«Як хтось скаже, що тоді не боявся, то це буде неправда»

Нічні богослужіння в офіційно закритому храмі, конспірація на роботі, таємне навчання у семінарії, проблеми з міліцією і КДБ — це лише частина того, що бачили і пережили вірні і священики УГКЦ в СРСР. Однак переслідування і тиск з боку влади витримували цілі села — вони не погоджувалися переходити на православ’я. Уродженцями таких громад часто і були священики підпільної Церкви. Як приклад — село Терновиця неподалік Тисмениці на Івано-Франківщині.

«Люди у нашому селі ніколи не погоджувалися переходити на православ’я. Казали: «Ми є греко-католики і ніколи не будемо православними». Терновиця була знана і в Києві, і в Москві. Не раз міліція штрафувала моїх односельчан за присутність на підпільних богослужіннях, не раз викликали і мого батька. Влада навіть не намагалася відкривати у нас православну громаду. Тоді нас і жителі сусіднього села, Нові Кривотули, де православна церква була, дражнили «католиками». І вчителі нас негативно сприймали», — розповідає уродженець Терновиці, а тепер парох села Петриків, що біля Тернополя, отець Павло Репела.

Майбутній священик народився 1962 р. і, як каже, у підпіллі був змалечку — до церкви ходив з батьками.

«Я пам’ятаю, як греко-католицькі священики у 1970-ті навіть вдень приїжджали і служили літургії. Потім уже вночі служили: чи влітку, чи навіть на Різдво. Вікна у церкві закривали, щоб світла не було видно надвір. Чоловіки, поки тривала служба, сторожували довкола храму,» — пригадує отець.

Одного разу, на Йордан, священик уже не пам’ятає, в якому саме році це було, люди зібралися біля церкви і колядували. Та приїхали дільничний інспектор міліції та голова сільради. Вони намагалися розігнати вірян, але ті гуртом перекинули машину представників радянської влади. Відтак «гості» втекли.

«Уже коли я навчався у шостому чи сьомому класі, вночі приїхали і розбили церкву. Повикидали всі ікони, а те, що вціліло, люди перенесли до сусіднього села. Посеред церкви ж висипали з вантажівки зерно, щоб виглядало ніби як склад. Але люди все одно збиралися під храмом і навіть часом відкривали його», — каже отець П. Репела.

Однак згодом, після погрому у храмі, священики підпілля почали служити в Терновиці і по приватних хатах.

«Приїжджали двоє-троє священиків. Один служив в одному кінці села, а інший — в іншому. Як тільки отці приїжджали, люди одразу одні іншим повідомляли. Так тривало й тоді, коли я пішов до армії, і коли я повернувся,» — пригадує парох.

Щодо осіб священиків підпілля, то до Терновиці приїжджали майбутні владики Павло Василик та Василь Семенюк (тоді — ректор підпільної семінарії), отець Михайло Шевчишин. Більшість жителів села, за словами о. П. Репела, не знали, ні коли саме приїдуть священики, ані звідки — усе було конспіративно.

З дитинства чоловік пригадує і випадки арешту священиків.

«Так, отець Микола Волосянко, редемпторист, був арештований за те, що не пустив до себе у хату п’яного працівника сільради. Відбував примусові роботи — таке називали «хімією» — у Чернівцях. Пам’ятаю, батько їздив його провідувати», — говорить священнослужитель.

Після служби в армії Павло Репела пішов працювати регулювальником радіоапаратури на завод «Позитрон» в Івано-Франківську. Наприкінці 1983 р. ректор семінарії отець В. Семенюк запропонував молодому чоловікові йти навчатися на священика.

«Я тоді щось нечітке відповів… Як хтось скаже, що тоді не боявся, то це буде неправда. Будь-якій людині притаманний страх, але силою волі з Божою поміччю його долалося», – розповідає він.

Через півроку після першої пропозиції, навесні 1984 р., отець В. Семенюк знову запитав про навчання у семінарії, і чоловік погодився. Довелося звільнитися з «Позитрону», оскільки там, як каже отець П. Репела, діяли багато спецвідділів та КДБ. Семінарист влаштувався сторожем і два роки пропрацював на «Автоливмаші». На початку 1985 р. він перейшов на посаду електрика на фабрику з помелу борошна та комбікормів у тому ж Івано-Франківську.

«Ми, семінаристи, повинні були ходити на роботу, бо в інакшому випадку могло виникнути питання прописки. Могли притягнути до відповідальності за «туніядство». Працював одну добу, а три наступні — були вільні,» – говорить священик.

У вільні дні семінаристи навчалися, лекції їм читали як в Івано-Франківську, так і в Делятині, Яремчі. Деякі лектори приїжджали зі Львова. Семінаристи усе конспектували від руки — про підручники тоді було годі думати.

Щодо силових структур та органів держбезпеки, то вони про факт існування підпільної семінарії знали.

«Але вони не мали нас за що зачепити. Ми політикою не займалися і зайвий раз ніде не «світилися». Правда, за нами пильнували: одного разу я збирався виходити у місто, і двері помешкання були відкриті. Виходжу — стоять двоє міліціонерів. Уже нікуди було подітися. Зайшли до хати, а на лавці лежали два конспекти і книжка. Знайшли і записи з релігійними піснями на магнітофоні», – згадує парох.

Павла Репелу забрали у відділок міліції, а вже там з ним мали мову, як каже «двоє панів з КГБ у краватках». Затриманого почали розпитувати: мовляв, що і до чого. Але нічого дізнатися не змогли. Дали усну повістку знову з’явитися у визначений час.

«Шарпали мене разів п’ять чи шість, намагаючись завербувати. Пропонували якусь статтю проти релігії писати, запитували кого я знаю. Зрештою, мої настоятелі сказали, щоб я більше не йшов. Я так і зробив. Ми (семінаристи із квартири, яку обшукали — прим. авт.) змінили місце проживання, але ще декілька разів зауважували, що за нами слідкують», – говорить отець.

Зрештою, у 20-х числах серпня 1985 р. Павла Репелу, а також Романа Шафрана (тепер служить у Львові — прим. авт.) та Дмитра Долішняка (покійний, був деканом у Козовій на Тернопільщині — прим. авт.) висвятили на дияконів на підпільній квартирі у владики Володимира Стернюка.

«І якось воно йшло далі. Уже призначили нам священичі свячення на 8 травня 1986 р. у Львові, в будинку одного зі священиків. Ми приїхали, почали Службу Божу і на «Іже херувими…» з’їхалася міліція, КГБ — нас усіх забрали і почали допитувати. Того дня протримали до другої години ночі, а через два дні КГБ забрало мене вже з роботи, хотіли сфабрикувати нам якусь політичну організацію,» – розповідає священик.

Одначе до влади в СРСР саме прийшов Михайло Горбачов і на священиків та віруючих УГКЦ поступово перестали активно тиснути.

«На початку літа 1989 року вони нам дали спокій, а восени греко-католики почали офіційно служити. Наприкінці листопада служби почалися у Зарваниці. Я тоді служив біля джерела в селі Острів неподалік Тернополя,» – каже парох.

Загалом отець Павло Репела у часи СРСР відвідав і пам’ятає з підпілля багато місць, де люди берегли віру, незважаючи на переслідування. Серед таких громад — Доброполе, Зарваниця, Сапова, Котузів, Тернопіль, Боришківці на Тернопільщині, Делятин, Дора, Яремча, Росільна, Івано-Франківськ на Прикарпатті.