за колючим дротом» (Ужгород, 2008).
Почуття розчарування, розгубленості чекає на кожного, хто читатиме його гулагівський щоденник:
«Ми запитували у галицьких вірників, – пише о. Бендас, – чим вони пояснюють той факт, що серед їх священиків так багато апостатів (80%)? Із їхніх відповідей у нас виникло таке враження, що серед їхніх священиків є дуже багато таких, які поступили в духовну семінарію без відповідного покликання… Шовіністичний націоналізм, який виховала в них середня школа, вони принесли з собою у парафію, і тому їх священики були в першу чергу націоналістами, а потім священиками, і в останню чергу католиками» (сс. 199-200).
«В Радянському Союзі майже всі без винятку, враховуючи жінок та молодих дівчат, лаються брудними словами, особливо ображають матір нецензурними словами, але в цьому волинські та галицькі українці перевершують росіян. Вони пихаті, егоїстичні, невиховані, нікого і ніщо не поважають. Крадії так само вони. Якщо їх призначають на керівну посаду, вони нещадні до своїх товаришів. До вищестоящих вони смиренні, з підлеглими нещадні. Це їхня загальна характеристика, тому природно, що серед них трапляються і винятки, але вони ганьбляться своїх сородичів» (с.175-176).
Відтак о. Стефан переказує слова священика-ісповідника з Галичини (Йосипа Каганця), котрого ігумен монастиря Чину Редемптористів (бельгійського походження), опираючись на досвід довголітньої праці серед галицького духовенства, ніби переконував, що «в разі проголошення незалежної України 99% священиків добровільно стали би віровідступниками (апостатами), підігріті полум’ям націоналізму» (с. 200).
Наведені вище цитати не коментуватиму, однак вони підтверджують, без сумніву, що постать Стефана Бендаса трагічна, і то з багатьох оглядів. Трагічність полягає не в суб’єктивних судженнях чи оцінках пана-отця, трагічність у тому, що страждання не вчить, не ушляхетнює, не приносить жодного плоду, якщо воно не служить знаряддям для звільнення. Бути праведним з примусу – бути рабом, діяти з примусу – теж рабство, аналогічно як для сильного гріх є навчанням, для слабкого ж прокляттям! Лише вільне погодження на власне Преображення оправдовує завдання самого страждання. Сила ж непреображена, невикористана нищить, спустошує, отруює. Та самого усвідомлення недостатньо: Преображення обов’язково проходить через відповідну дію, яка здійснюється в повсякденному житті, в кожному жесті, слові, ділі. Саме так я звільнююся від старозавітнього в собі, саме так народжується особистість. Лише бо особистості творять історію, звеличують націю. Особистість – наче паросток у долині інертної матерії, спрямований вгору, і завдяки потужному стремлінню пробиває щільну, сліпу масу. Без особистості-світоча митрополита Андрея Шептицького, патріарха-ісповідника Йосипа Сліпого чого б вартувала Церква назагал? Світло Івана Павла II чи не очистило тінь століть? Вибраний не підіймається, не поринає, а йде по морю. Єдиний тягар – вільно прийнята задача. Піднімає його над водою благодать. Особистість рівнозначна вибраному, а вибраний не «мусить», а «може» діяти, вибраний бо той, хто вільний піти, але залишається, хто може відпочивати, але збирає врожай, хто міг би брати, але дає.
Впродовж гортання мемуарів вривається думка: які жахливі тюрми наших сердець, мур бо в нас і зведений власними руками, за яким і ховаємося від Господа! Ось такою хованкою від Бога називатиму й цей підручник для неособистостей, для тих, хто навчений лише брати і втішатись своїм псевдошляхетним, єпископським походженням. Потягає додолу важка, хитка мисль-матерія, котра наче змій кусає власний хвіст, а наскрізна словесна кіптява затьмарює душу й стискає серце. Трагічним залишається й те, як неособистості «вміють виживати», а вразливу, безневинну, благородну особистість без закидів сумління легко позбавляють і життя. Кропива бо множиться швидко, чисельно, а благородній рослинці ой як непросто спинатися…
Сподіваюся, що книга «П’ять років за колючим дротом» усі ненависницькі, прикладу негідні почуття ув’язнить довічно, заохотить до особистісного виховання дітей, питомців, громадян-вірних, особливо ж для нас, духовенства, ця тема як ніколи актуальна. Пригадується виняткова жорстокість Христа у ставленні до фарисеїв – представників найчистішого духу Ізраїлю, бо «взяли ключ знання» і не скористалися ним. «Настав бо час почати суд від Божого дому» (І Пет 4,17).
фінансово.
Щиро дякуємо!
