Про перспективи і проблеми у сфері богословської освіти в Україні говоримо з ректором Українського католицького університету отцем-доктором Борисом Ґудзяком, за плечима у якого Унiверситет папи Урбана в Римi, Папський орiєнтальний iнститут та Гарвард.
– Отче Борисе, що мало вплив на богословську освіту в Україні, а саме внесення спеціальності «теологія» до «переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями»? Як змінилася ситуація навколо богословської освіти після її державного визнання?
– Ми можемо говорити про великі зміни, насамперед соціального характеру, адже такий факт значно покращив становище студентів, які вчаться за спеціальністю «Богослов’я». Сьогодні ці студенти вже визнані державою як студенти. До цього часу молоді люди, які хотіли вивчати теологію, не мали ні пільг у транспорті, ні належної для студентів медичної опіки, вони не могли реєструватися як студенти на виборчих округах. Очевидно також, що після закінчення університету, вони не могли влаштовуватися на роботу в установи, для яких важливою передумовою є державний диплом. Тобто з цього боку, державне визнання є великою позитивною зміною.
Проте, на жаль, є певні й менш позитивні зміни. Богослов’я і до сьогодні не є окремим напрямом, воно й далі є лише спеціальністю під напрямом філософія. Тому наша програма мусить підпорядковуватися всім міністерським вимогам, і менше уваги приділяється спеціальності. У навчальній програмі богословського факультету тепер є дисципліни, яких раніше не було, а це призвело до того, що зменшилася, до прикладу, мовна компонента програми. Якщо колись наші студенти мали обов’язково три роки грецької мови, що було унікальним фактом, адже жоден факультет у світі не вимагав цього, то тепер ми змушені підпорядкуватися державним вимогам і знизити рівень вивчення класичних мов. Кількість богословських предметів, яка була до цього, мусіла поступитися місцем новим філософським предметам, а також таким дисциплінам як політологія, економіка, безпека життєдіяльності.
Тобто з одного боку є визнання, є усі соціальні права, можливість працевлаштування, а з іншого – відбувається магдональдизація. Як у МсDonald’s усі гамбургери мусять бути однаковими, так і наша унікальна богословська програма змушена тепер йти на певний компроміс, щоб ввійти в державну систему.
– Але все ж таки державне визнання можна трактувати як крок до глибшого розуміння суспільством значення богословської освіти, чи не так? Чи можна вважати Вас прихильником богословської культури в життєвому досвіді, а чи все-таки межі релігійне та світське повинні існувати?
– Визнання богослов’я було ціллю, яку ми тривалий час пропагували. Хоча зрештою і повинно існувати відмежовування Церкви від держави і держави від Церкви, проте китайської стіни між релігією і суспільством не має бути. Швидше навпаки. Сьогодні кожен спостерігач бачить, наскільки наші негаразди політичні, економічні, соціальні, безпорядок в управлінні і корупція в різних сферах, включно з вищою освітою, потребують морального зцілення. І, я вважаю, богословська думка – це той чинник, який може допомогти нам фундаментально переосмислити виклики, які сьогодні стоять перед нами. Саме тому богослов’я повинно мати відношення до всіх сфер життя. Ми стараємося, щоб наші богослови також були відкритими, глибоко освіченими гуманітаріями широкого профілю, які здатні це змінити.
– Мабуть, традиційно склалося так, що в держави, в суспільства та в релігійних кіл дуже різне бачення богословської освіти. Зокрема в суспільстві дуже часто можна почути думку про те, що богословська освіта – це освіта тільки для священників, чи ще щось у такому роді. Тобто існує певне непорозуміння. Як часто Ви стикаєтеся з цим і як намагаєтеся вирішувати проблему?
– В такій ситуації можна побачити рецидиви і рани минулого. Атеїстичний режим обмежував духовний досвід і церковне життя до культу, зганяв усі потяги релігійної людини лише до храму. Велася дуже систематична антирелігійна пропаганда. Кожен університет мав кафедри діалектичного матеріалізму і цілі курси з атеїзму, які наголошували на відсталості церкви та забобонності богослов’я. Це мало настільки сильний вплив, що навіть коли ми вже в 90-х роках почали розмову з Міністерством освіти про необхідність визнання богослов’я, після цілоденної розмови відповідь представника міністерства була наступною: «Ну, можливо, для теології колись прийде визнання, а для богослов’я ніколи». Тобто ця пропаганда створила дуже стійкі стереотипи. Ось чому є дуже багато упереджень і непорозумінь навіть сьогодні.
Нещодавно я мав зустріч зі студентами-першокурсниками в себе вдома, і дівчата розповідали про те, що регулярно, як тільки вони десь показують свій студентський квиток, люди їх питають про те, чи вони будуть монахинями. Це показує, що є ціла низка стереотипів щодо церкви, щодо духовного життя, і для того, щоб їх подолати, потрібен час.
Але поряд з цим є й інший чинник, який теж впливає на сприйняття і розуміння суті богослов’я, а саме – західна секуляризація, яка глобалізується, набуває світових масштабів. Навіть в багатьох західних країнах церковне життя, зокрема християнське духовне життя і церковні інституції маргіналізуються. І ці два чинники – глобалізація західнього секуляризму і наслідки радянської атеїзації, – ставлять дуже поважні виклики перед людьми, які хочуть в своєму житті не лише на приватному рівні свідчити про свої духовні переживання і переконання.
– А чи є ризик того, що в посттоталітарному суспільстві богослов’я може стати ще однією ідеологією?
Зробити з Бога ідола, а з ідеї – ідеологію, – це спокуса, яка виникає в кожної людини, котра пускається на шлях духовного життя. В Святому Письмі ми бачимо, що ізраїльський народ постійно знаходиться на межі між почитанням правдивого Бога і правдивої духовності з одного боку та ідолопоклонством і різного роду ідеологічними відхиленнями від автентичного духовного життя – з іншого. Через таку нашу слабкість ми постійно сповідаємося, маємо в Церкві цілу низку практик, канонів і аскез для того, щоб себе очищувати. Духовне життя не визначається тим, що хтось є носієм якогось конфесійного паспорту. Духовне життя – це щоденна зустріч з Іншим. З Іншим, тобто з Господом Богом і з людьми. І саме в тих стосунках, в яких ми покликані діяти з любові, з жертовності, можна пробувати міряти якість духовного життя.
– Коли Ви вже заговорили про конфесійність, то скажіть, будь ласка, а як на рівні академічного богослов’я вдається примирювати міжконфесійні відмінності?
По-різному буває. Я можу навести такий приклад, аналогію з іншими науковими дисциплінами. Кожен філософський факультет може мати різних філософів: структуралістів, феноменологів, екзистенціалістів, проте, незважаючи на це, академічна освіта сприяє тому, щоб різні філософські погляди могли обговорюватися на тому ж самому факультеті. Чи, до прикладу, в літературознавстві. Сьогодні є різна критика тексту – феміністична, постколоніальна. Існують десятки різних шкіл і напрямів, але всі вони, знаходяться під однією парасолькою дисципліни, яка називається літературна критика. З богослов’ям ситуація аналогічна, хоча, можливо, не точно така сама. На багатьох богословських факультетах в Європі, в Північні Америці є богослови різних конфесій, які співпрацюють і розвивають академічний богословський діалог. Щодо нашого університету, то ми гордимося тим, що директор нашого Інституту екуменічних студій є православним богословом. Йдеться про доктора Антуана Аржаковського, який до того ж француз російського походження. Незважаючи на приналежність до різних конфесій у нас є прекрасна плідна співпраця і високий рівень взаємної пошани.
– Отче Борисе, а які, на Вашу думку, проблеми в галузі богословської освіти в Україні сьогодні є найактуальнішими?
На мою думку, якщо брати з точки зору методології, то перед богослов’ям сьогодні є виклик, який є перед усіма гуманітарними науками. Солідне гуманітарне навчання є дуже вимогливим. До прикладу, будь-який високоосвічений філософ мусить знати історію філософії, бодай західної: від греків Платона, Аристотеля, крізь Середньовіччя до Канта, Гегеля, і, звичайно, багатющий розвиток новітньої філософії. Для цього також треба бути обізнаним з літературою, з мистецтвом, з історією політичних і культурних течій. І це все потребує багато часу і зусиль. Через це можемо спостерігати тенденцію просто спрощувати навчальний процес і не вивчати мов, не вивчати текстів, тим більше не читати текстів в оригіналі, і мати дуже такий звужений погляд на дану дисципліну. Цю тенденцію до спрощення бачимо як у філософії чи літературознавстві, так і в богослов’ї. В багатьох богословських школах на Заході сьогодні вже не вивчають отців Церкви. Іноді навіть можна стикнутися з тим, що у всій богословській програмі немає жодного тексту з патристики. І, на мою думку, це – велике збіднення, пояснити яке можна невпинним наростанням кількості інформації. Фахівці кажуть, що кожні два-три роки у світі подвоюється кількість інформації, і, очевидно, що опанувати все неможливо. Чим раз складніше стає якось систематизувати у своєму світогляді і в своєму банку знань здобутки світової культури. Тим більше, що ми тепер пізнаємо культури різних континентів, не лише європейську традицію.
Якщо говорити про тематику богослов’я, то в ХХІ столітті найскладніші питання стоятимуть перед біоетиками. Адже саме вони з богословської і з духовної точки зору осмислюють появу нових біотехнологій, які сьогодні дозволяють людині маніпулювати, а то й творити на свій смак ( можливо в примхливий, а іноді й у лихий спосіб) саме людське життя. Така ситуація у цій сфері дозволяє побачити, що технологічний розвиток випереджує нашу людську спосібність його осмислити в моральних категоріях. Мені здається, що в ХХІ ст. людство стане перед дуже гострою дилемою про те, що це є людина і яка її гідність.
– Отче, Ви сказали про міждисциплінарну тенденцію до спрощення, а які ще тенденції у сучасному богослов’ї Ви могли б виокремити?
Богослов’я підлягає усім тим процесам, які притаманні іншим сферам культури. Зокрема, скажімо, в сучасному постмодерному варіанті ми часто бачимо еклектику в архітектурі. Так і в осмисленні духовного життя є чимало еклектики, впливів культур і богословських традиції одна на одну. Це в якісь мірі ускладнює усталені традиції, але, з іншого боку, воно збагачує, змушує нас глибше думати про Іншого. В християнському розумінні таке спілкування віддзеркалює відношення трьох Осіб у Пресвятій Трійці. Ми повинні сприймати іншого, адже в самому Бозі є Іншість – Три Особи, які спілкуються між собою.
Зараз ми спостерігаємо часом радикальну критику раціоналізму ХVIII, ХІХ , ХХ століть, який дуже все гарно ставив на полички. Французькі енциклопедисти Дідро та інші мали намір упорядкувати усе людське знання і були переконані, що зможуть усе систематизувати і вичерпно описати. Сьогодні ми бачимо, що життя, культура, думка і духовність не є такими простими. І це є збагаченням, адже впроваджує нас глибше в дійсність, в реальність. Також ми можемо спостерігати, як постмодерність відновлює нашу чутливість і тяготу до таїнства, яке у західній культурі поступово заперечувалося раціоналістичними тенденціями попередніх століть.
– Поговорімо трохи про Український католицький університет. Чим він живе сьогодні?
УКУ радісно змагається з усіма викликами сучасності, намагаючись в одній руці тримати Святе Письмо, Отців Церкви і тексти нашої літургії, а в другій – газету чи blackberry. В наших навчальних програмах ми робимо великий наголос на повороті до джерел. Але це не має характеру закритого історицизму, який наголошує, що колись була слава, колись була золота доба, до якої нам треба вертатися. Ні! Сьогодні можна жити творчо, можна жити автентично і в духовний спосіб. Ми стараємося бути місцем діалогової зустрічі.
Наше суспільство глибоко уражене травмою ХХ століття. Радянська система вкладала неймовірні ресурси в те, щоб знищити між особову довіру. Нині люди просто не довіряють один одному і не вміють спілкуватися, окрім того є дуже мало місць, де вони могли б вільно поговорити і вільно поставити складні питання. Ми намагаємося, щоб наш університет став таким майданчиком, на якому люди доброї волі, які шанують один одного, могли рости інтелектуально, академічно, духовно. Для нас, наприклад, дуже промовистими є люди з особливими потребами. Ці наші друзі в дуже особливий спосіб вливаються в нашу спільноту, яка має високі академічні амбіцій, і допомагають нам триматися фундаментів духовного життя. Людина з особливими потребами ставить перед нами одне основне питання: чи ти вмієш любити? А ще конкретніше – чи ти любиш мене? Вони не мають масок, не мають фасаду. І ми стараємося в цій нашій лабораторії, на цьому майданчику тверезо дивитися на життя, на це ХХІ століття, яке є надворі, а також інтелектуально шанувати, пізнаючи, аналізуючи, але також і критикуючи, минуле, спадщину і традицію. Ми намагаємося з одного боку бути принциповими, якими були мученики та ісповідники нашого недавнього минулого, а з другого боку – гнучкими, відкритими. Люди з особливими потребами стають в якійсь мірі нашими вчителями у цьому. Отже виклики і труднощі сьогодення для нас з одного боку є непростими, а з іншого приводом для розвитку і радості.
– Ви часто відвідуєте іноземні країни, маєте багатий досвід спілкування різними людьми і добре знаєте принципи роботи католицьких університетів Заходу. А як виглядає УКУ у порівнянні з ними?
Католицькі університети в світі є дуже різними. Вищих навчальних католицьких закладів у світі є принаймні тисяча. Членів Міжнародної федерації католицьких університетів, до якої і ми належимо, є 215. Проте можемо похвалитися тим, що в наглядовій раді цієї Федерації, до якої входять по три католицьких університети із кожного континенту, УКУ разом із університетами Саламанки в Іспанії та Ліллю у Франції представляє Європу.
Перебуваючи в Японії у березні цього року на зустрічі наглядової ради, я мав нагоду побачити, якою широкою є гама стилів католицьких університетів. Варто зазначити, що наш університет є відносно малий щодо числа студентів, але, тим не менше, для інших католицьких університетів він видається дуже цікавим, зокрема своєю динамікою та відвагою постановки питань. Неабиякий інтерес та захоплення викликає наше акцентування на церкві мучеників, наша екуменічна діяльність і відкритість, наші намагання чуйно ставитися до потреб суспільства і співпрацювати з людьми з особливими потребами.
Важливо також те, що Генеральна асамблея європейських католицьких університетів цьогоріч засідала в УКУ. Все це свідчить про те, що, незважаючи на наш ще молодий вік і скромність щодо ресурсів і числа студентів, сьогодні УКУ є рівноправним партнером членів світового товариства католицьких університетів.
– А як ви оцінюєте перспективи своїх випускників? Якщо можливо розкажіть трохи про їхню подальшу долю, про відсоток працевлаштування, адже нерідко ми стикаємося з тим, що люди не розуміють, де, окрім церкви, можна працювати маючи богословську освіту?
У нас дуже високий відсоток працевлаштувань. Я рідко чую, що хтось з наших студентів не працевлаштований, а радше, що не працевлаштував себе самого. Хтось працює за своєю спеціальністю, дехто, маючи широку гуманітарну базу, яку дає УКУ, легко знаходить своє місце, скажімо, у журналістиці. Наші випускники працюють у видавництвах, в медіа, дехто йде в політику. Також є студенти, які відкривають свої підприємства.
Добра гуманітарна освіта дає розуміння життя, дає можливість комунікувати, критично аналізувати питання та проблеми і формулювати та передавати відповіді, рішення цих проблем. Таких людей наше суспільство дуже потребує. У бізнесі потрібно вміти вирішувати проблему, треба вміти творити команду, творити певний дух, добре спілкуватися. І наш університет допомагає студентам розвивати свої таланти і всього цього вчить.
– А офіційно працевлаштуванням УКУ займається?
Ми намагаємося сприяти цьому. Чимало наших випускників працює в нашому університеті. Я думаю, що, якщо брати стаціонарне навчання, то 8-9% усіх випускників працює в УКУ. Також ми даємо рекомендації. До нас часто звертаються політики чи бізнесмени найвищого рівня і просять помічників, молодих людей, які не є корумпованими, які мають прямий моральний хребет, чіткий світогляд, які знають мови та вміють критично мислити. Такі молоді люди сьогодні є затребувані і наш університет намагається сприяти їм у знаходженні місця праці.
– УКУ живе дуже насиченим життям, безліч зустрічей, проектів, ініціатив. Які з них Ви вважаєте найуспішнішими?
Без сумніву, у нас дуже багато проектів. Зокрема, я дуже тішуся екуменічними ініціативами, які є відносно новими, розвиваються останніх 6-7 років. Наш Інститут екуменічних студій зі своїми навчальними програмами, конференціями, проектами, є справді унікальною інституцією.
Дещо з довшим досвідом і особливою плідністю працює Катехетично-педагогічний інститут, який виховав уже близько двох тисяч вчителів християнської етики, катехитів. Соціальний вплив всіх цих людей дуже широкий, і він відчувається уже в усіх областях України і навіть в поселеннях нової хвилі наших економічних емігрантів.
Очевидно, що є й нові ініціативи. Зокрема в нас діє програма навчання жестової мови для глухонімих. Є нова програма з психології. Другий рік вже працює дуже цікава програма з біоетики. В найближчі місяці проводитимемо набір на нову програму з журналістики. Ми радіємо з успіху Львівської бізнес-школи УКУ, яка відкрилася три роки тому і гуртує навколо себе чимраз більшу спільноту молодих підприємців, які хочуть іншої, вже нормальної України. Також я дуже тішуся нашими виданнями і їх редакційною якістю. Знаковим явищем цього року явищем є шеститомник Мирослава Мариновича.
– Ви мабуть знаєте, що з 14 вересня в Україні запущено Богословський портал, заснований РІСУ разом із групою богословів різних конфесій. Яке значення для України може мати така ініціатива?
Я думаю, що це дуже добра ініціатива. І я вітаю її реалізаторів. Хочеться побажати їм наснаги і витримки. Вважаю, що вона дуже важлива для того, щоб підняти рівень конфесійного і міжконфесійного спілкування, адже, на жаль, до сьогодні можна почути іноді навіть лайливі виступи представників церков у відношенні один до одного. Думаю, що такий проект здатен багато що змінити.
фінансово.
Щиро дякуємо!
