Ісус прийшов не для того, щоб заснувати релігію послідовників правил чи виконавців ритуалів. Він прийшов, щоб запросити нас до божественної близькості.
Однак для багатьох католиків релігія стала чимось на кшталт вистави. Ми приходимо. Ми «ставимо галочки». Ми стаємо навколішки, підводимося, реагуємо на репліки. Та які ми всередині? Занімілі. Насторожені. Ми часто боїмося бути пізнаними.
Це не просто емоційна трагедія. Це трагедія духовна.
У Євангелії від Матея Ісус дає гостре попередження: «Не кожний, хто промовляє до Мене: Господи, Господи! — ввійде в Царство Небесне» (Мт 7,21). Відступники творитимуть чудеса і чинитимуть могутні діла. Але Христос дасть відповідь: «Я вас не знав ніколи!» (грецьк. «ginosko»). Не «ви зробили недостатньо». Не «ви неправильно зрозуміли ритуал». Тільки «ми не були близькі».
«Ginosko» передбачає глибоке, реляційне знання — таке, яке перетворює і того, хто любить, і об’єкт його любові. Це те саме слово, яке Марія вжила у Євангелії від Луки, кажучи: «Як же воно станеться, коли я не знаю мужа?» (Лк 1,34).
Такий вид знання чужий багатьом католикам. Ми успадкували стоїчну версію святості — слухняну, але відсторонену, шанобливу, але сувору, спостережливу, але не внутрішньо інтегровану. Наші храми повні вірних, які не знали емоційного виховання.
І це тихо нас убиває.
Емоційний інтелект і католицька душа
Емоційний інтелект (EQ), тобто здатність розпізнавати, розуміти і регулювати власні та чужі емоції, це не світський «додаток». Це явище глибоко людське, а отже і глибоко духовне.
У світі, в якому дедалі більше переважають алгоритми й цифрові взаємодії, емоційний інтелект перетворюється на важливий передвісник успіху — не лише професійного, а й успіху у стосунках та духовному житті. Дослідження Гарварду, Єльського університету та Центру креативного лідерства доводять, що люди з високим EQ, як правило, мають краще самопочуття, міцніші шлюби, глибшу дружбу та ефективніше лідерство. Стаття, опублікована у «Harvard Business Review», робить висновок, що EQ становить майже 90% того, що відрізняє високопродуктивних людей від їхніх однолітків.
Святий Тома Аквінський навчав, що пристрасті (емоції) мають контролюватися розумом і підноситися благодаттю, а не пригнічуватися. Катехизм стверджує: «Пристрасті є морально добрими, якщо вони сприяють добрій дії, і є злими у протилежному випадку. Правильна воля спрямовує до добра і блаженства почуттєві порухи, які вона визнає своїми; зла воля піддається невпорядкованим пристрастям і загострює їх. Емоції і почуття можуть облагородитись чеснотами або бути спотворені пороками» (ККЦ 1768).
Бути святим не означає бути емоційно відстороненим. Це означає бути емоційно впорядкованим через любов. Йоан Павло II у своїй праці «Любов і відповідальність» наполягає, що зріла любов вимагає правильно впорядкованої та повної емоційної залученості. Папа Бенедикт XVI у своїй трилогії «Ісус із Назарету» йде дала, стверджуючи, що християнство — це передусім не доктрина, а стосунки. Ритуали мають значення. Доктрина має значення. Але це — посудини. А вміст — це любов.
Це не сентиментальність. Це втілення учнівства.
Від ритуалу до стосунків: метаноя як емоційна інтеграція
Слово «метаноя», яке часто перекладають як «покаяння», буквально означає «зміна мислення». Але у біблійному контексті це означає набагато більше: зміну світогляду, серця, ідентичності, позиції. Це повна трансформація.
Апостол Павло закликає: «Благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну. І не вподібнюйтеся до цього світу, але перемінюйтесь обновленням вашого розуму, щоб ви переконувалися, що то є воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале» (Рим 12,1-2). Тут йдеться не про управління поведінкою, а про те, щоби стати новими.
Занадто часто ми підходимо до Таїнств без емоційної щирості, залишаючи свої рани за дверима, замість того, щоби покласти їх на вівтар. Ми прагнемо зцілення, але приховуємо те, що болить. Ми прагнемо трансформації, але чинимо опір викриттю, якого вона вимагає.
Як сухі кості, про які говорить пророк Єзекиїл, ми гуркочемо, рухаючись, але нам бракує дихання. Кожне Таїнство стає сухожиллям, натягнутим на безжиттєву кістку, в очікуванні воскресіння. Нам потрібні пророки, щоби знову закликати Духа — починаючи з нас самих.
Емоційна придатність, відповідна ролі та стосункам, це клей, який об’єднує громади та сім’ї. Це те, завдяки чому дисципліна відчувається як любов, а не як покарання. Це те, що дає розмові силу зцілювати, а не просто інформувати.
І нам вкрай необхідно наново відкрити цю здібність.
Занадто часто католики плутають емоційну зрілість з емоційним потуранням, або силу зі стоїцизмом. Внаслідок цього маємо культуру емоційно несформованих віруючих — батьків, які наказують, але не ставлять запитань, матерів, які мовчки носять рани, подружжів, яке співіснують, а не спілкуються.
Але Христос не був взірцем емоційного придушення. Він плакав. Він гнівався. Він радів. Він зближувався з людьми. Святі також жили цілісним емоційним життям: святий Франциск тремтів від благоговіння, свята Тереза страждала від туги, святий Ігнатій розпізнавав духів у глибинах бажання.
Опір належному емоційному вираженню не захищає стосунки. Він прирікає їх на голод.
Це перетворення серця можна почати просто зараз:
— Запитайте свого чоловіка/дружину: «Що змусило тебе радіти?» або «Що тебе обтяжує?»
— Запросіть своїх дітей до роздумів: «Чи відчували ви сьогодні, що вас люблять?» або «Чи був момент, коли ви почувалися самотніми або розчарованими?»
— Поділіться власною історією у відповідний їхньому віку спосіб — не щоб навантажити, а щоби благословити. Нехай вони побачать віру, інтегровану з реальним життям.
Суть не в нескінченному саморозкритті, а у присутності, залученості і любові.
Щоденні спільні роздуми над Святим Письмом можуть пробудити серця, зміцнити зв’язки та розвинути емоційний інтелект, вкорінений у божественній благодаті. Це не терапевтичний моралізм. Це євхаристійне перетворення.
Без цього емоційного впорядкування ми скочуємось у небезпечні крайнощі: з одного боку, це «терапевтичний Бог», породжений нашими почуттями; з іншого — безособова ортодоксія, яка звучить так, ніби її створив штучний інтелект: вона точна, правильна, але безкровна.
Ми покликані жити людяністю Христа: правдивою, ніжною, втіленою.
Нехай кості оживуть!
Нам не потрібна ще одна програма. Нам потрібна П’ятидесятниця. Нам потрібне втілення бачення Єзекіїля: «Проречи над цими кістками й скажи до них: Ви, сухі кістки, слухайте слово Господнє!.. Ось я введу в вас дух, і ви знов оживете» (Єз 37,4-5).
Це не емоціоналізм. Це пророче перетворення католицької душі. Церква сухих ритуалів не наверне світ, але як щодо Церкви емоційно інтегрованих, оздоровлених, наділених сакраментальними силами учнів? Така Церква здатна воскрешати мертвих.
Нехай фігове листя опаде. Нехай з’явиться вразливість. Нехай Таїнства знову стануть зустрічами.
Світ не чекає на «відшліфовану» релігію. Він чекає на отців. Він чекає на свідків. Він чекає на вас.
Нехай кості оживуть. Нехай дихають. Нехай встануть.
Переклад CREDO за: Ґреґ Шльотер, Catholic Exchange
фінансово.
Щиро дякуємо!
