Молитва про звільнення полонених і мир в Україні. З таким наміром біля собору св.Софії в Києві зібралися родичі полонених і загиблих, волонтери й військовослужбовці, ветерани та представники духовенства різних конфесій.
«Це були люди, які хотіли розпочати Великий тиждень з Ісусом у молитві, в якій поєднували свій біль із болем Ісуса Відкупителя», — сказав в інтерв’ю для Vatican News Апостольський нунцій в Україні, який очолив молитву.
У п’ятницю 11 квітня 2025 р. в національному заповіднику «Софія Київська» в столиці України відбулась екуменічна молитва Хресної Дороги в намірі військовополонених і за повернення миру в Україну. На моління, яке організували представниці Міжнародного жіночого руху «За сімейні цінності», зібралися представники різних конфесій, колишні військовополонені, родичі полонених, загиблих і зниклих безвісти, військові капелани, ветерани та військовослужбовці. Своїми думками в інтерв’ю для ватиканських медіа поділився архієпископ Вісвальдас Кульбокас, Апостольський Нунцій в Україні, який очолив молитву.
— Ваше Преосвященство, Ви очолили молитву екуменічної Хресної Дороги. Розкажіть, будь ласка, про неї.
— Це була дуже зворушлива ініціатива, організована Міжнародним жіночим рухом «За сімейні цінності». А що таке сім’я в Україні у воєнний час? Майже в кожній родині є хтось загиблий або військовополонений, або колишній полонений, або поранений, або той, хто перебуває на фронті. Тож війна торкнулася більшості сімей.
Цей рух організував екуменічну Хресну Дорогу, яка, на мою думку, була прекрасним моментом. Крім того, що прекрасним, він був ще й знаковим, бо навколо древнього собору св.Софії в Києві, який є національною святинею України, зібралися представники різних Церков: греко-католики, римо-католики, були священники з православних Церков, протестанти. Також і хор був сформований із греко-католиків і православних. Ця подія об’єднала людей, які хотіли підтримати матерів і дружин, що страждають через втрату близьких, що полягли на фронті, або мають у своїх родинах поранених чи полонених. Це були люди, які хотіли розпочати Страсний тиждень з Ісусом у молитві, в якій поєднували свій досвід, свій біль із болем Ісуса Відкупителя, а також об’єднуючи свої молитви в екуменічному сенсі.
Тому для мене був зворушливим вже сам факт такої ініціативи; але коли вона відбулася, мені справді хотілося плакати. Тому що тексти всіх стоянь Хресної Дороги читали люди, що на собі зазнають або зазнали досвіду, який поєднує їх із тим чи іншим аспектом страждань Ісуса. Наприклад, під час Першого стояння — роздумів про засудження Ісуса — хрест ніс і читав роздуми колишній військовополонений без ноги, без руки: колишній полонений із протезом ноги, який несе хрест однією рукою. На Другому стоянні, коли Ісус бере на себе хрест, текст і роздуми читала дружина колишнього полоненого. Для кожної дружини, кожної матері — це страждання, це хрест.
Серед тих, хто ніс хрест, були також деякі волонтери; або, наприклад, на стоянні про смерть Ісуса — військовий лікар, який на фронті часто бачить полеглих. У цьому сенсі я думав у своєму серці, що коли маємо подібні переживання в нашому житті, які дуже схожі на страсті Ісуса, та єднаємо наш досвід із досвідом Ісуса — або, принаймні, намагаємося єднати його в молитві, — то для мене це вершина. Тож уже поєднання цього людського і духовного аспекту було справді чимось, що викликало сльози.
На мою думку, ми рідко можемо побачити Хресну Дорогу, коли ті, хто читає текст — та й не тільки ті, хто читає, а всі, хто бере участь, а їх було більше сотні, гадаю, може, 200-300 осіб, — усі, хто бере участь у молебні, плачуть. Тож цей плач через війну поєднався з плачем Ісуса. І це була молитва, яку ми підносили разом, щоби просити про мир, просити про звільнення всіх полонених і щоб їхні сім’ї були втішені.
— Ви сказали, що коли ми наш болючий досвід, який маємо в житті, єднаємо з Ісусовими стражданнями, — це вершина…
— Поєднувати через віру свій власний досвід і плакати разом з Ісусом, на мою думку, — це вершина в тому сенсі, що власний досвід допомагає зрозуміти, принаймні частково, страждання Ісуса. Про це говорять багато містиків; я читав різні свідчення хворих.
Але, крім того: коли ми переживаємо страждання на власному досвіді — то завдяки вірі воно стає благодаттю. Це один аспект. Інший полягає в тому, що у цей момент, насправді, не потрібно чекати, що хтось інший обов’язково повинен мене зрозуміти, повинен мене супроводжувати, — хоча це допомагає, будь-чия солідарність допомагає. Однак уже немає потреби чекати, що хтось інший зробить такий крок, бо це я живу хрестом, і мені вже не треба оглядатися на інших, бо хрест зі мною. Там залишаємося я і Бог. Можливо, й тому, що здалеку — той, хто не пережив безпосередньо такого самого болю, через це не може з такою ж легкістю ідентифікуватися зі стражданнями Ісуса; в той час як людині, яка вже переживає біль у своєму особистому досвіді, це дається легше — і це стає благодаттю.
— Цього року всі християнські конфесії разом входять у Великий Тиждень та святкуватимуть Великдень того самого дня. Що б Ви хотіли сказати з цього приводу?
— Той факт, що цього року Великдень за двома основними календарями — григоріанським і юліанським — припадає на одну і ту ж дату, є для нас величезним полегшенням. Бо хоч завжди, навіть маючи різні календарі, ми можемо вірити, молитися і працювати разом, та однакова дата, безумовно, робить це набагато простішим. Це причина радості для мене, і я бачу її на обличчях багатьох моїх співбратів-католиків, а також православних і протестантських братів. Це радість переживати Великдень разом. І, власне, під час цієї молитви Хресної Дороги, окрім намірів про полонених і про мир, я також мав у своєму серці й таке намірення: я молився також за Папу Франциска та його ініціативу, щоб у цей Ювілейний рік, який є також ювілейним роком Вселенського Собору в Нікеї, ми випросили у Господа благодать якнайшвидше знайти спосіб уніфікувати дату відзначення Великодня в усіх Церквах і християнських спільнотах.
фінансово.
Щиро дякуємо!
