Коли я була маленькою дівчинкою, мама вчила, що людей називають “жлобами” лише жлоби. Оскільки в нашій країні вже енний час триває перемога жлобства над думками та душами, я вирішила долучитися до тренду та поговорити про це.
В суботу взяла велосипед напрокат, щоб поїздити неозорими просторами парку ВНДГ. На одній із бічних алей мало не перечепилася за величезну гілляку. що валялася поперек дороги – такий собі “поріг”. Оскільки небезпека чатувала й на решту скейтерів, ролерів і велосипедистів, я злізла з велосипеда, щоб виправити аварійну ситуацію.
Не встигла я взяти ту гілку в руки, як з-за рогу з’явилася голова жіночки та промовила:
-Не трогайте, это мы специально положили.
-Навіщо?
-Мы тут сидим с детьми, а вы тут ездите. Можна же объехать. Чего вы сюда поворачиваете?
Вочевидь пересічні велосипедисти полюбляють давити маленьких дітей.
Я подумала про тези Достоєвського та його “тварей дрожащих”. Напевно, тим сімейним людям. які під одним із корпусів ВДНГ сиділи з дітьми, півком і чіпсами, не хотілося відчувати себе “тварями”… Я подумала та відкинула ту гілляку.
Список “жлоби та життя” можна продовжувати:
маршрутники не зупиняються на зупинках, аби швидше обігнати конкурентів і заробити ще дві гривеньки;
студенти контрактної форми навчання вважають себе вправі розмовляти протягом усієї лекції;
викладачі деяких вишів не соромляться просити студентів проходити на залік із коньячком і цукерками (це ж від діабету можна померти!);
вдень служба таксі змушує чекати підтвердження виклику машини протягом 15 хвилин, а потім надсилає смс із текстом “машину знайти не вдалося”;
пересічні українці хронічно забувають вимикати телефони під час вистав і екскурсій у музеях
тощо
Звісно, дуже спокусливо виглядає можливість побудувати цей запис у стилі “всі погані, а я – д’Артаньян”. Але я цього не робитиму – див. початок допису.
фінансово.
Щиро дякуємо!
