Теологія встає після сутінків. Частина І. Теологія як критерій євангелізації

Наступним циклом завершуються публікації, розпочаті торік полемічною статтею «Теологія в Україні: звідки почати?», рівно ж підсумовуються інші статті автора, опубліковані на порталі «Релігія в Україні» протягом 2010 року, передовсім «Теологія і/або академічне релігієзнавство?» (інша назва «Argumentum ad morti академічного релігієзнавства») та «Греко-католицизм як субкультура: перспективи Теології визволення чи апокаліпсис Радикальної готики?».

«Цілісіньке Середзем’я вкривала

Дж. Р. Р. Толкін, Сильмариліон.

Говорячи про теологію в Україні, мусимо завжди мати на увазі питання: для чого взагалі потрібна теологія? Перші християни не потребували жодної теології, позаяк у їхньому житті був присутній живий досвід хресної смерті й воскресіння Ісуса Христа. Вистачальними були Слово Боже, котре «прошиває наскрізь» і Євхаристія. І сьогодні для спасіння достатньо існуючих в Церкві засобів і до чого тут ще й теологія? Ще незрозумілішим повстає питання в контексті українському. Навіщо Україні «своя» теологія? Більшість її православних вірних належить до московської традиції, тож можуть обильно користати з її багатого богословського спадку, чий спектр настільки широкий, що кожен може обрати собі щось до вподоби, починаючи від ультра консервативних, закінчуючи модерністично-ліберальними напрямками. Пощо вигадувати велосипед? Подібна ситуація і з римо-католицькою традицією. Ранер, фон Балтазар, Ґвардіні… Чого ще треба, хіба не достатньо? Зрештою, поруч Польща із потужною богословською школою, з якої може також скористати і користає Україна.

Невже «власна» теологія Україні необхідна лише для того, аби висловити свою «державну незалежність» та «національну окремішність» за принципом: національній державі, державно-національну церкву та «державно-національне» богослов’я? Можливо, але в цьому випадку це не буде теологія, а «сурогат у вишиванці». Зрештою, на сьогодні навіть це Україні не «загрожує», позаяк можна забути про «українську державність» та «незалежність». Подобається це комусь чи ні, слід констатувати, впродовж 20-ти років після розпаду СРСР незалежна держава Україна так і не була створена. Тим, хто вивчатиме найновішу історію «пост-совєтської України», необхідно знову запасатись бромом, а ще краще фенобарбіталом.

На сьогодні Україні не загрожує «сповзання до рівня країн третього світу» (Ярослав Грицак), позаяк за всіма характеристиками вона вже давно у «третьому світі», маючи всі атрибути типово колоніальної країни, в тому числі і на рівні релігійно-еклезіальному з колоніальною церквою, покликаною надавати сакрального статусу заходам колоніальної влади. Що більше, т.зв. «Україна» втрачає статус навіть країни «третього світу», адже «сповзає» до рівня країни «четвертого світу», своєрідної «буферної зони», чиї плодючі ґрунти «житниці Європи» засадять ріпаком орендатори транснаціональних компаній, а місцеві «аборигени-гречкосії» дякуватимуть своєму «президентові», що «почув» їхні волання і забезпечив своїх виборців «китайським модифікованим гречкоподобієм». Буферна зона – це дослівно зона, в якій звучить романтика «кримінального шансону» для «дешевого робочого ресурсу», без власної культури і традицій, котрий ще й пишається тим, що його називають не народом, не нацією і навіть не етносом, а таким собі «русскоязычным населением». Воно, себто «население», пишається побудовою «нової країни», «Донбасс-ареною», найбільшою кількістю в Європі мільярдерів, котрі змагаються між собою у придбанні лондонських палаців за ціною річного бюджету мільйонного міста. Іншими словами «буферна зона» – це територія, з якої викачують сировину, дешеву робочу силу, людський товар для продажу на ринку сексіндустрії, а її простір реорганізований на суцільний «табір-відстійник» для нелегальних емігрантів зі Сходу, утримання котрих оплачуватимуть сумлінні платники податків за рахунок дотацій нелегальних робітників і рабинь індустрії сексуальних розваг, зароблених в країнах з «розвиненим громадянським суспільством та європейською демократією».

Навіщо буферній зоні «своя» теологія? Їй не потрібні навіть переклади базових богословських творів, позаяк достатньо сучасної богословської літератури перекладають в Росії. Всі добре розуміють російську і навіть у «бандерівській» Галичині нею краще володіють, як власною українською, де «патріотично свідоме» студентство фонетично вже давно перейшло на російську мову (мається на увазі т.зв. «чьо-кання», «щьо-кання», «дзі-кання»), не кажучи вже про всюдисущий суржик, що прикрашає твори «літ-сучу» (достойна назва для цього напрямку літератури), відтворюючи «реально-ужасний» стан автентичного мовлення.

Втім, такий вкрай негативний колоніальний статус України як ніколи сприятливий для процесу нової євангелізації. Перенаситившись «радісними звістками» політичних партій всіх мастей, дійшовши до повного краху віри у «торжество європейської демократії» та «правової держави», як ніколи українці починають розуміти, що досить уповати на «князів і синів человічеських, в них же ність спасенія». Можна від щирого серця подякувати різним «шустерам» і «кісільовим» за ток-шоуезацію т.зв. «політичної еліти» України. Завдяки їм стало зрозуміло, що в Україні більше немає ні політики, ні політичної еліти, а є «артисти розважального жанру», своєрідні «масовики-затейники», причому поганенькі, з освітою провінційного «культпросвітного училища», оскільки дуже швидко вичерпали потенціал своїх анекдотів і «пшик-колів», ставши до неможливості нудними.

Дивує лише поведінка «єреїв» і «архієреїв», котрі рвуться до товариства «массовиков-затейников», себто у «провладні партії» і структури державного «самоврядування», мотивуючи своє прагнення «захистом прав віруючих» (не зрозуміло, як у колоніальній країні з правовим нігілізмом та відсутністю судової гілки влади можна сподіватись на захист прав, та ще й віруючих?) і залюбки «позують» перед об’єктивами в товаристві «предстоятелів» колоніальної влади під час «державних» шествій.

Що ж, чим активніше окрема конфесія прагне демонструвати свою могутність через репресивні колоніальні структури і добровільно бажає бути ідеологічним інструментом колоніальної влади, не слід їй в цьому відмовляти. Не зрозуміла з цього приводу стурбованість інституцій, що опікуються «релігійною свободою». Якщо «духовні пастирі» не відають, що будь-яка співпраця церкви з колоніальною владою завдає церкві невиправну шкоду, жодні апелювання до «релігійної свободи» і «прав людини» їм в цьому не допоможуть. Єдиний лік в таких ситуаціях глибока духовна криза, яку неодмінно викликає перетворення церкви у репресивно-ідеологічний інструмент колоніалізму та її бізнес-загравання із «сильними світу сего».

З іншого боку, ніщо так не лякає колоніальні уряди, як «сакральний терор» немочі загнаного у підпілля християнства. (Цей християнський «святий терор» свого часу дуже вміло достосував до умов Індії та застосував у боротьбі проти британського колоніалізму махатма Ґанді). «Геніальний винахід» імператора Костянтина якраз в цьому полягав: найкращий спосіб знищити містичний, безкомпромісний запал християнства – це надання йому статусу державної релігії. Отже, якщо котрась із церков в Україні всіляко прагне правового статусу «державного службовця», не слід їй в цьому відмовляти і перешкоджати. А якщо вона ще й прагнутиме «по-болгарськи» анексувати майно інших конфесій, слід за прикладом перших християн з усмішкою на устах їм же на погибель його подарувати.

Ситуація в Україні – це саме та ситуація, коли кількість переростає в якість, коли політична перенасиченість робить людину надзвичайно чутливою до чогось кардинально відмінного, нового – до Благовісті. Сьогоднішня ситуація в Україні – це благодатний час для християнства, для творення базових євангельських спільнот замість «бюрократично-парафіяльних конвеєрів треб». Це благодатний час для екуменічного братерства. Не інституційно-грантожерського, зацикленого на догматичній поступливості, “канонічному маразмі” та імперіальній мові баламандських псевдо-екуменічних ультиматумів, де «ост-політичні кардинальчики» та «екуменічні префекти» по-колоніальному ділять «сфери впливу» з ідеологами російського церковного імперіалізму. Це час справжнього, живого екуменізму, що виринає із досвіду спільної молитви.

Як вже було сказано, перші християни не потребували теології, адже жили живим досвідом Божої присутності. Втім, вже з перших днів апостольська євангелізація натрапляє на різні культурні і звичаєві напластування, котрим змушена давати оцінки, абсорбуючи певні традиції та успішно використовуючи їх на користь євангелізації, інші відкидаючи як несумісні із вченням Христовим. Однією із перших теологічних дисциплін стає есхатологія, позаяк в християнському середовищі панували сильні апокаліптичні настрої і переконаність, що незабаром стануть свідками другого пришестя Христового. Тим часом Господь наче забарився і вже апостол Петро змушений вдатись по допомогу до теологічної спекуляції, розсилаючи по християнських громадах тлумачення, що «один день у Бога, як сто років, і сто років, як один день».

Поширюючись на інші терени, християнство кожного разу ставало перед необхідністю, а разом з тим і проблемами, застосування наявного культурного потенціалу для проповіді Благовісті. Діяльність святих слов’янських апостолів Кирила і Методія найкрасномовніше розкриває всі труднощі з якими зустрічається Церква у процесі євангелізації в новому культурному середовищі. Ніхто з Отців церкви чи слов’янських апостолів не укладав «концепцій формування і розвитку теології». Вона виникала природно, в процесі проповідування Євангелія як відповідь на специфічні проблеми, котрі ставило перед Церквою те чи інше мовно-культурне підсоння.

Отже, для спасіння теологія не потрібна, але наявність теології помісної Церкви свідчить про здійснення нею покладеної Спасителем місії проповіді Євангелія всьому створінню. Відповідно, відсутність теології свідчить про відсутність процесу євангелізації даного середовища.

Для кращого розуміння наведемо приклад повстання латиноамериканської контекстуальної теології, тобто «Теології визволення» (далі скорочено ТВ). В багатьох аспектах, передовсім за своїм колоніальним статусом країни третього світу, Україна дуже нагадує Латинську Америку, а за рівнем свідомості соціального солідаризму навіть поступається багатьом країнам «третього світу».

Все знання про ТВ в Україні можна окреслити кількома тезами, переважно негативного змісту: цей теологічний напрямок виник в середовищі римо-католицького «лівоорієнтованого» духовенства, що намагалося поєднати християнське вчення з марксизмом; проти нього гостро виступив, ще будучи префектом Конґреґації з питань науки Віри, Йозеф Ратцінґер, теперішній папа Бенедикт XVI.

Інколи можна натрапити на твердження, що представники ТВ отримували грошову підтримку від СРСР та по суті є «гебешним» проектом на кшталт тоталітарної секти «догналітів». Було б дуже дивним, якби совєтська агентура не зацікавилась цим рухом і не зробила спроби використати їхній потенціал, з іншого боку було б надто великою честю такий масштабний теологічно-пасторальний рух приписувати «гебешній» агентурі. У збірнику статей Из истории философии Латинской Америки ХХ века (Москва, 1988) читаємо наступне: «Теология освобождения получила высокую оценку со стороны латиноамериканских коммунистов, которые, несмотря на идеологические разногласия с религиозным мировоззрением, понимают, что появление в лоне латиноамериканской церкви этой теологии вносит большой вклад в борьбу латиноамериканцев за национальное освобождение и социальные преобразования». Як зазначає сучасна американська дослідниця польського походження Ева Томпсон, СРСР став продовжувачем російської лицемірної колоніальної політики: надаючи підтримку національно-визвольним рухам за межами СРСР, совєти жорстоко придушували такі рухи у себе, таврували будь-які спроби національно-визвольної боротьби проти російської експансії як прояв фашизму. Тому в сьогоднішній колоніальній, пост-совєтській Україні представники ТВ швидше б знайшли спільну мову з представниками «Тризубу ім. С. Бандери», як з адептами ідеї національно-визвольної революції, аніж із послідовниками Маркса із числа російського олігархічного колоніалізму – «комуністами» Симоненка чи «соціалістами» Вітренко.

У нашому випадку цікавим є не стільки марксистські настрої радикальних представників ТВ, скільки сам процес її виникнення. Це сталося на хвилі революційних змін у Католицькій церкві після ІІ Ватиканського собору, що в різних країнах і континентах стали поштовхом для процесу нової євангелізації. Втім, в країнах Латинської Америки євангелізація натрапила на дуже складну проблему: як звіщати Радісну Новину населенню, котре живе за межею убогості, позбавлене всіх можливостей відстоювання своїх прав і працює за мізерну плату на примноження капіталу закордонних колонізаторів. У цій ситуації цілковитої безвиході, почуваючись абсолютно безсилими чимось зарадити потребуючим, священики опинялися із зброєю в руках в партизанських загонах. «Мені байдуже, вважатимуть мене бандитом чи комуністом, адже у світі, в якому три чверті людей страждає від голоду, чого вартує життя звичайної як я людини?», писатиме у 1970 уругвайський священик Хосе Пратс за кілька днів до загибелі. В цьому одному реченні відображений весь драматизм ситуації, в якій повстала ТВ. Не випадково її центральною категорією стає тема «визволення», що передбачає не лише духовно-моральний аспект «визволення від гріха», але й визволення від рабства, економічної залежності та подолання соціальної несправедливості. Саме під кутом зору «визволення», латиноамериканські теологи перечитують св. Письмо і соціальні документи Церкви. Лише одне-однісіньке питання «визволення», на яке вказав сам процес євангелізації у контексті Латинської Америки, стало поштовхом для бурхливого розвитку не лише теологічної, але й філософської думки. Вперше країни «третього світу», на які зверхньо дивилась добре оплачувана академічна еліта німецьких, італійських й англійських теологічних шкіл, стали місцем зародження нового напрямку контекстуальної теології. На сьогоднішній день «Теологія визволення» це сформований потужний напрямок в середовищі католицької теології, чий загальний обсяг праць налічує близько 50 томів, а праця Ґуставо Ґутєрреза Теологія визволення (перше видання 1972) пережила десятки перевидань багатьма мовами. В оглядах теології 20. ст. та перспективах її розвитку у 21. ст. неодмінно включають розділ «Теологія визволення» як різновид контекстуальної теології.[1] Окрім цього, метода ТВ поруч із академічною та літургічною, нині є однією з метод теологічного дискурсу, а Папська біблійна комісія у документі Тлумачення Біблії у церкві виокремлює ТВ як контекстуальний підхід до тлумачення Св. Письма, звісно, не забуваючи вказати і на певну його обмеженість та недоліки.

В українських реаліях з точки зору ТВ, концепція «Русского мира» (далі скорочено РМ) п. Кіріла (Гундяєва) повстає як рафінована богословським інструментарієм і стилізована під православіє типова шовіністична, буржуазна ідеологія, що редукує богословську «тріаду» на «триіпостасну єдність» трьох слов’янських народів, забезпечуючи «релігійний опіум для народу», а неоліберальній «газпромовській» капіталістичній олігархії комуністичного походження з «есендешними» громадянствами, німецькими паспортами, рахунками у швейцарських банках, палацами у Лондоні та віллами в Каліфорнії – гарантії безтурботного процвітання та стабільного примноження статків взамін за «златоглаві православні собори».

Якщо ТВ у своїх ліворадикальних проявах обмежується ортопраксисом по-марксистськи заземленого історичного Христа, занедбуючи його метафізичний рівень, то РМ є її цілковита протилежність і презентує праворадикальний ортодоксис метафізичного простору та есхатологічної релігії «триіпостасного» цивілізаційного редукціонізму. Якщо у випадку ТВ, її головними ініціаторами стала переважно нижча ланка парафіяльного духовенства, то у випадку ідеології РМ, що містить в собі цілий комплекс єресей, ситуація значно небезпечніша, позаяк основними її пропагаторами стала вища ієрархія на чолі з патріархом Кірілом. Метода ТВ надає необхідний інструментарій для демітологізації РМ саме як буржуазної ідеології, що спекулює православними концепціями для утримання народів колишнього СРСР у сфері російської духовної експансії та колоніальної залежності.

Говорячи про ідеологію РМ слід мати на увазі характерну особливість «російського колоніалізму», що не вкладається у західні визначення «колоніалізму», побудованого на расовому протистоянні у колишніх британських, французьких та іспанських колоніях. У випадку сучасної Латинської Америки це протистояння метисизованих народів бідного півдня («латиносів») проти англо-саксонської білої раси багатої американської півночі.

Вперше на виняткову відмінність «російського колоніалізму» звернула увагу вже згадана тут Ева Томпсон у праці Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм (Київ, 2008) вказуючи, що Росії вдавалось, як нікому, поєднувати антиколоніальну риторику з одночасним колоніальним загарбанням інших територій. Те саме відбувалось і на рівні російської релігійної філософії та богослов’я: під істерику «пленения восточного богословия западным», а в найновіших часах твердженнями про «небезпеку прозелітизму з боку уніатів» та необхідність протистояння «західному секуляризму», відбувалось брутальне втручання в духовний клімат інших церков та релігійне життя інших держав.

Втім, жодна з українських церков за 20-ть років формальної незалежності України не спромоглася на власне контекстуальне богослов’я, не виробила необхідного поняттєвого інструментарію, котрий би відображав сучасний характер під-колоніального (навіть не пост-колоніального) християнства в Україні. Зациклені на пошуку «східної ідентичності» (скільки її ще можна шукати?) українські церкви обмежили свій світогляд і перебувають повсякчас у перманентному стані абсолютної нечутливості до глобальних духовних процесів. Сучасний хорватський теолог Боріс Ґунєвіч, що займається проблематикою хорватської контекстуальної теології, вказує на етимологічну близькість слів «ідентичність» та «ідіот». «Якщо ми замикаємося в собі, стаємо ідіотами. Коли ж надто відкриваємось, стаємо ранимі і щезає наша ідентичність. Як вибудувати різноманітні кордони ідентичності та приналежності до окремої спільноти, не ставши ідіотами і не відмежувавшись від інших та відмінних?», запитує він (Tko je tu, odavde je. Povijest milosti, 2010). Як зробити так, щоб українська теологія не опинилась у «візантійському музеї неопатристичного синтезу та нетоварних енергій неопаламізму», цілковито проґавивши пройдений іншою спільнотою досвід нової євангелізації лише через те, що він не відображає «східню ідентичність»? Адже, спостерігаючи із певним відсотком критичності за розвитком латиноамериканської теології, не можливо не відзначити її позитивні моменти: глибоке розуміння присутності Бога як Спасителя у конкретному житті християнина; постійний акцент на спільному досвіді віри; стремління до закоріненого в любові і справедливості практичного досвіду Євхаристії як визволення від всіх форм залежності; нове прочитання Біблії, що прагне повернути відчуття Слова Божого як світла та духовної поживи в щоденних сподіваннях й боротьбі із всіма формами суспільного гніту та несправедливості; постійне наголошення на актуальності богонатхненного тексту, його дієвість на шляху визволення від всіх форм залежності. «Бог вимагає від людини доброчесності, а стати доброчесним у рабстві значно важче, ніж у середовищі свободи», саме так, згідно Еви Томпсон, обґрунтував свою участь у польському повстанні 1863 р. проти російського царизму Ромуальд Траґутт, будучи насправді несміливою, фізично слабкою і зануреною у книги людиною.

Саме неусвідомлена колоніальна залежність українських церков від російського духовного простору, зробила їх теологічно безплідними і неспроможними до творчого пошуку. Українське видання всесвітньо відомого теологічного бестселера Ґуставо Ґутєрреза Теологія визволення додало би сміливості українським теологам у пошуках несподіваних рішень і відкриття нових горизонтів у теологічній думці. Втім, церкви в Україні повинні шукати власні шляхи нової євангелізації, і саме вона мала б стати головним стимулом для творення справжнього українського теологічного простору.

Далі буде

[1] Див.: Rosino Gibellini, La teologoia del XX secolo, Brescia, 1996; Rosino Gibellini (ed.), Prosprettive teologiche per il XXI secolo, Brescia, 2003.

о.Олег Гірник, Релігія в Україні

Про автора

Олег Гірник, греко-католицький священик. Народився і проживає у Львові. Студії філософії та теології закінчив в оо. Єзуїтів у Заґребі (Хорватія). Сфера зацікавлень: історія української релігійної філософії, соціологія релігії та екологія людини.