З веселкою у серці…

– Нарешті приїхали!
– Так, вже Івано-Франківськ.
– Щось тут так холодно.

Тринадцять людей з величезними сумками помандрували до приміщення вокзалу.

Отець Петро, який очолював цю компанію молодих людей, підійшов і сказав:

– Квитки на автобус куплені, але доведеться почекати 2 години.
– Ого, дві години. На вулиці холодно і дощ та ще й чекати дві години!
– Оце так вибралися. Оце так літо. Взимку тепліше.
– А на вулиці початок липня. Жах!

Кожен почав займатися своїми справами. Хтось читав книгу, хтось слухав музику, хтось дістав шоколадку і почав «снідати». А я, дивлячись на це все, вирішила перевірити пакет з подарунками, які ми везли для сестри Агнеси, яка мала нас приймати у Дитячому Селищі в Яблуниці. Там були два горщики для квітів, які могли б прикрасити кімнату сестри або будь-яке приміщення в селищі. Я так їх оберігала цілу дорогу, але в Шепетівці, коли ми сідали на потяг, всі швидко розібрали свої сумки, а пакет з подарунками опинився на асфальті. Тому у мене було погане передчуття. Воно мене не обмануло. Один горщик побився вщент. Сльози навернулися на очі:

– Я вас вітаю, горщик побився. І що ми тепер будемо дарувати?

Отець Петро підійшов і сказав:

– Не хвилюйся, один побився, а ще ж один залишився.

Не скажу, що це мене заспокоїло, але я замовкла, сіла на лавку і почала згадувати як я попала в цю компанію…

Отець Петро Новосельський(OFM), настоятель моєї рідної парафії св. Анни в м. Полонному запропонував мені бути аніматором групи наших студентів на оазі в Яблуниці. Звичайно ж Карпати це добре, але я довго вагалася, бо працюючи в школі, хоча б у відпустці, хотіла змінити вид діяльності.

– Добре, я поїду, бо гори дуже люблю. В принципі, студенти – це дорослі люди і з ними не потрібно бавитися цілими днями. Я підготую деякі моменти нашої оази, але я їду відпочивати.

Коли почала шукати в Інтернеті якісь матеріали до оази, то натрапила на анонс книги Бруно Ферреро «З веселкою в кишені…»:

«Розквітла веселка на синьому небі дарує нам радість і надію. Але й ми самі, кожен із нас, може створити веселку у своєму серці та дарувати її іншим». Ці слова так сподобалися.

…Ми приїхали до Яблуниці з величезним дощем,з мінімальною для літа температурою та девізом нашої оази «З веселкою у серці». Хоча девіз був оптимістичним, наш настрій та обличчя говорили зовсім про інше. Стало ще гірше, коли ми зайшли в наш будиночок і зрозуміли, що там теж не дуже зігріємося. Звістка про те, що у нас обід, трохи розрядила ситуацію. Коли зайшли в їдальню, я знову була неприємно здивована, серед дітей, які теж в той час відпочивали в Дитячому селищі, значна частина навчалися в тому ж навчальному закладі, де я працюю. І коли вони мене побачили, по їдальні пролунав шумок: «О, вчителька, прийшла».

Я взагалі дуже активна і позитивно налаштована на життя людина, але тоді мене мучили думки: «Оце так відпочила! Біля мене молодь, яка менша за мене на «декілька» років та ще й учні, від яких я хотіла відпочити. Ну вже, що є, то є. Прийдеться терпіти».

Цілий день ми розбирали свої речі і обживали новий дім, а ввечері зібралися на чай і розпочали програму нашої оази з оповідання:

«Ніхто не пам’ятав, коли той чоловік з’явився у місті. Здавалося, що був там завжди. Він сидів на колінах і кольоровими крейдочками вимальовував ангелів, дивовижні крайобрази, усміхнених дітей, розквітлі квіти і — мрії про свободу. З часом мешканці міста звикли до того чоловіка. Хтось кидав йому на рисунок якусь монету, а хтось затримувався і розмовляв із ним. Вони розповідали йому про свої клопоти і сподівання… Він уважно все вислуховував, але говорив мало. Та одного дня став збирати свої речі, готуючись піти звідти. Усі зібралися навколо нього і дивилися. Дивилися і чекали.

Хтось оправив їх у рамку, хтось відніс до музею сучасного мистецтва, хтось запхав до шухляди. А більшість про них просто забула».

Я почала говорити але осмислила свої слова тільки через декілька секунд.

– Прийшов Чоловік і залишив тобі можливість розмалювати світ. Що ти зробив зі своїми кольоровими крейдочками? Бог дав нам можливість розмальовувати свої будні, розмальовувати свої відносини з ближніми, розмальовувати у яскраві кольори свої думки і вчинки. Чи робимо ми так? З яким настроєм ми прокидаємося кожного ранку? Чи бачимо ми світ кольоровим? Чи дивимося на нього крізь призму віри?

Згадавши всі події дня і свої думки, я зрозуміла, що свої крейдочки я мабуть забула вдома.

Ми всі домовилися розмальовувати світ. Розмальовувати фарбами свого настрою, олівцями своєї віри та молитви, фломастерами своїх добрих вчинків.

Але на початку ми розмалювали у кольори веселки те, без чого не можна торкнутися основного кольору Життя, те, що ми хотіли розвинути і поглибити – Дари Святого Духа. Темами наших конференцій мали бути саме вони. Кожен новий день – новий Дар.

У нас все вийшло ось так:

Дар мужності – Червоний колір. Він символізує радість, красу, любов і повноту життя. Червоний – колір мужності, влади, величі. Цей колір в християнстві символізує кров Христа, пролиту заради спасіння людей, а, отже, – і його любов до людей.

Дар знання – Помаранчевий колір. Він несе у собі тепло, радість, силу, сонце, щастя. Цей колір вважається дуже могутнім, він в давнину уособлював любов земну і небесну. Цей колір – самий динамічний і веселий, створює почуття благополуччя і щастя.

Дар ради – Жовтий колір. Жовтий колір – колір золота, символ сонця і божественної влади. В ранньому християнстві превалювало позитивне символічне значення жовтого, як кольору Святого Духа, божественного одкровення, просвітлення і т.д.

Дар страху Божого –Зелений колір. У багатьох народів він символізує юність, надію, веселощі, хоча часом – і незрілість, недостатню досконалість.
Зелений – колір весни та рослинності, і тому він став символом перемоги весни над зимою або життя над смертю.

Дар мудрості – Блакитний колір. Символізує цнотливість, чесність, добру славу і вірність. Цей колір налаштовує на смирення, благочестя, висловлював ідею самопожертви і лагідності.

Дар побожності – Синій колір. Синій колір найбільш часто розглядається як символ усього духовного. Нескінченність, вічність, істина, відданість, віра, духовне та інтелектуальне життя – асоціації, які виникли у багатьох давніх культурах.

Дар розуму – Фіолетовий колір. Фіолетовий колір – це інтелект, знання, релігійна пристрасть, святість, тверезість, смиренність, покаяння, сум, помірність, ностальгія. Фіолетовий символізує велич, гідність, спокій, духовність, скромність. У християнській символіці фіолетовий колір – це колір духовного страждання.

Ось таким своєрідним «уроком малювання» закінчився наш перший день.

Настав ранок… Знову злива, знову холодно, знову думки про те, що гірські краєвиди сьогодні нам не «світять». Самою першою подивилася у вікно Вітуся, яка добре засвоївши оповідання про крейдочки, почала кричати: «Чого ви лежите, давайте будемо розмальовувати світ!», – і підкріпила це все пісеньками і нескінченними танцями. Як не дивно, настрій у всіх піднявся і на обличчях з’явилися посмішки. Виявляється життя прекрасне, тільки потрібно, щоб хоч хтось про це інколи нагадував. Не повірите, за весь час перебування на оазі було мало нарікань, тільки коли дійсно було важко (наприклад, коли по болоті, під час дощу, піднімалися на Говерлу) хтось обов’язково нагадував: «Діставайте свої крейдочки».

Протягом тижня йшов дощ і ми майже не виходили з будинку. Зараз я розумію, що це був найпрекрасніший час. Бо хоча ми не мали змоги бачити красу Карпат але ми могли оцінити красу людського спілкування. Конференції, перегляд фільмів, ігри, жарти, чаювання – ну де б ми це взяли у своєму буденному житті?

Останні три дні видалися напрочуд теплими і ми, вже втративши будь яку надію на гарну погоду, нарешті одягнули футболки, шорти, сарафани. Тепер ми ходили, їздили, дивувалися. Ми бачили гори…

В останній вечір ми розмалювали світ крейдою але цей малюнок був вже реальним. Ми знайшли гарне місце, кожен отримав шматочок крейди і намалював епізод великої картини. Там були всі ми, о. Петро, сонце, хмари, дощ, квіти, гори. Всі зрозуміли, що прикрашати світ не так то легко: то не вистачає умінь, то асфальт нерівний, то місця замало, але коли після довгих старань отримуєш результат, то тебе переповняє величезне почуття задоволення. Так само і в житті…

Як же ж на оазі без традицій. Кожного вечора ми ставали у «коло любові і довіри». Правила кола такі: права рука лежить на плечі сусіда праворуч, щоб ти знав, що у важку хвилину ти завжди можеш покластися на свого друга. Ліва рука лежить на поясі сусіда зліва, щоб твій друг завжди був впевнений у твоїй підтримці. Кожен міг висловити свої думки і переживання, міг подякувати комусь. Всі були впевнені, що коли будемо їхати додому, то буде багато сліз.

Настав час прощання. Традиційно стали в наше коло, сумки та валізи поставили в центр, щоб забрати з собою частку великого серця нашої спільноти. Коли ми тільки почали ділитися тим, що у кого на серці, то … з неба пішов рясний дощ, а потім і град. Ми схопили свої сумки і якнайшвидше побігли на зупинку.

Протягом дороги всі сміялися і говорили: «З дощем приїхали, з ним і їдемо». Але обдумуючи цей відпочинок я думаю, що Господь просто не хотів, щоб були сльози прощання, бо хто має веселку в серці, той не плаче, а цінує кожну прожиту хвилину.

Тетяна Багінська