Стаття д-ра філологічних наук Ярослава Гарасима в газеті «Каменяр» № 5 під назвою «Іван Франко: філософія національного поступу» виглядає програмовою. І, як це стало вже традиційно для філологічного сегмента ЛНУ ім. Івана Франка, виглядає програмово «антиліберальною». Належній ідеологічній критиці знову піддані такі постаті, як Юрій Андрухович і Ярослав Грицак, яким останнім часом доводиться «віддуватися» за увесь так званий демоліберальний блок (як свого часу під вогонь критики потрапляли Євген Сверстюк, Соломія Павличко та ін.).
Що ж, нема ради: в нормальному суспільстві це природно, що суспільна думка розшаровується на різні напрями й течії. Не любити цих інтелектуалів – священне право львів’ян, яке, до речі, самі ж ці інтелектуали ревно обороняють. Та й критика їм не зашкодить – часом вона як озон, що твориться блискавкою й оживляє атмосферу.
Отже, з проблемою критики все гаразд. Інша річ – стилістика цієї критики. Щось недобре твориться з нашою філологічною наукою, якщо цей класичний стиль радянської «викривальної» критики вважається нормативним для нас і на двадцятому році нашої незалежності! Неможливо ж читати оте «ідеологічно слабоімунітетні уми нашої молоді», «пустомельне відрізання», «доктринерська тога», «львівський історик Гарвардського викшталту»! Критикуйте на здоров’я, але благаю вас, дорогі колеги: позбудьтеся того обов’язкового правила принизити гідність опонента, з яким дискутуєте! Це ж бо справжнісінька «пісарєвщина», яку так вперто насаджували нам більшовики! Хіба ж цього не вловлюють наші шановані філологи?
Згадайте, як упивалися своїм знущальним жаргоном тодішні викривальники «буржуазних націоналістів» чи «антирадянщиків»! Розтерти «ворогів» було найнадійнішим способом довести свою власну лояльність до влади. Чи ж нам досі шукати ворогів серед інакодумців? Сьогодні немає однієї і єдиноправильної ідеології, яка би «непомильно» визначала, де друг, а де – ворог. І слава Богу, що немає, бо від неї один крок до тоталітаризму.
І Юрій Андрухович, і Ярослав Грицак – це могутні постаті українського інтелектуального ландшафту. Обох Господь обдарував оригінальністю думки й нестандартністю творчого підходу. Обоє відшліфували себе так, що не влазять у традиційні овали наших ідеологічних «перстенів». Але ж у цьому ж і їхня цінність! Чи ж не був таким же скандально нестандартним і Іван Франко, якого тепер подають у мало відповідній для нього ролі несхибного й нормативного ідеолога?! І Андрухович, і Грицак шукають свій шлях, виходячи з власного сумління, а не зі стереотипних ідеологем. І якщо їх, на нашу думку, часом заносить – стримуймо їх та остерігаймо. Не погоджуймося з ними чи їх не любімо. Але не позбавляймо їх права вважатися патріотами і не ставмо під сумнів їхню любов до України. Здобудьмося на лицарство у ставленні до своїх опонентів і розпрощаймося з давнім правилом, що твій ідеологічний суперник – це шмата, об яку витирають ноги.
Тому хай шукають наші обдаровані уми нестандартні розв’язки найрізноманітніших проблем, бо це те, до чого покликав їх Бог і, якщо хочете, чого – свідомо чи несвідомо – очікує від них українська нація.
В минулому столітті людство жило правилом противленства ідеологій. Ось чому, при всій своїй протилежності, ворожі ідеології підходили одна до одної, як ключ до замка. Сьогодні світ радикально змінився, а ідеології втратили свою монопольну силу. Ця закономірність справедлива навіть у сфері політики, а що вже тоді говорити про сферу літератури чи науки, в яких діють обидва згадані інтелектуали! І для літератури, і для науки ідеологія – це смерть. То в чому тоді кримінал наших блискучих талантів? Невже ми знову повернемось до принципу «партійності в літературі» чи «науки як ідеологічного фронту», тільки вже нашої партійності чи нашого фронту?! Чи цим страхітливим фіаско мав би завершитись натхненний галицький протест проти засилля давньої комуністичної ідеології?
Я хотів би завершити цей коротенький відгук розгорнутою цитатою з виступу Блаженнішого Святослава Шевчука перед студентами НаУКМА у Києві:
Коли хтось говорить про ідеологію, я б говорив про історію як науку. Українське суспільство сьогодні живе в полоні різних ідеологій, які не мають нічого спільного з історичною правдою. Навіть більше, коли наші історики починають показувати історичну правду, то з ідеологічних причин її замовчують, у кращому випадку про неї не говорять, у гіршому – закривають. Тому бажаю нашій науці бути сміливою, щоб не дала зробити з себе ідеологію.
Браво, Блаженніший Владико! Краще не скажеш! Це воістину важливий і вчасний дороговказ!
Блог Мирослава Мариновича, ZAXID.NET
фінансово.
Щиро дякуємо!
