Пригоди Анатолія, Марії та Христини під час паломництва до Святої Землі
(Продовження. Читайте також початок, другу та третю частину розповіді)
Ми побували у Болгарії і зробили висновок, що вона гостинніша за Румунію. З Божою допомогою вдалося подолати всі труднощі і дістатися до Туреччини.
Що їсти? Де спати? Куди йти?
Найцікавіше було, коли ми не знали, в який бік іти або взагалі губились десь в полях. Моя англійська взагалі не мала жодного значення, бо її ніхто з місцевих не розумів. Інколи, щоб порозумітися, доводилося тикати пальцем в карту та всім своїм виглядом виражати запитання «куди?» Допомагали такі слова: «авто», «брррр» (показуючи водіння автобуса), прості англійські слова або тикання пальцями! Коли ми щось купували, продавці пояснювали ціну або на пальцях, або писали на папірцях. Російська, англійська, інколи польська, мова жестів та окремих звуків – так ми розмовляли з місцевими. Язик до Києва доведе… і не тільки…
У кожній країні ми потихеньку вивчали місцеву мову. Коли хтось здогадувався, що ми маємо на увазі, і вимовляв це слово, потрібно було його швиденько запам’ятати. Так ми вивчили деякі корисні слова: автостанція, гаряча вода, центр міста, скільки коштує, як пройти та інші.
Харчувалися в основному тим, що Бог пошле
Їжа – це окрема історія. Як не дивно, але протягом всього паломництва ми добре харчувалися, в основному тим, що Бог пошле. Інколи нас навіть пригощали незнайомі люди: чи ми так виглядали, чи вони просто такі добрі. Сподіваюсь, – останнє! Цікаво було куштувати місцеву їжу, але не в ресторанах і навіть не в кафе. В основному ми їли бринзу, овочі, хліб та молочні страви. Делікатеси: виноград, горіхи, яблука, інжир – Господь посилав! І цього вистачало!
Міняти гроші доводилось на місці. Цікаво, що наприкінці мандрівки кожною країною грошей в нас залишалось мало і ми встигали їх витратити.
Взагалі наш вигляд справляв на місцевих різне враження. Три людини з великими рюкзаками (дві з них – дівчата) та з картою в руках. Але в загальному ми виглядали безпечно, тому нас не лякались і готові були допомогти.
Прощавай, Європо, – привіт, Туреччино
Так усе ближче ми наближалися до Туреччини (вона ж Анатолія), яка лякала нас невідомим. Щоб пройти під невеличким дощем останні кілометри від Болгарії до Туреччини, ми з Марійкою одягнулись у дощовики, Анатолій натягнув на себе величезний мішок для сміття. Було дууууже смішно на це дивитись! Зате сухо! Поки ми дійшли до кордону, наїлись по дорозі горіхів, яблук, сливок та багато іншого. У такі хвилини надзвичайно відчувалась турбота Бога про нас. Він турбувався про нашу безпеку, про погоду, про житло, про людей, про зустрічі, про невипадкові випадковості. Всюди кожну хвилину був Він. Відчувати та бачити це у власному житті було чимось надзвичайним.
Троє в мішках для сміття увійшли в будівлю і не залишились непоміченими
Ось і кордон. Троє в мішках для сміття та з рюкзаками (тобто, ми) увійшли у будівлю і не залишились непоміченими! На нас всі дивились із запитанням в очах: «Це хто такі і що тут роблять?» Візи отримати було неважко. Їх просто потрібно купити та самостійно вклеїти у паспорт. І ось ми можемо перетинати кордон. Ми перетинаємо обмежувальні загорожі, і в тумані нас зустрічає прапор з червоним півмісяцем! Ми в мусульманській країні.
Далі буде
CREDO №1 (123) 2011
Інші матеріали цього числа:
фінансово.
Щиро дякуємо!
