2 Сам 11–12, 25
Спробуємо розглянути уривок зі Слова Божого, у якому розповідається про ізраїльського царя Давида, і докладніше зупинимось на історії його гріха з Ветсавією. Святе Письмо є словом, яке Бог спрямовує до кожного з нас особисто, словом Доброї Новини, словом пророцтва. Також і ця подія зі Старого Завіту не є звичайним описом, але пророцтвом для нашого життя. У ній показано конкретну ситуацію, до якої і ми можемо потрапити, часто навіть не усвідомлюючи цього.
Дорога гріха
На початку біблійного тексту вміщено розповідь про боротьбу царя Ізраїля проти аммоніїв. Цій війні передувала важлива подія дипломатичного характеру: помер старий правитель аммоніїв, і Давид вислав до цього народу своїх посланців. Новий цар Ханун, син померлого, не довіряв Давидові, не вірив у його добрі наміри і зневажив послів:
І повелів Ханун схопити слуг Давида, пообголювати їм бороди наполовину, пообтинати одежу аж по бедра та й відіслати.
Вчинок Хануна був жестом найбільшої погорди, абсолютно неприйнятним для тогочасної ментальності. Давид не міг не відреагувати на це приниження, бо зневажили його авторитет і славу. Цар, який залишив би таке приниження безкарним, міг одразу позбутися трону, бо вже ніхто не ставився б до нього з повагою і не довіряв би йому. Тому Давид негайно відреагував і послав командуючого своїх військ Йоава, щоб він знищив ворогів. Після перших перемог Давид вирішив почати облогу столиці аммоніїв — Рабби.
Звернемо увагу на цей момент історії. Давид воює за царську гідність, демонструючи свою силу. Але не чинить цього прямо, бо, висилаючи своїх людей, сам залишається в Єрусалимі. І саме в цьому є корінь проблеми. Бо ж саме цар є тим, хто повинен йти разом зі своїми воїнами як їх голова, очолювати військо. Коли ізраїльтяни просили Самуїла встановити над ними царя, то говорили:
І щоб ми були також як усі народи, і цар наш судив нас, щоб виступав перед нами й провадив наші війни.
Цар, отже, є тим, хто скеровує свій народ, особливо у важких ситуаціях. Та Давид, який вже неодноразово доводив, що йому не бракує сміливості, залишається вдома. Деякі екзегети говорять, що причиною такого вчинку царя могла була його старість, якісь внутрішньодержавні проблеми; можливо, він на той момент був занадто важливим для держави, щоб наражатись на небезпеку… Однак біблійний текст є досить критичним до Давида, адже через таку поведінку цей ізраїльський правитель стає подібним до інших, язичницьких царів. Той, який повинен бути Божим знаком посеред свого народу і ставитись до урядування як до служіння, а не як до влади, починає використовувати царські повноваження у власних інтересах. Інші йдуть воювати, а Давид залишається в Єрусалимі. Так він вступає на вузьку дорогу неправедності, відкриває браму свого серця злому духові, стає беззахисним перед гріхом, який чигає на нього.
Давид висилає полки на війну за захист своєї гідності від тих, хто її принизив. Але залишаючись при цьому в Єрусалимі, цар ставить під сумнів честь іншого, тобто чоловіка Ветсавії. Адже в той час, як його війська борються з аммоніями, Давид вдома здобуває дружину воїна, який воює, захищаючи його гідність. Отже, цар, який має владу, вирішує її використати, та не для служіння своєму народові, а для задоволення власних бажань. Перейдімо до тексту:
Одного дня під вечір, Давид уставши з своєї постелі й проходжуючись по покрівлі царської палати, побачив із даху жінку, що купалась. Була та жінка вельми гарна. І послав Давид розпитатись, хто та жінка. І йому відповіли: “Це Ветсавія, дочка Еліяма, жінка Урії, хеттита.” Тоді Давид послав за нею посланців, і як вона прийшла до нього, він зліг з нею. І очистившися від своєї нечистоти, повернулася додому. Зачала жінка й послала Давидові сказати: «Я — вагітна.»
Давид, подібно до інших царів, починає хворіти владою, робить її привілеєм і використовує для реалізації своїх прагнень. Він бачить гарну жінку, жадає її. А будучи царем, може все, тому бере її собі, втамовуючи своє бажання. Давид усвідомлює, що Ветсавія — дружина іншого, і він не має на неї прав. Але також знає, що влада дає йому імунітет, абсолютну «безкарність», тому вирішує скористатися нею.
У тексті написано:
Була та жінка вельми гарна.
Такий самий вираз був використаний у 1 Сам. 17 в описі Давида. Отже, перед нами дві гарні людини, які зустрілись. Але те, що в першому уривку передано як позитивне в описі образу Давида (тому що він — невисокого зросту, русявий, приємний на вигляд — був обраний Богом як цар, в той час як інші — сильні, зрілі чоловіки, які більше, з суто людського погляду, підходили для цієї посади, — були відкинуті), у другому випадку стає пасткою. Ветсавія гарна. Краса — це дар, бо вона, хоча й мізерно, та все ж передає ту красу, якою є Ягве. Але ця врода замість того, щоб бути Божим даром, стає пасткою, в яку потрапляє Давид, конструюючи велику брехню, зловживаючи владою.
Згідно з біблійним текстом Ветсавія була помічена Давидом в усій своїй красі під час купання, яке у четвертому вірші показано як ритуальне купання жінки після місячного циклу. Ця згадка свідчить про те, що Ветсавія саме увійшла у плідний період, а тому немовля, яке вона зачала після ночі, проведеної з Давидом, є його дитиною. Батьківство царя безсумнівне.
Давид взяв те, чого йому не можна було брати. Перехід від споглядання чогось гарного до володіння ним є для царя чимось очевидним та автоматичним. Для нього не існує перешкод. Він знає, що Ветсавія є дружиною іншого чоловіка, але ігнорує цей факт. Просто бере її. Для нього це звичний порядок речей: бачити і брати. Як виразно тут повторюється історія Адама і Єви! Достатньо пригадати дерево пізнання добра і зла: змій і жінка, яка бачить, що плоди дерева гарні та бажані, протягає руку і зриває плід. Цей випадок розкриває перед нами парадигму спокуси. В чому ж вона полягає? Одного дня натрапляємо на щось, що нас приваблює, проте є недозволеним. У той момент знаємо, що коли Бог нам щось забороняє, то це означає, що ця річ не принесе нам добра, не допоможе у житті, а приведе до смерті. Усвідомлюємо також, що, ігноруючи цю заборону, розриваємо наш зв’язок з Богом як стосунки довіри та любові. Бо любов бачить у заборонах не обмеження, а можливість здобути життя у повноті. Проте ми часто вважаємо, що Бог не дозволяє нам робити чогось, що могло б бути корисним для нашої самореалізації. Коли потрапляємо у якусь захоплюючу ситуацію, яка, як знаємо, не є для нас призначеною, з’являється думка: «Хіба може бути, що така прекрасна річ — не для мене? Не вірю, що Божі приписи послужать для мого добра. Не вірю також, що Його слова про те, щоб я не брав ані плоду з дерева, ні дружини іншого, або щоб не відповідав злом за зло, приведуть мене до життя у повноті. Вже не довіряю Богові. Бачу гарні плоди, красиву жінку, вирішую, що потребую цих речей для того, щоб бути щасливим, і, — отже, беру їх.» Єва взяла плід, Давид — Ветсавію.
Велика брехня спокуси полягає у тому, що щось здається корисним для нашого життя, але насправді таким не є. Не йдеться про те, що ця річ не є доброю взагалі, але про те, що не призначена саме для нас. Спокуса — це велика брехня, наслідком якої є смерть. Задоволення, яке нібито криється у такій брехні, виявляється смертельною пасткою. І все це викладено в історії Давида, який, як помазаник Господа, цар, повинен був бути тим, “хто читає закон Господа вдень і вночі”. Він, як найшанованіша людина в країні, мав би знати та тлумачити Закон, а також першим бути йому слухняним. Саме на цьому тримався весь його царський авторитет. Але Давид перестав бути таким царем Ізраїля, яким бачив його Бог, і став подібним до інших правителів, які не слухають Закону Божого, а керуються лише власною волею. Тому він бере те, чого йому не можна було брати, маючи владу, використовує її для своїх цілей. І все це зробив цар, якому Господь дав обітницю вічного союзу, Давид — Помазаник, прообраз Месії, який повинен вийти з його роду, наповненого Божою силою. Вже після гріха пророк Натан нагадав Давиду все, що Бог вчинив для нього:
Так говорить Господь Бог Ізраїля: Я тебе помазав царем над Ізраїлем, Я тебе врятував з руки Саула, дав тобі дім пана твого й жінок пана твого на твоє лоно, дав тобі дім Ізраїля та Юди, а якщо б цього було ще замало, додав би ще того й цього.
Давидові Бог дав усе. Тому від нього вимагалось лише приймати дар. Однак він вирішує «брати», захопити власноруч щось, що йому не належить. Давид перестає бути тим, хто приймає Господній дар, натомість — прагне бути автономним, незалежним, хоче мати те, чого бажає. Таким чином він нехтує Божою обітницею піклування і дарування.
Так Давид стає царем, який перетворює на річ все, чого торкається (як у міфі про царя Мідаса), — хоча, як правитель, він повинен бути тим, хто (як написано у книзі Второзаконня) є братом народу, який кожного захищає, про кожного турбується. Але такий цар, коли зловживає владою, починає трактувати людей як предмети.. Він використовує інших для того, щоб залагодити власні справи! Інші стають речами: Ветсавія, яку Давид використовує, щоб втамувати свою хіть, слуги, які змушені робити негідні вчинки (Давид посилає їх, щоб вони привели йому жінку на одну ніч, і до того ж жінку заміжню). Згодом те саме відбувається з чоловіком Ветсавії, якого цар використовує доти, допоки може приховувати свій вчинок, а потім позбувається його, як речі, що стала непотрібною. Крім того, на сумлінні Давида ще й інструменталізація, опредмечування Йоава, генерала, який змушений убити свого солдата, якого насправді має обов’язок захищати. А також опредмечування всієї ситуації і людей, яких Давид використовує як хоче і коли хоче, перетворюючи їх на маріонетки у своїх руках.
Ця розповідь має характер парадигми. Кожен повинен замислитись над нею і поставити собі запитання: «Чи щось подібне має місце в моєму житті?» Бо в цьому оповіданні виявляється схема, типова для гріха, яку можна відчитати в кожному оповіданні про гріх у Біблії, в кожному переступі людини. В історії Давида елементи цього механізму можемо побачити у двох основних сценах:
1) Ветсавія вагітна та сповіщає про це Давида.
2) Давид кличе Урію і намагається приховати свій гріх, а коли йому це не вдається, — вбиває його.
Давид починає від перелюбу, від моменту пожадання, яке втамував за одну ніч, і доходить до вбивства. Цей ланцюжок подій показує нам динаміку гріха. У Біблії написано:
Зачала жінка й послала Давидові сказати: «Я — вагітна». Тоді Давид послав до Йоава: «Пришли до мене Урію, хеттита.»
Отже, вона вагітна. І цей факт відкриває нам те, що є слабким місцем кожного гріха, наслідком якого завжди є щось «несподіване», щось, що не бралось до уваги тим, хто грішив. У нашому оповіданні це зазначено коротким висловом: «Я — вагітна». Отож, коли людина робить щось незгідне з волею Бога, тобто — щось проти життя, проти добра, проти інших, коли вона піддається спокусі, погоджується на неї, то після цього завжди трапляється щось несподіване і також невідворотне, що неможливо змінити. Якщо роблю зло, то зло залишається, і ніхто не може його стерти! Не можемо сказати: «Витремо з пам’яті те, що було вчора. Я помилився, вчинив зле, тому забудьмо про це і живімо так, ніби нічого не сталось.» Що зроблено — залишається назавжди! Незалежно від того, подобається нам це чи ні. В уривках Святого Письма, в яких розповідається про гріх, завжди можемо простежити цю закономірність. Очевидною є ця істина і в історії Давида та Ветсавії. Дружина Урії вагітна: перелюб вплинув на її життя. Цей факт залишається, його неможливо проігнорувати. Так само і вчинений гріх не забувається і змінює людину. У розповіді видно цю зміну в тілі вагітної Ветсавії. Ось між нею і Давидом з’являється нове життя, дитина. Але наслідки є завжди, навіть тоді, коли вони непомітні неозброєним оком, бо гріх неодмінно впливає на життя людини.
Через ці події відкривається і друга характерна риса кожного гріха: переступ, реалізуючись, виходить поза плани і наміри того, хто згрішив. Зло, вчинене один раз, породжує ланцюг зла, який можна зупинити тільки завдяки втручанню Бога, Божому спасінню. Гріх заражає людей і починає впливати на їхню поведінку. Якщо чиню зло іншому, він захоче відплатити мені тією ж монетою, тобто й він захоче зробити зло. А якщо зможе зробити його мені, зробить і комусь іншому. А я, не визнаючи гріха, намагатимусь його приховати і таким чином продовжуватиму чинити зло, дедалі більше падати. Цю закономірність прослідковуємо у нашій розповіді, в якій Давид стає образом кожної людини, яка грішить.
Давид лише прагнув втамувати пожадання, але трапляється несподівана річ, якої він не хотів, — з’являється дитина. Тоді цар, щоб приховати свій гріх, змушений робити щораз більше зло. Давид посилає за чоловіком Ветсавії і намагається зробити так, щоб здавалось, що маля, яке вона чекає, є дитиною Урії. А отже, кличе його до себе, питає про вісті з війни, які Давида в цю мить зовсім не цікавлять, вдає з себе доброго царя, який дбає про добро своїх слуг, і говорить:
Йди до свого дому та помий собі ноги.
Що означає насправді: йди і спи зі своєю жінкою. Давид намагається використати Урію, щоб приховати свій гріх. Тобто він не просто забрав дружину в Урії, але ще й хоче зробити його батьком своєї дитини. Перед цим гріхом, наслідки якого відкрились, Давид має дві можливості: або визнати свій гріх і таким чином розірвати ланцюг зла, або намагатись приховати вчинене, а це неможливо зробити інакше, як тільки вчинивши ще одне зло. Цар, вибравши другий варіант, намагається заволодіти вже не тільки дружиною Урії, а і його батьківством. Тому він, як вже було зазначено, грає роль турботливого царя і робить лицемірний жест, посилаючи воїна додому, щоб він нібито відпочив і радів з дружиною після важких та виснажливих військових подій. Крім цього, проявляє вдавану великодушність, посилаючи їм вечерю зі свого столу. І все це робить лише заради того, щоб приховати перелюб і своє батьківство.
На відміну від Давида, Урія залишається вірним Закону. Цей хеттит, який, можливо, був чужоземцем, дотримується Закону Ізраїля більше, ніж його цар, чистокровний ізраїльтянин. Адже Закон передбачає, що солдати під час війни, яка ведеться в ім’я Ізраїля, повинні дотримуватись чистоти, утримуючись від співжиття з жінкою. І Урія робить так, пояснюючи Давидові мотиви свого рішення:
Давидові сказали: «Урія не пішов додому.» Тоді Давид спитав Урію: «Хіба ти не прийшов з дороги? Чому не йдеш додому?» Урія ж відповів Давидові: «Ковчег, Ізраїль і Юда перебувають в наметах; мій пан Йоав і слуги мого пана таборяться в чистім полі, а я мав би йти додому, щоб їсти й пити та коло жінки спати? Як жив Господь і як ти сам живий, того я не зроблю!»
Цар повинен бути гарантом Закону Ягве для свого народу, але саме він першим його порушує. Чужоземець натомість залишається вірний Божим приписам і своєму народові аж до смерті. Йоав та усе військо живуть у наметах, а отже, й Урія не йде до своєї дружини. Його рішення виразно контрастує з позицією Давида, за честь якого воюють солдати, в той час, як він сам прокидається лише пізно ввечері і забирає дружину в того, хто пішов на війну.
Урія залишається вірним Богові та людям. Але цей його вчинок і слова до царя, які останній повинен був сприйняти як докір сумління, не стримують Давида від наступних кроків. Він ще глибше падає в гріх і, напоївши чоловіка Ветсавії, намагається заглушити його сумління. Гадає, що таким чином в Урії прокинуться «тваринні інстинкти», сильніші, ніж людська вразливість, і змусять його піддатись сексуальному бажанню. Але навіть алкоголь не в змозі знищити совість солдата. Тому Давид зважується на остаточний крок — смертельний вирок Урії. Через нього ж і пересилає наказ Йоаву:
Постав Урію в найгарячішому бою спереду, і відступіть від нього, щоб він був убитий і вмер.
Зло досягає крайньої межі. Людину викинули з життя як непотрібну річ, яка комусь заважала. Давид не лише змушує Йоава умертвити солдата, але й самому Урії, який не усвідомлює небезпеки, вручає смертельний вирок на нього самого. Таким чином гріх, набуваючи парадоксальної форми, стає досконалим. Давид, почавши від ліні, а потім піддавшись пожаданню, врешті-решт стає вбивцею. Зло займає щораз більше простору в житті царя. Єдиний спосіб перервати гріх — визнати його, інакше — він розширюється дедалі більше. Після першого гріха приходить наступний, втягуючи у це коло інших людей. У переступі Давида брали участь і Ветсавія, і слуги, які привели її та напоїли Урію, і Йоав, який віддав наказ вбити невинного. Отже, доходимо висновку: людина, яка обирає гріх або погоджується на нього, сама стає його жертвою і чинить жертвами інших.
Давид не хотів убити Урію, не носив у собі прагнення зла, бажання помсти чи ненависті. Все це могло бути збігом обставин: що саме того дня встав пізно, що побачив гарну жінку, яка купалась, що її купання було ритуальним, а отже, вона була в плідному періоді. Але Давид піддався спокусі і є винним, оскільки послідовно погодився на кожен з описаних вище гріхів.
У Біблії підкреслено: людина повинна усвідомлювати, що коли грішить, то сама стає жертвою переступу таі його наслідків. Лавина гріха не виправдовує її, лише виявляє правду про людську слабкість і є доказом того, що людина потребує Божого пробачення і милосердя. Слова Ісуса на хресті: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять,» — це глибока істина! Дозволити Богу пробачити себе означає визнати, що я — лише людина, яка не знала, що робить, яка зробила зло, не усвідомлюючи його наслідків. Тому, увійшовши в досвід зла, побачивши його обсяг, важливо усвідомити, що гріх є більшим за нас, виходить поза межі нашого контролю. Починається все від переступу, який спочатку здавався чимось гарним, переходить через фази втягування інших людей в зону гріха, і нарешті, надходить момент, коли людина усвідомлює, що сама стала жертвою, програла, була обманута гріхом. Давид пройшов весь цей шлях зла.
Повернімось до тексту. Урія виходить на найнебезпечніше місце на полі бою і, полишений всіма, гине в пастці. Разом з його смертю ситуація повинна була розв’язатись:
Довідавшись жінка Урії, що її чоловік Урія поліг, заходилась оплакувати свого мужа. А як пройшла жалоба, Давид послав за нею й узяв до свого дому, й вона стала йому за жінку й вродила йому сина.
Здається, все повернулось до «норми»: перелюб приховали, бо вони тепер чоловік і жінка, й дитина народжується у сім’ї. Здається, що ситуація «врятована», хоч і ціною смерті невинної людини. Але насправді все лише починається. Бо далі читаємо:
Та вчинок, якого допустився Давид, не сподобався Господеві.
Зовні Божого Закону дотримано: Давид співживе з Ветсавією після її ритуального купання, як наказує Закон, Ветсавія оплакує чоловіка, згідно з Законом, цар бере її до себе після закінчення періоду жалоби, передбаченого Божими приписами. Але Закону дотримано лише зовні, насправді ж його порушено. І саме в цей момент з’являється Натан. Тепер Бог втручається у ситуацію, щоб виявити те, що вчинив Давид, і робить це рішуче:
Господь послав пророка Натана до Давида, і він прийшов до нього та сказав йому…
У цьому місці Святого Письма вміщено розповідь про багатого і бідного. Вислухавши її з уст Натана, Давид як цар і охоронець Закону за Божим наказом має обов’язок винести вирок, дати оцінку цій історії. Його реакція цілком слушна — він запалюється гнівом і кричить:
Як жив Господь! Чоловік, що зробив те, заслужив смерть.
На це Натан відповідає коротко:
Ти — той чоловік!
Що сталось насправді? Натан має на меті викрити злочин царя. Його посилає Бог, який бажає виявити гріх Давида, звільнити його від зла, що тяжіє над ним. Тому Натан починає не зі звинувачень, а з оповідання, яке начебто не стосується особисто Давида. В цьому полягає мета оповіді: вона повинна торкнутись серця грішника, а не запустити негайно всі його захисні механізми. Можемо уявити, що було б, якби Натан увійшов до Давида, гримнувши дверима, і з криком: «Царю, що ти робиш?! Переспав з дружиною свого придворного, засудив його на смерть і тепер береш її до свого дому?! Так не можна! Це проти добрих звичаїв!» Давид напевно відреагував би агресивно, захищаючись всіма можливими способами, можливо, навіть послав би пророка на смерть за образу гідності. Натан чинить зовсім по-іншому — розповідає історію, яка на перший погляд не стосується царя. Від неї Давид не мусить захищатись, тому що не відчуває нападу. В такому випадку може собі дозволити винести об’єктивний і критичний вирок, кажучи, що негідна поведінка має бути засуджена і той, хто вчинив злочин, заслуговує на смерть. Тільки тоді, коли Давид дав історії відповідну оцінку, побачив у ній зло, Натан говорить:
Ти — той чоловік!
Після цих слів Давид вже не міг захищатись, бо усвідомлював огидність зробленого ним гріха. Саме це є дорогою Бога, Який входить в історію людини. Через те, що Давид усвідомив зло, яке вчинив, стає здатним також визнати свій гріх.
Згрішив я проти Господа!
Вираз «проти Господа» спрямовує нас до Псалма 51, який вважається його молитвою після визнання гріха з Ветсавією:
Помилуй мене, Боже, з милости твоєї; з великого милосердя твого зітри мої провини. Обмий мене повнотою від вини моєї, очисти мене від гріха мого. Провини бо мої я знаю, і гріх мій завжди передо мною. Тобі, тобі єдиному, згрішив я, і зло на очах твоїх учинив я, щоб ти у вироку твоїм був оправданий і правий, коли будеш судити.
В цьому уривку відкривається дуже важлива правда, яка полягає у тому, що кожен гріх проти іншої людини (в історії Давида — перелюб, брехня, вбивство) — це також гріх проти Бога! Щоразу, коли людина вирішує зробити зло, виступає проти Господа! Бо Він насправді є першою і головною жертвою кожного гріха. Він є найвищим і єдиним Добром, солідарним з кожною людиною. Тому зло, спрямоване проти якоїсь особи, обов’язково стосується і Бога. Давидові, який усвідомлює це і просить Божого милосердя, Господь дарує пробачення, але й карає. У біблійному тексті написано:
Та Господь прощає тобі гріх твій: ти не вмреш. Тільки ж за те, що ти таким учинком тяжко образив Господа, дитина, що в тебе народилась, напевно вмре.
Зупиняємось перед дуже важким фактом, який, здавалося б, суперечить Божому милосердю, — смертю дитини. Який значення може мати ця подія? Вона відкриває повноту правди про вчинений гріх! Давид сам був виправданий, але наслідком кожного переступу є щось невідворотне, що вражає слабкого: страждання невинного виявляє гріх, нерозумне зло, справжнє обличчя лихого вчинку. І це залишається таємничою необхідністю, щоб зло можна було розпізнати і засудити, щоб зло визнали тим, чим воно є насправді: недоречністю, шаленством, нещастям, смертю! Тому що тільки тоді, коли людина усвідомить це і визнає гріх, — дійде до навернення, тобто не прагнутиме згрішити знову.
Зло виявляється через наслідки, через невинну жертву, яка їх зазнає. Дитина вмирає, викриваючи всю історію гріха свого батька. Але насправді Давид умертвив її раніше, коли прийняв рішення створити видимість, що вона є нащадком Урії. Тоді вбив це немовля внутрішньо, тому що викреслив його зі свого життя. Давид хотів, щоб дитина перестала існувати для нього. І його бажання стало дійсністю.
На основі цієї історії можна дійти ще одного висновку: немає справжнього життя ціною чиєїсь смерті. Дитина de facto могла залишитись живою лише тому, що Урія був вбитий. Бо його смерть дозволила Давидові взяти Ветсавію собі за законну дружину, а через це також визнати своє батьківство. Але дитина помирає, бо була потреба, щоб хтось проголосив своєю смертю, що зло — неприйнятне і гріх не може дати життя. Урія та немовля ще не усвідомлювали цього послання. Та у майбутньому Хтось умре, щоб остаточно виявити безглуздя, нонсенс зла, і тим самим показати безконечність Божого милосердя. Це буде Хтось невинний, але вже не несвідомий, як Урія і дитина, Хтось, Хто цілком усвідомлюватиме свою смерть за вчинені гріхи, щоб таким чином завершити справу спасіння — досконало і остаточно.
фінансово.
Щиро дякуємо!
