Влада і віра

Спробую повести мову про зв’язок влади та віри. Насамперед запитаю себе, що означають ці два слова. Відтак зупи­нюсь на оригінальному внескові християнства. Врешті поставлю запитан­ня, як нині християнин може й критикувати, і здійснювати владу?

І. ЯКА ВЛАДА І ЯКА ВІРА?

Кожна людина одним фактом свого існування наділена владою, вона і є владою. Кожен стверджує себе супроти небуття і супроти іншого. Своїм буттям впливає на своє оточення й на світ.

«Наповняйте землю та підпорядковуйте її собі; пануйте… (Бут. 1, 27–28)»

Цю владу підкреслює символічна розповідь про начала у книзі Буття: «Тож сказав Бог: “Сотворімо людину на наш образ і нашу подобу, і нехай; вона панує…”» (Бут. 1, 26). «І сотворив Бог людину на свій образ; чоловіком і жінкою сотворив їх. І благословив їх Бог і сказав їм: «Наповняйте землю та підпорядковуйте її собі; пануйте…» (Бут. 1, 27–28). Вислів про панування тут потрібно інтерпретувати не в перспективі нашого занепаду, як руйнівне насильство, а в «євхаристійній» перспективі – перспективі Преображення. У цьому дарі творчої влади лежить первовічна подібність людини до Бога. Їй даровано життєдайну сила добра. Владою є все: батьківство-материнство, яке забезпечує дитині потрібні знання; … влада в суспільстві, яка дає мінімум ладу та миру, створює можливість передати культуру, пам’ять – вольово­го прагнення до спільного майбуття; пізнання та творчість як окраса та одухотворення світу. Все це є владою, незалежністю буття, як вільне гарцю­вання коня або міцність дерева. …

Ми добре знаємо: існує також таємниця зла, яка загадково передує нашому вибору. Існує гріх як первовічне і повсякчасне зни­щення ще первовічніших стосунків любові з Богом. Тоді приходить гординя від самостійного володіння собою, й добру силу буття частково поглинає жадоба панування та знищення іншого. Відділена від Бога, а отже віддана смерті, людина намагається компенсувати свою нетривкість пануванням. Вона, раб смерті, має потребу в рабах, аби вва­жати себе богом, тобто безсмертною… Отож, влада, яка спершу давала життя, стає владою смерті. …
У дохристиянському світі обожнювання влади здійснювалось відкри­то. Згадаймо лишень апофеоз римського імператора, якого проголошува­ли divus та Pontifex maximus (лат. – божественний, найвищий понтифік). Влада, яка обожнює себе і хоче, щоб їй поклонялися є ідолопоклон­ством: саме таку владу, від Навуходоносора до Звіра з Апокаліпсису, постійно викриває Біблія, маючи на увазі культ кесаря та боже­ства Риму. До цього ідолопоклонства знову вдалось сучасне суспільство, … воно втілилося в тоталітарних режимах нашого століття.

А згідно з Новим Завітом, … демонічні сили невидимі, але цілком реальні на задньому плані історії. «Князі цього віку» (1 Кор. 2, 8) – це не лише земні владарі, а й дволикі або повністю грішні ангели, які по-справжньому заволоділи ідолопоклонницькою владою.

Отож, тепер у нас є вже всі ланки ланцюга:

– запаморочення від смерті та влада заподіювати смерть;

– потреба в рабах та ворогах;

– певне гіпнотизування мас і вселяння в них магічної одержи­мості владою, представники якої і самі одержимі (остання ланка з’єднується з першою).

Все це вплітається в добру силу буття, перехоплює й відбирає її енер­гію, не маючи змоги її придушити, адже в людині залишається образ Бо­жий, і саме спотворений динамізм образу спонукає до самообожнювання, самоідолізування. Так влада є водночас відображенням абсолюту та його карикатурою, його демонічною узурпацією. …

«Адже віра, коли вона вироджується до простої приналежності, коли пов’язана з бажанням спрощення, стає фанатизмом. »

У ХХ ст. секуляризація віри та її перетворення у націона­лістичну ідеологію ще більш загострили цю руйнівну силу насильства. Адже віра, коли вона вироджується до простої приналежності, коли пов’язана з бажанням спрощення, стає фанатизмом. Ось чому нині її так часто остерігаються: християнство залишило спогад про інквізицію, про тоталітарну ідеологію таборів знищення; пробудження ісламу супрово­джується агресивністю; правий ухил сіонізму виявляє свій сліпий завойов­ницький характер; велику небезпеку спричиняє релігійний націоналізм, особливо в православному світі.

II. ХРИСТОВА РЕВОЛЮЦІЯ

Віра, про яку я мовитиму – це віра євангельська, віра християнська. Це особове єднання з особовою, приховано-відкритою присутністю: присутністю Бога таємного, недоступного, Який відкри­вається, віддається, стає доступним в Ісусові Христові, не втрачаючи Своєї таїни. Євангельське вчення, розрізняючи Царство Бога і цар­ство кесаря, відкриває простір для свободи духу, свободи особи. Царство кесаря водночас десакралізується, обмежується і підпорядковується. Воно законне, коли на своєму місці, і незаконне, коли хоче, щоб йому поклонялися, коли нав’язує себе як завершену, псевдобожественну повноту. Щодо Царства Божого, то «воно не від цього світу», не ви­являється згідно з засадами цього світу, згідно з його владою смерті. Але таємно, таїнственно перетворюючи серця, … воно запліднює світ як Боже творіння, водночас заперечуючи й підриваючи його як плетиво ілюзій, брехні та навіювань.

«Воплочений Бог є «той, хто віддає життя за своїх друзів» і молиться за своїх катів.»

У євангельській перспективі справжня влада – це влада розп’ятого Бога: влада, яка прагне іншості іншого аж такою мірою, що дозволяє себе вби­ти, аби дати йому воскресіння. Тому абсолютна влада – влада Бога, «Вседержителя» – ототожнена з абсолютною самовідданістю, з жертвою, яка дає людям життя і стає основою їхньої свободи. Воплочений Бог є «той, хто віддає життя за своїх друзів» і молиться за своїх катів.

Влада Бога – це влада любові. Завдяки «безумству любові» Той, Хто є Життям у його повноті, стає для нас життям у серцевині смерті. «Владу бо маю його покласти і владу маю назад його забрати», – сказав Ісус (Йо. 10, 18). Чудове, надзвичайно чітке вираження цього божествен­ного парадоксу, який виходить за межі суперечностей занепалого творіння: парадоксу життя та смерті, самовіддачі й самоствердження, цього пара­доксу любові, такого слабкого у своїй величі, такого величного у своїй слабкості, – бачимо у І посланні св. Павла до Коринтян: «Богові вгодно було спасти віруючих глупотою проповіді… Бо немічне Боже – міцніше від людської сили… І безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне…» (1 Кор.1, 21–28).

«Кенозис», добровільне спустошення Воплоченого Бога, відкриває суть життя Трійці. Св. Йоан у Пролозі … показує нам Бога, Який відкривається, Бога, в Якому Один не існує без Іншого, а лише у радісній жертві кожного задля буття іншого. Бог, Який відкривається, Бог, Який віддається: факт, що влада Бога – це влада любові, передбачає добровільне обмеження, що його накладає Бог на Себе, аби виділити людині (та ангелові) простір Своєї Свободи. У цьому обмеженні полягає істинна всемогутність, саме у ньому виражена таїна Бога як таїна самовіддачі, покори, пошани до іншого аж до хреста: «Агнець стоїть, мов заколений» (Об. 5, 6).

«У Христі через подих Духа ми покликані до своєї частки цієї сили, цієї жертовної та спасенної влади.»

Ось чому таємниця слабкості Бога – це таємниця Його істинної всемогутності: це таїна, об’явлена життям, страстями та хрестом Ісуса, таїна, захована в глибинах Церкви, у розп’ятому житті святих.

Переносячи зневагу, Ісус з Його повністю людською природою і в контексті войовничого месіанізму, що опанував народ і добу, без сумніву, відчував спокусу Самому взяти владу шляхом насильства. Це була остан­ня спокуса, яку Він відкинув у пустині. В Галілеї навколо Нього вирував могутній народний рух, який хотів «узяти Його, щоб зробити царем» (Йо. 6, 15). Саме тоді Він вирішив обмежитись «невеликим стадом» Своїх учнів і понести Свою боротьбу в саме серце влади: до Єрусалиму, престолу єврейської релігійної влади, яка використовувала Бога, щоби підкорити народ, та римської політичної влади, яка використовувала людину, щоби стати Богом. Тоді прийшли Хрест, Воскресіння, П’ятидесятниця, іскріння благодаті як чистої, благої, животворної сили, позбавленої двозначностей занепалого світу, де нема життя без смерті, любові без ненависті, сили без насильства…

У Христі через подих Духа ми покликані до своєї частки цієї сили, цієї жертовної та спасенної влади. «Котрі ж прийняли Його — тим дало владу дітьми Божими стати» (Йо. 1, 12). Розпачливі слова батька сновиди «та якщо можеш» (Мк. 9, 22) спонукають відповісти: «Все можливо тому, хто вірує». Ні людина без Бога, ні Бог без людини: у Христі вони не розділяються і не зливаються. Ось чому на слова Христа «Без Мене ж ви нічого чинити не можете» (Йо. 15, 5) св. Павло відповідає радісним ствердженням: «Я можу все в тому, хто укріплює мене» (Флп. 4, 13). «І все, що попросите в моє ім’я, те вчиню» (Йо. 14, 13). «Коли матимете віру, як зерно гірчиці, … нічого не буде для вас неможливого» (Мт. 17, 20).

«Моя сила виявляється в безсиллі (2 Кор. 12, 9)»

Діалектика безсилля та насильства уступає місце діалектиці слабкості та сили: у Христі людина віднаходить своє покликання ство­реного творця, що змагає до об’явлення царства, таємно присутнього вже нині. «Моя сила виявляється в безсиллі» (2 Кор. 12, 9). Людина, яка ото­тожнює себе з Розп’ятим, одержує силу Воскреслого: «Тому я милуюся в немочах, у погорді, у нестатках, переслідуваннях та скорботах Христа ради; бо коли я немічний, тоді я міцний» (2 Кор. 12, 10). … Марія у своїй Пісні похвали возносить «смиренних», тих, хто дав у собі місце Богові, тих, хто відкритий до Бога, кого Він зміг піднести, скидаючи вод­ночас із престолів «могутніх» – надто важких, надто повних, надто бага­тих, що у них для Нього не знайшлося місця.

Влада Христа, влада віри та покори, виражається як служіння. Найважливішим текстом, де ця думка висловлена прямо, є Євангеліє від Луки: «Ісус сказав їм: “Царі народів панують над ними, і ті, що владу над ними мають, доброчинцями звуться. Не так хай буде з вами! А навпа­ки: більший між вами нехай буде як молодший, а наставник – як слуга. Хто бо більший? Той, що за столом, чи той, що служить? Хіба не той, що за столом? Та, проте, я між вами як той, що служить”» (Лк. 22, 25–27)…

У глибині нашого єства перемога Христа над смертю перетворює нашу тривогу на вдячність. Отці Церкви, зокрема Отці-подвижники, виділяли дві «материнські пристрасті», якими є жадібність та гординя – знаряддя занепадницької влади, а ще глибше під ними лежить «прихований страх смерті». Якщо ми справді воскресли з Воскреслим, якщо смерть вже позаду, похована у водах хрещення, тоді не маємо більше по­треби в рабах чи ворогах, не мусимо проектувати на них нашу тривогу і бажання бути Богом: Богом ми смиренно стали в Христі, тобто у нашій здатності любити.

«Треба розірвати пекельне коло агресії та помсти, яка спричиняє нову агресію, ще несамовитішу, і так без кінця.»

Так перед нами постає вся важливість євангельської наста­нови «любити своїх ворогів». Ось як вона звучить у Луки: «А вам, що слухаєте, кажу: Любіть ворогів ваших, добро чиніте тим, які вас нена­видять, благословляйте тих, які вас проклинають, моліться за тих, що вас ненавидять. … Ви ж любіть ворогів ваших, добро чиніте їм, і позичайте, не чекаю­чи назад нічого, а велика буде ваша нагорода, й будете Всевишнього синами, бо він благий для злих і невдячних. Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний…» (Лк. 6, 27–35).

Треба розірвати пекельне коло агресії та помсти, яка спричиняє нову агресію, ще несамовитішу, і так без кінця. Ісус не задовольнився тим, що Сам робив згідно з цим правилом: завдяки Своєму Хрестові, Своєму Воскресінню та дарові Духа, Він зробив нас здатними чи­нити так само. Справді, через благодать хреста навіть поразка, навіть смерть можуть породити Царство.

III. ЯК ЗДІЙСНЮВАТИ ВЛАДУ ВІРИ?

Нині християни всюди перебувають у меншості й не можуть пре­тендувати на вплив у суспільстві. Ідеал, який нечасто здійснювався в історії, – «святого князя», «християнського царя», який перебирав на себе царське священство Божого народу, сприймав Церкву як внутрішнє обмеження й натхнення для своєї влади і який (нарешті й насамперед) за потреби «віддавав своє життя за своїх друзів», – цей ідеал належить до символіки минулого. Але внутрішньо сприйняти його повинен кожен християнин, адже його покликання – бути «царем, священиком та пророком». Я розрізнятиму тут три шляхи служіння та заанґажованості.

Стиль життя, що починається у євхаристійних спільнотах

Причащаючись «відданого» Ісусом Тіла, Його «пролитою» Кров’ю, хри­стияни повинні приставати на Його вимоги і наслідувати Його пророчий приклад. Відмова від панування стає основною ознакою їхньої приналежності до Христа. У центр євхаристійної трапези Лука поміщає суперечку між учнями, «кого мають вважати більшим». Адже ме­тою євхаристійної трапези є спонукати учнів до нової форми поведінки, протилежної до гри амбіцій. Ісус відмовився не від величі, такий мазохізм був би зайвим, але «як хтось хтів би у вас бути великим, нехай буде вам слуга» (Мт. 20, 26). Справжня велич полягає не у пануванні, а в служінні. …

Це передбачає особливий стиль внутрішніх стосунків у церковних інституціях. Влада, надана Церкві у певних її функціях, є лише заступництвом Христової влади, влади любові. «Пасіте довірене вам Боже стадо … і не як пануючі над вибраними, але бувши зразком для стада» (1 Пт. 5, 2–3). Так у лоні спільноти виникає жертовне, визвольне батьківство, здатне примушувати не для приниження, а для зростання і поширення Духа, для пульсування життя. Знак, а також взірець для світу: «Не так хай буде з вами».

Згуртована приношенням, євхаристійна громада повинна розуміти марноту володіння, усвідомлювати відчуження, спричинене бажанням володіти та збільшенням потреб. … Такий стиль життя вимагає від кожного аскези, яка полягає у зреченні та у співчутті. …

Важливо, щоб в кожній християнській спільноті – парафії, рухові, монастирі – здійснювався скромний, але ефективний внесок на користь найбільш потребуючих (віруючих чи невіруючих) у межах села, кварта­лу. … Ми повинні шукати шляхів, розплющувати очі на убозтво, яке зростає, – давати пожертви, хай навіть незначні. Нам потрібно (і дехто це вже робить) віднайти зв’язок між «таїнством вівтаря» і «таїнством брата», що про нього писав св. Йоан Золотоустий. Мова не про те, щоб заступити таїн­ства соціальним питанням, адже це призведе до перетворення християнства на сентиментальний варіант гуманізму, а про те, щоб показати таїнственний характер соціального виміру, соціального служіння і щоб по­в’язати з церковною спільнотою інстинкт солідарності, такий сильний у багатьох із наших сучасників, зокрема серед молоді…

Визначати, обмежувати, надихати політику

Визначити політику – означає визнати і її необхідність та відносність. Тоталітарна логіка ототожнювала владу з абсолютом, зі знан­ням, що заперечувало будь-яку автономність політики. Ліберальна логіка de facto спричинила майже повне ототожнення себе з грішми. Звідси безконечні «афери», які ошелешують суспільства й дискредитують політичних діячів. Замість того, щоб підтримувати міф про те, що політика – це відчуження, що влада неминуче має характер пригноблення, ми повинні переосмислити політику, віднайти справжню мету політичної вла­ди: гарантувати свободи й перешкоджати руйнівному насильству. Володимир Соловйов стверджував, що роль влади полягає не в тому, щоб перетвори­ти суспільство в рай, а в тому, щоб запобігти перетворенню його в пекло. …

Суть політики, … визначає не те, чим вона є сама собою, а те, що вона об’єднує й захищає. Політична влада не зобов’язана висловлювати непомильне слово, створювати релігію чи профспілки; вона покликана уможливити свободу духу, релігійну практику та здійснення профспілкових прав. Загальне виборче право не має на меті придушити меншість. Усі меншості повинні оберігатися владою, будь-яку законну опозицію потрібно не лише легітимізувати, а й сприяти їй, щоб створити можливість для критики та діалогу. Отож, окрес­лено ідеал, який завжди треба захищати й оновлювати, – ідеал право­вої держави або, як казав Брюер, «закон, і тільки закон дозволяє владі бути водночас зовнішньою і внутрішньою силою суспільства», яке вона регулює і без вільної згоди якого вона була б нічим.

Визначати владу – це й обмежувати і нади­хати її. «Зовнішнім» обмеженням влади (можна говорити про «контрвладу») може бути лише повноцінне громадянське суспільство, де множаться автономні громади та спілки, де стимулюють і оберігають родину. А її «внутрішнім» обмеженням є етика, засвідчена одною чи кількома визначними елітами, які не мають матеріальної влади, але сильні реальним «авторитетом». Після падіння ідеологій та міфів утвердилось кілька фундаментальних тем: людську особу не можна звести ні до чого; вона є ключем склепіння, що не піддається об’єктивації; її не можна звести до концепції; до неї потрібно застосовувати різнобічний підхід. …

У цьому контексті постає незамінна роль християнина як «вар­тового» (тоді влада віри – це контрвлада), а також як натхненника (і тоді влада віри набирає сили пророцтва). Церква, або ж «Рада Церков» (це залежить від часу та місця), покликана стати – з відповідальністю, покорою та твердістю – сумлінням суспільства. Сумлінням, яке пропо­нує, не нав’язуючи, ризикуючи зазнати марґіналізації, або ж при­хованого чи відвертого переслідування. Лише християнське сумління може створити і невтомно відновлювати животворну напругу між важки­ми питаннями соціальної сфери та євангельським баченням влади як служіння. Гончар мусить забруднити руки в глині, він повинен знати правила та методи, які дозволяють правильно її місити, але не зможе зробити нічого цінного без вищого натхнення.

Ось чому теперішні пошуки етики, яка могла б обмежувати і спрямо­вувати політику, більш ніж будь-коли вимагають свідчення та сили нашої віри. … Благодать, … створює можливість вільної й безкорисливої відкритості до когось іншого, хто відрізняється від мене, та відчуття таї­ни речей, які раптом стають присутностями божественного. Це духовне, майже поетичне натхнення, яке спонукує кожного вступити на шлях преображення та причастя. Благодать не наказує, не організовує – вона нади­хає. …

Євангелізація культури

Влада, смиренна влада віри над мільйонами душ, живить історію вічністю, перекреслює без упину історію Ірода та Пилата протилежною історією Блаженств, «тваринолюдськість» – «боголюдськістю». Тканину існування, роздерту силами небуття, невтомно відновлює все: терплячість, страждання, прийняте у певності, що «цей світ» не є Божим світом; відкри­то чи приховано творча любов, яка примушує іскритися в темряві жарин­ки Восьмого Дня – дня Царства; невеликі порухи безкорисливої доброти стількох невідомих праведників. Справжня історія розігрується на межі видимого та невидимого. Ми знаємо лише дуже невелику її частину. У неї втручаються ангели світла та «князь цього світу», на неї впливає молит­ва невідомої дитини. …

Людина споглядання, занурена у мовчанку та молитву, відкрита до таємниці, викликає в історії прориви вічності й сприяє виникненню тих творінь життя та краси, які розбудять серця…

Влада віри призведе до появи нового типу людини, здатної підкорити собі свої сили, здатної здійснювати владу над власною потугою. Тут потрібна чиста сила духу, оживотвореного Духом; потрібно створити цілий стиль смиренного і сильного панування на шляху віри та споглядання. Нова святість, святість подвижницького прориву та космічного Преображення своїм прикладом, а також таємничим шляхом натхнення створить умови для поступової зміни ментальності й виникнення культури, яка послужить мо­стом між Євангелієм та суспільством, між Євангелієм та політикою.

У підсумку, мовиться не про те, щоб заперечити насильство, а щоб відводити і перетворювати його, як це робила Церква в ранньому Середньовіччі, перетворюючи дикого воїна на лицаря, жорстокого та дес­потичного вождя – на «святого князя». Тут потрібні подвижництво та при­года, «внутрішня битва, жорстокіша, ніж баталії людей», бажання служи­ти і творити, потреба освітлювати життя тою красою, «яка творить будь-яку спільноту», як стверджував Діоніcій Аеропагіт.

І якщо, попри все, влада смерті подеколи й подекуди примушує історію завмерти, зводить її до чогось на зразок зоології, оживити історію можна через мучеництво, яке становить перше і фундаментальне містичне пережиття християнства. Мучеництво приймає владу (яка прагне ідолізувати себе) у її законності, але відкидає її претензії на загальність; і така влада наперекір самій собі сприяє виникненню парадоксального свідчення смерті-воскресіння, яке змусило стародавніх римлян сказати, що христи­яни – «це ті, які не бояться смерті».

Є чимало форм «мучеництва» – банальних, непомітних, буденних. Найважливіше бути охрещеною людиною, яка має за собою Смерть (з великої літери), – за собою, але вже не перед собою, не у собі; а отже, така людина більше не завдає, не передає її, а дає і передає Життя (теж з великої літери). Живий той, хто дає життя, – навіть тоді й особливо тоді, коли його придушує хрест; навіть тоді й особливо тоді, коли він нічого не розуміє, але шукає пристановища під хрестом. Живий той, хто дає життя – ось у чому полягає влада віри.

Олів’є КЛЕМАН, Християнин і світ