Операція «катехизація»

Католицька родина ґрунтується на катехизації від самого початку, коли майбутні молодята, а пізніше мама і тато стукають у двері настоятеля з радісною новиною: «Отче, ми хочемо взяти шлюб!» Потім, з часом, до катехизи приступлять вже їхні діти, і родинне життя завирує повним ходом. Упс… А якщо механізм збився, і шлюб брати ніхто не хоче?

Уявімо собі пару, яка не приступила до таїнства шлюбу. Або підлітка, який відмовився йти до сповіді. Або дорослого, який закінчив катехизацію перед хрещенням… не охрестившись. Або – навпаки – дитину, яку силоміць привели на катехизу, а вона після цього щиро навернулася до Бога… Що більше: вільна воля чи віра «за розкладом»?

Ми вирішили розірвати стосунки

«Польові нотатки» з катехитичного досвіду нашої відродженої церковної спільноти в Україні – штука досить цікава і непересічна. Наприклад, де ще в світі ви знайдете стільки новонавернених дітей, які приводять до церкви батьків? Але, з іншого боку, є і «традиційні» (в недоброму сенсі цього слова) верстви католицького населення, які змушують дітей та всіх, хто під руку підпаде, йти до сповіді та Причастя, брати шлюб, бо… Бо треба, бо «що люди скажуть», бо «в нас так прийнято».
Дехто з катехитів зізнається, що деколи відмова наречених від шлюбу – це для них радість. Інколи психологічну непідготовленість, примус з боку батьків або просто третій місяць вагітності видно неозброєним оком – і як ти поясниш парі, що легше зачекати зараз, ніж пізніше боротися за свою свободу у церковному суді. Тут уже має виступити мистецтво катехита та мудрість священика – не переходячи на особистості, варто відзначити, що, наприклад, таїнство шлюбу, здійснене лише і виключно через те, що двоє скоро стануть мамою і татом (а по суті – вже є), недійсне. «Сестро, ну так сталося, ну що ж тепер робити…» – реальна цитата з реальної катехизаційної зустрічі.

Багато пар потребують елементарної душпастирської підтримки і допомоги, щоб у свободі волі вирішити, чи це їхне, взагалі, рішення, щоб приступити до катехизації, щоб прямувати до Бога поруч все життя. Окрема історія, коли віруюча сторона тягне невіруючу брати шлюб – згідно з логікою, що «без шлюбу ж… того… всього… так просто жити ж неможна». В той же час невіруюча сторона з різних причин банально добивається мети або просто погоджується на умовляння, зовсім не зосереджуючись на наслідках для коханого/коханої свого несерйозного підходу. Практика показує, що в таких випадках потрібна серйозна «розпізнавальна розмова» з віруючою стороною, і це часто дозволяє не допустити в подальшому чергової трагедії.

Мамо, я не піду до церкви!

Якщо в щоденності батьків справжньої віри не існує, а все відбувається за народним принципом «християнство християнством, а жити якось треба», то і дитина скоріш за все буде ходити на катехизацію та до храму «бо треба», бо це щось на зразок школи. Тільки замість контрольної треба сповідатися, замість табелю – отримати Святе Причастя. Виявлення такої дитини та виправлення ситуації починається завжди з батьків. Формула проста: чого дитина не знає, того вона і не бажатиме. А не знати або знати Бога малеча в ідеалі починає саме через батьків – своїх перших апостолів, та родину – свою першу Церкву.

А бувало й так, що цілком здорова християнська родина раптом здригається від крику «я більше не піду до церкви!!!» І це – своєрідний тест на «християнськість». Силоміць, залякуванням, примусом відвести до храму можна – але вбити дитячу віру страхом можна теж. Зважаючи на те, що катехизація – передання віри – передбачає перш за все власний приклад та свідчення любові до дитини, примушуванням легко потрапити до глухого кута разом із дитиною. Натомість, якщо довіру дитини (або, що ще складніше, підлітка) вдасться зберегти, то ви обов’язково разом збагнете причину різкої опозиції чада до церкви. Може причина банально полягає в неприязні до катехита чи в конфлікті з сусідою за партою? А може, дитину справді хтось скривдив, хоча б і словом? Адже сам юний парафіянин теж напевно страждає від якоїсь різкої переміни у житті, а чому – розібратися допоможе лише батьківська любов, мудрість та довіра до дитини й до Бога.