Коли моєму сину Ярославу було років з п’ять, ми з чоловіком вчили його молитись «Отче наш». Після кількох днів спільної молитви він запитав : «Мам, а чому коли ми кажемо «прости нам борги наші» або «хліба насущного дай нам сьогодні», ми не кажемо «будь ласка?».
І ви знаєте, ми нічого не змогли відповісти. Нам дорослим, досвідченим у вірі, звичайно, в порівнянні з малою дитиною, не було що йому сказати. Ми просто не знали відповіді. Я не знаю усіх тонкощів ввічливого звертання один до одного за часів, коли жив і навчав Ісус, але з того маленького запитання до мене прийшло велике розуміння. Якщо я не навчу своїх дітей говорити будь ласка, вони ніколи не навчаться дякувати. Чомусь ми спочатку вчимо їх просити , а вже потім дякувати і те не завжди. І виростаючи, вони нерідко сприймають нашу допомогу і Боже благословення як щось само собою зрозуміле, а не як дар, який потрібно цінувати.
Звичайно, зараз я не пам’ятаю усіх «дякую» моїх дітей, але один випадок я запам’ятаю на усе своє життя. У цьому році ми були усією сім’єю на паломництві родин у Летичеві . Церква завжди виступала проти абортів, але саме цього року при вході в костел було багато страшних фото з понівеченими малюками, які стали жертвами аборту. По дорозі додому, найменша п’ятирічна Юля розплакалась, їй було дуже страшно. І мені довелось відповідати на запитання, що ж сталось з тими дітьми. Ярослав довго мовчав, а потім уже ввечері підійшов, обійняв і сказав : «Дякую, мамо, що ти мене народила».
_________________________________________________________
УВАГА!
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
