Карітас Стрийської Єпархії є унікальним своєю масштабною роботою з потребуючими дітьми. На думку директора отця Василя Гушуватого, для дітей треба бути другом через якого діє Господь. І тоді ви зможете покрити не лише матеріальні, а й духовно-психологічні потреби знедолених.
– Отче, розкажіть як організована допомога потребуючим дітям?
Моєю метою було забезпечення допомоги тим, хто нагально її потребує. Таким чином, засвідчити піклування церкви про потребуючих дітей. Я вам скажу, що є дуже важливим не лишити їх на самоті. Вони не покинуті Богом.
Другим моїм бажанням була максимальна допомога 11 сиротинцям і 585 дітям-сиротам, які позбавлені батьківської опіки. Насправді, держава мала б дбати за цими установами, але керівництво цих закладів постійно звертається до нас за допомогою – дитячий одяг, харчування. Я навіть нещодавно для одного сиротинця купував посуд. Бюджет держави є замалий для утримання.
Але крім того, діти не тільки не мають достатнього матеріального забезпечення, а й ще потребують духовної опіки, уваги. На сьогодні ми маємо умови та ресурси, щоб працювати із 75 потребуючими дітьми Стрийської Єпархії. Завжди, коли юні друзі бачать нас, то щиро приймають, сильно радіють солодощам.
Під час відвідин дітки радіють не лише подарункам, вони прагнуть уваги. Наша робота з ними є підтвердженням того, що вони комусь потрібні. Як директор, я прагну робити все можливе від себе для підтримки наших підопічних.
На місцевому рівні спонсорів в Карітасу немає. Якщо вони навіть є, то самі йдуть і щось купують для дітей. Всі наші спонсори із закордону. Я їзджу до Німеччини, Італії, Чехії та інших країн, щоб налагодити якісь контакти, знайти кошти нашій допомозі українським дітям. Нам вдається знаходити закордонні сім’ї, які підтримують дітей через Карітас. Я висилаю світлину цієї дитини та опис проблеми. Жертводавці отримують регулярні звіти про зміни в житті їхнього підопічного. І це великий плюс. Я вірю: такі приклади призведуть до поширення відчуття потреби допомагати.
Інша група, якою ми піклуємося є діти трудових мігрантів. Вони мають хороше матеріальне забезпечення завдяки своїм батькам, але позбавлені морально-психологічної підтримки. Карітас не менше дбає про них, бо через балування батьків, вони є невихованими і позбавленими життєвих орієнтирів.
Єпархія турбується долею неповносправних дітей. Пенсія, яку вони мають не дозволяє покривати витрати на медикаменти. Ми шукаємо можливості щоб допомогти вітамінами, колясками, медикаментами.
Актуальною проблемою для Стрия є «діти вулиці». Кожен день для десяти дітей ми організовуємо благодійний обід. «Діти вулиці» переважно мають батьків-алкоголіків, які кинули їх на сваволю долі. Єдина наша проблема – наше мале приміщення для повної допомоги кожному нашому відвідувачу.
Але не дивлячись на обмеження наш Карітас прагне створити атмосферу любові, турботи та довіри. Раз на тиждень ми маємо трапезу та спільну молитву на яку приїжджають наші підопічні.
Не дивлячись на те, що я священик, стараюся бути для наших підопічних просто звичайною людиною, добрим товаришем. Передумова успіху нашої роботи з ними – дружба. Для кожної дитини лишаюся другом. Врешті вони шукають в нас підтримки.
– В чому полягає духовна робота з підопічними?
Насамперед ми робимо акції, які будуть їх не стільки матеріально підтримувати, скільки давати можливість відчувати себе повноцінними членами суспільства, звичайними дітьми. Одна із таких – «Сирітський портфелик».
Щороку возимо дітей в Карпати. Планую провести табір, хоча це є дуже складним заходом.
Також щомісяця я беру додому дві три дитини віком шість-сім років на вихідні, щоб вони відчули домашню атмосферу, ознайомилися із зовнішнім світом.
– Ви можете засвідчити позитивні зміни практики запрошення дітей додому?
Коли я в перший раз взяв шестирічного хлопчика Тарасика, він спочатку перелякався. Поклав голову мені на плечі, бо боявся всього нового. Він вперше побачив нормальну квартиру, нормальне ставлення до себе. Тарасик відчув зовсім інші почуття. Він не переставав плакати. За півгодини він мене вже кликав: тато.
Це справжня трагедія, що дитина не знає значення слова тато, але йому в сиротинці розказують, що є мама і тато. Спочатку його десь дві-три години було дуже тяжко заспокоїти. Зараз він змінився. Раз в тиждень він має нагоду відчути себе іншим, відчути себе потрібним комусь.
Я їх ніколи не називаю сиротами, вони – діти Божі. Ми їх називаємо «діти світла», про них дбає Бог. Вони бачать як Господь через людей приніс їм цукерок, пакунок на Миколая. Або просто приїхав до них. Я їх вчу, що вони мають подякувати. Вони знають де є Бог. В цьому діалозі відбудовується правильне ставлення.
Господь дає нам закордонних спонсорів, для прояви Божої любові. Нещодавно Карітас Італії прислав нам багато шоколаду. Насамперед дитині треба подати руку, дати можливість відчути турботу.
– Чи намагаєтеся своїм прикладом надихати парафіян єпархії до допомоги?
В нас є така спільнота «Матері в молитві». Всі матері раз в місяць приносять до спеціальної кімнати продукти чи речі. Вони знають, що за ту кімнату відповідаю я, з тієї кімнати йде тільки на сиротинець. Батьки раз в місяць допомагають мені це розвозити.
– Наскільки змінюється ставлення до дітей з боку суспільства?
Свого часу я ходив по школах і старався зібрати волонтерів для роботи з потребуючими дітьми. Наше суспільно повинно зрозуміти, що треба давати іншим допомогу. «Віра і світло» в цій справі до нас так само долучається.
Скажімо, наші підопічні діти заробітчан допомагають неповносправним дітям. Діти з різних сімей діляться досвідом з іншими. В нас приблизно десять таких волонтерів. Вони приходять, накривають стіл, готують їжу, прибирають.
Я вірю, що кожним роком прагнення наших вірних бути корисним ближньому буде тільки посилюватися.
фінансово.
Щиро дякуємо!
