Iван Гель: «Найгiрше те, що в нас бiльшовицька психологiя, “совок” у головах людей»

Останнє iнтерв’ю видатної людини, дисидента i полiтв’язня
… Ця розмова зав’язалась мимоволi, коли ми записували розповiдь Iвана Геля про одного з його побратимiв — В’ячеслава Чорновола. Щоби пояснити обставини спiльної нелегальної дiяльностi, пан Гель мусiв пояснювати i свою роль у тих подiях. Тож урештi ця розмова нас так захопила, що вiд особистих питань до Iвана Геля втриматись не вдалося, хоча це й не було темою розмови.

Це iнтерв’ю записували в той час, коли вже давно минули подiї, якi
ми в ньому обговорювали. Але Iван Гель, видається, жив ними,
вiн до дрiбниць пам’ятав кожну мить тiєї боротьби, кожне слово
своїх друзiв та ворогiв. Таким вiн i залишиться для нас — щирим, щедрим на добро, справжнiм.

– Чому так стається, що хтось робить у життi кар’єру, а хтось, як ви, пробує щось комусь довести, за щось бореться, за це i страждає?

– Менi не треба було приходити до нацiональної iдеї в якомусь вiцi, вона була в моїй кровi з дитинства. Мiй батько воював рядовим стрiльцем, вуйко Зеновiй Тершаковець був крайовим провiдником ОУН. Двi тiтки — рiднi сестри мами — були сестрами-василiянками i потiм певний час вiдсидiли в тюрмi. Крiм того, одна тiтка була зв’язковою ОУН.

Я принципово вiдмовився вступати до комсомолу, за що вже в останньому класi мене вигнали iз середньої школи, тож мусiв закiнчувати вечiрню.

Коли 1961 року, до столiття вiд дня смертi Шевченка ми з другом поклали терновий вiнок до його пам’ятника в Києвi, то далi все закрутилося якось само собою — знайомство з київськими шiстдесятниками, розповсюдження самвидаву… Вперше мене заарештували 1965-го i наступного року засудили за ст. 62-ю, ч. 1 i ст. 64-ю Кримiнального кодексу УРСР до трьох рокiв таборiв суворого режиму — за розповсюдження українського самвидаву та “органiзацiйну дiяльнiсть”.

– Важко було в той час займатись пiдпiльною дiяльнiстю?

– Загалом за три роки мiж першим i другим ув’язненнями вдалося непогано попрацювати на самвидавiвському полi боротьби. Я влаштував справжню фабрику самвидаву, бо до газет та на радiо нас не допускали.
Коли заарештували iсторика Валентина Мороза, то я видав його велику – десь на 300 сторiнок – книгу “Серед снiгiв”. I таку саму книгу “Листи з-за грат” Михайла Гориня видав. Загалом понад десяток видань вдалося розмножити i розповсюдити.

До речi, якщо обмiн лiтературою у дисидентському середовищi був активний, то каналами зв’язку ми одне з одним старалися не дiлитись.
Дiяли так, щоб арешт будь-кого i можлива здача людиною iнформацiї якнайменше зашкодили результативностi боротьби iнших. Хоча, у
принципi, людей, якi давали слабину, у тому середовищi затятих борцiв було мало. I Чорновола, i подружжя Калинцiв, i Михайла Осадчого, i мене на допитах ламали, аби виказали якнайбiльше спiльникiв, у цих справах допитували десятки й сотнi осiб, частина з яких мала всi шанси “загримiти” разом iз ними. Та цього не сталося — до суду по своїх справах ми йшли самi, без “хвоста”. Скажiмо, у моїй справi допитали 117 людей, але жодного з них тодi не засудили.

– Чому вам наступного разу дали в рази бiльший термiн ув’язнення, анiж першого?

– Бо коли мене заарештували вдруге, я вже проходив як “особо опасний прєступнiк”, “особо опасний рєцидiвiст”. Тому мене засудили на 15 рокiв, з яких десять – особливо суворого режиму. Вийшов на волю аж пiсля “дзвiнка”, вiдсидiвши всi 15 лiт. Це було 13 сiчня 1987 року.

У великому мiстi жити менi знову не дозволили, цього разу вирiшили, що
“лiпше” менi буде в селi. Я працював колгоспним пастухом, пас… 183 корови.

– I знову займались пiдпiльною роботою?

– 17 липня 1987-го менi сповнилося 50 рокiв. У гостi на ювiлей приїхало чимало полiтв’язнiв, зокрема, В’ячеслав Чорновiл, Михайло Горинь, Зорян Попадюк, деякi учасники пiдпiлля ще 40-х рокiв. Ми, тобто троє згаданих осiб, сiли в стодолi, де ще моя мама зберiгала сiно, обговорили ситуацiю i саме тодi ухвалили вiдновлення видання “Українського вiсника”. Чорновiл став вiдповiдальним редактором, Горинь — його заступником, а я — вiдповiдальним секретарем. Тодi ж обговорили чернетку знаменитого листа В’ячеслава Чорновола до Михайла Горбачова, ми з Михайлом Горинем внесли туди i свої пропозицiї.

Однак потiм вони на мене дуже стали тиснути — з проханням очолити Комiтет захисту Української Греко-Католицької Церкви.

– Вiрили в те, що вдасться вiдродити Церкву, заборонену десятилiттями?

– Зрозумiло, i боротьба за легалiзацiю УГКЦ була важливою складовою нацiонально-визвольного руху. КДБ теж розумiло це, тому протидiяло нам рiзними способами. Коли стали можливими мої телефоннi розмови з
Римом, кардинал Любачiвський (пiд впливом iнформацiї, яку поширювало КДБ) навiть звiдти просив мене: “Пане Гель, ви борiться бiльше за Церкву, а не за державу, бо тут тiльки й мови, що ваша дiяльнiсть є не релiгiйною, а полiтичною”.

Я ж йому на це вiдповiв: “Ми одночасно боремося за легалiзацiю Церкви i за Українську державу — вони невiд’ємнi одна вiд одної, це двi складовi української ментальностi. Українець вiдчуватиме задоволеними свої нацiонально-духовнi потреби тiльки тодi, якщо будуть досягнутi обидвi мети”.

Любачiвський iз тим погодився.

– А потiм була та знаменита демонстрацiя, органiзована вашим комiтетом, коли на вулицi вийшли сотнi тисяч людей, котрi вимагали повернення їм Церкви. То був переломний момент?

– Так, 17 вересня 1990 року, за даними КДБ, 250 — 260 тисяч прихильникiв вiдновлення офiцiйної дiяльностi УГКЦ на українських теренах рухалися в колонах i ще 50 — 60 тисяч стояли на тротуарах… Далi вже було легше. Пiд тиском мiжнародної спiльноти Горбачов змушений був у цьому питаннi здатися.

– Ви, вашi соратники боролись за iдеали, а сьогоднi маємо клубок полiтико-економiчних суперечностей… Ви розчарованi?

– Аж нiяк! Знаєте, у нас iз Чорноволом бували дискусiї. I одна полемiка ось така. Вiн був великий оптимiстом i казав: “Iване! Та ми маємо прекраснi стартовi можливостi, через два роки у нас буде прекрасна держава”. А я йому: “Славку! Ми — як нацiя — нинi майже не маємо елiти, не маємо управлiнських навичок. I найгiрше те, що в нас бiльшовицька психологiя, “совок” у головах людей. Iз тим “совком” так скоро не збудуємо гарної держави”.

Я це розумiв вiд самого початку, тому не розчаровувався. Але, запевняю вас, маємо те пережити i переживемо. У цьому я з Чорноволом погоджувався.

– А якщо загрузнемо в тiй трясовинi ще дуже надовго?

– Недарма ж Мойсей водив євреїв 40 лiт пустелею на шляху до землi обiтованної. Але пiсля 1991 року помруть два поколiння й усе стане на
своє мiсце. Ми будемо жити в демократичнiй, з гарним добробутом державi, я в цьому не сумнiваюся. Не всi з нас того дочекаються,
але хто сказав, що щастя полягає тiльки в тому, аби жити в якомусь
iдеальному свiтi. Iдеальним свiт усе одно нiколи не буде, люди
завжди будуть чимось незадоволенi, матимуть клопоти. Щастям є
знати, що ти рухаєшся у правильному напрямку, якихось омрiяних тобою цiлей домiгся, а якiсь — зробив досяжними.

– Пане Iване, Ви заплатили високу цiну за свої переконання. Якби повернути час назад, погодились би на цю Голгофу знову?

– Я щасливий, бо навiть нинiшнi нашi досягнення вважаю значно бiльшими, якщо порiвняти з тим, що маємо ще покращити. Тому загалом
вважаю себе найщасливiшою людиною в Українi — адже я боровся i перемiг, належу до цiлого поколiння переможцiв. А тi, хто боровся передi мною i вiддав у цiй боротьбi своє життя, так i не побачили величi синьо-жовтого прапора над країною, не почули вiдкритого могутнього звучання нашого нацiонального гiмну як державного.

Я ж боровся i здобув! Що може бути кращим у життi?

Андрiй Ганус, Експрес