«Ідіть же усім світом!» – такий заклик до апостольства, звернений до мирян, пролунав у Повчанні Christifideles laici («Покликання і місія мирян») Святішого Отця Йоана Павла ІІ, написаного в Римі 1998 року. Хто такий апостол? Апостол – це не просто місіонер або свідок. Судячи зі словотворення часів Ісуса Христа, це слово мало означати посланця, делегата, повноважного представника. Тож куди цей посланець має бути посланий?
Говорячи про осередки, в яких християнин може бути апостолом, Повчання Christifideles laici називає насамперед – сім’ю. Саме там, серед найближчих, маємо показати, ким є Христос і чим є Церква. Не завжди тут буває легко. Часто забуваємо приймати близьку нам людину такою, яка вона є, чи то мати, батько, чоловік, дружина або діти. Починаємо вимагати від них більшого. Таким, власне, є становище в моїй родині. Мама завжди вимагала від мене бути такою, як хтось з її добрих знайомих, мовляв: «А ось вони так не роблять!» або: «А ось вони не такі, чому ти такою бути не можеш?». Обстоюючи своє право бути особистістю, я якось непомітно почала засуджувати матір за її недоліки. Вираз «А ось ти…» (взаємообмінний) став невіддільним атрибутом кожної сварки. За власними претензіями до матері не вдавалося побачити інші її людські риси. Перестала помічати, що колись мама була для мене доброю, мама була для мене лагідною, мама просто була мамою. На її прохання «поговорити», «приділити трохи уваги», завжди відповідала, що зараз не має часу. Коли ж час знаходився – нудилася, слухаючи її нарікання і мріючи, щоб вони «вже скінчилися».
Тепер бачу, що не дивилася на неї як на особистість і, успадкувавши її ставлення до себе, перестала сприймати матір такою, якою вона є. Тому для мене є зараз важливим, як у дитинстві, широко розплющивши очі, неупереджено дивитися на свою маму з усіма недоліками, властивими їй, як і кожній людині. Адже якщо я є апостол, то маю бути «представником» Бога у власній сім’ї.
Прийти до усвідомлення цього мені допомогло ще одне місце апостольства – місце моєї праці. Воно стало для мене своєрідною парафією. Місце, де можна вчитися (благо є в кого!) і таким чином відкривати в інших Бога, і місце, де також можна бути прикладом. Що відчулося одразу, і то найголовніше, – це ставлення до себе як особистості. По-друге – безкорислива допомога й розумна порада в будь-якій справі. По-третє – безцінний час і увага. Ніхто ніколи не намагався «здихатися» мене, посилаючись на «купу роботи» і «крайню зайнятість», аби лиш не відповідати на мої запитання. І ніхто не слухав моїх нарікань, мріючи, щоб вони «вже скінчилися», як то я робила в діалозі з мамою. Це допомогло усвідомити згодом, що такі самі час, увага, розрада – були важливі для моїх родинних відносин. В основі такої поведінки колег, безперечно було Слово Господа – Євангеліє, яке кожний проповідував на свій спосіб. Тож, дивлячись на них, потроху відкривала, яким насправді має бути християнське апостольство.
«Проповідування Євангелія людям є специфічним місійним завданням, що його Ісус довірив і знову щоденно довіряє своїй Церкві», – сказано в Повчанні Christifideles laici. Підготовка до виконання цієї місії здійснюється в парафіях, де народжується і формується християнин. Там відбувається його духовне дорослішання. Там готуються миряни до виконання місії Церкви, аби йти з парафій до родин, місць роботи, інших місць, де потребують віри, надії та любові.
Окрім родинного кола й осередків нашого щоденного перебування, є місця, де потреба слова, уваги, доброї ради дуже велика. Це – в’язниці. Моє волонтерство там почалося із зустрічі з одним дияконом – душпастирем тюремного служіння. Він розповів про становище в’язнів у тюрмах України, навів приклади таких закладів у Європі. Описав душпастирське служіння там і розповів про наміри такого служіння у в’язницях України. Я запитала: «Ну, ясно: в Європі все добре, а що конкретно Ви робите для українських в’язнів?» Тоді він відповів: «Хочете чогось конкретного? То запрошую до в’язниці». Щоразу, відвідуючи колонії, тюрми або СІЗО, бачу, що в’язні насправді радіють (може, десь глибоко в серці) кожним відвідинам.
Отже, в усіх сферах нашого життя знайдеться місце для проповідування Євангелія через уважність, повагу, покору, смирення, служіння іншим людям. Адже Господь закликав кожного йти «усім світом і проповідувати».
Фото: Окрім родинного кола та осередків нашого щоденного перебування, є місця, де потреба слова, уваги, доброї ради дуже велика (Фото: Олексій Горєлов)
фінансово.
Щиро дякуємо!
