«Хочу, щоб ви знали, що і в Україні Христос воскресає, що Україна живе. Ми є народом, який прямує до остаточної Христової Пасхи», — наголошує у передвеликодньому інтервʼю Глава УГКЦ.
Блаженніший Святослав Шевчук зазначає для Vatican News, що «Україна ділиться зі світом своєю надією». Він дякує Вселенській Церкві за допомогу, що стає джерелом здатності служити людям в Україні.
— Ваше Блаженство, перебуваємо у Святому році, який має тему «Паломники надії». Урочистість Воскресіння Господнього також спонукає нас до роздумів про надію. Як змінилася надія людей в Україні, зокрема вірних католиків, що живуть в умовах війни, яка не припиняється?
— Справді, для нас сьогодні надія є джерелом виживання, здатності вистояти, вижити й рухатися далі. Я думаю, що надія як така не змінилася, бо завжди нашою надією є Господь Ісус. Ми ввіряємо себе не чомусь, а Комусь. І ці стосунки з Ісусом, який страждав за нас, помер і воскрес, є джерелом нашої надії.
Можливо, змінюється те, як ми сприймаємо цю надію, і розуміємо, наскільки важливо мати не просто почуття надії — як ми зазвичай кажемо: «Сподіваємося, що все буде добре», — а надію як чесноту. Тобто як силу, яку вливає Святий Дух, силу Воскреслого, що живе і пульсує всередині нас. Тому маю сказати, що мірою того, як зростає біль, — зростає також і відчуття, що сила Воскреслого Христа не тільки з нами, але й у нас самих. Надія для нас — це дійсність, якою ми живемо. І ми справді дуже вдячні Папі Франциску, який відчинив двері надії.
Багато людей приходять на прощі, особливо в цей час Великого Посту, до наших катедральних соборів, до відпустових місць — саме для того, щоби примножити цю надію. Паломники приступають до Таїнств сповіді та Євхаристії, моляться за Папу, за його здоров’я — і отримують благодаті, які Святий Рік надав нам, а Святіший Отець дав нам можливість пережити це не тільки в Римі — бо багато паломників їдуть до Рима, — але і в Україні.
— В Україні багато людей переживають горювання і страждають від тілесних і душевних травм. Навіть у Вербну неділю в Сумах внаслідок російської атаки загинуло понад 30 людей і понад 100 отримали поранення. Чи є ризик, що всі ці страждання можуть затьмарити горизонт Воскресіння?
— Цей Великий тиждень, тиждень Страстей Господніх, ми розпочали великою трагедією: в Сумах у саму Вербну неділю, коли люди молилися в храмах, під час проповіді в православному соборі Московського патріархату, впали ці дві ракети, внаслідок чого загинули 34 людини, зокрема двоє дітей, і ще 119 отримали поранення, в тому числі 15 дітей. Будь-який аналіз цієї атаки, цього масового вбивства не показує нічого, крім того, що наміром насправді було вдарити в цивільне населення. Перша ракета влучила в самий центр міста, а за нею — друга, бо агресори дуже добре знали, що рятувальники, пожежники, аварійні служби, медики негайно прибудуть на допомогу пораненим. І саме тоді стався другий, ще більш смертоносний удар, — бо кажуть, що ця ракета вибухнула в повітрі і вразила людей, які пересувалися центром міста. Трагедія, яка по‑справжньому шокувала всіх.
У нас є відчуття, що чим більше говориться про мир в Україні, чим більше зусиль докладається також і на міжнародному рівні, щоби сприяти діалогу, пошуку мирної угоди, — тим частіше відбуваються ці обстріли. Тому що вони справді за останні три тижні значно посилилися. Також і тут, у місті Києві, ми щоночі перебуваємо під обстрілами. У попередні місяці цього не відбувалося так часто. Бачимо ескалацію, дуже сильну затятість. Але наші люди сприймають ці страждання, цей біль не як інертний стан, а як шлях. Ми знаємо, що йдемо Хресною дорогою. Бо й динаміка Хресної дороги полягає в тому, щоб не стояти на місці, а йти, прямувати від страждань до Воскресіння. І ми йдемо разом.
Буквально сьогодні я розмовляв з нашим священником, який служить у Сумах, отцем Олександром Дядею, який також є директором нашого місцевого Карітасу. Він розповів надзвичайні речі: після цих обстрілів люди не тікають із міста, а згуртовуються, щоб допомагати, прибирати вулиці, також готуватися до Великодня. Після цієї атаки люди не залякані; навпаки, вони більш вмотивовані залишатися, чинити опір і допомагати ліквідовувати наслідки цього обстрілу.
Це щось надзвичайне, бо людський розум мав би сказати: «Треба втікати з цього місця, де, здається, панує смерть». Натомість — ні. Це свідчить про те, що люди мають інший підхід до цієї трагедії, а саме підхід не заляканих, а переможців цього страху, якраз завдяки своїй вірі в Бога.
Наш священник розповідав, що ці дві ракети влучили буквально за 200 метрів від офісу «Карітасу», де працює 50 людей. Наступного дня всі були там, працювали, допомагали тим, хто втратив домівки, хто в лікарнях, хто опинився у великій потребі. Але найбільше нас хвилює те, що стосується дітей. Користуючись нагодою, хочу подякувати італійському Карітасу, який запропонував взяти 20 дітей із Сум, щоб дати їм можливість поїхати в літні табори в Італії. Але, як сказав мені священник, є сотні дітей, яким було би потрібно провести два-три тижні в спокійніших частинах світу, щоби пройти період психологічної та духовної реабілітації.
— Як Церкві в Україні вдається в цих складних обставинах переживати Святий рік разом зі Вселенською Церквою?
— Порівняно з іншими Святими роками, які ми переживали раніше, цей рік є особливим, тому що люди дедалі більше відкривають для себе значення благодаті Ювілею. Бо коли в тебе все добре, то з’являється ілюзія, що не потребуєш ніякої благодаті, ні від Бога, ні від людей. Але коли переживаєш біль, трагедію, коли також відкриваєш свою власну людську обмеженість, — то щодня усвідомлюєш, що ти не самодостатній і що ти потребуєш руки іншого. Тоді це спонукає відкривати для себе сенс паломництва, сенс рухатися вперед разом з іншими.
Це також спонукає відкривати простір обміну дарами — не тільки в тілі Церкви-паломниці на землі, але обмін дарами між Церквою небесною і Церквою земною. Цього року ми наново відкриваємо для себе те, що завжди сповідували у вірі: сопричастя святих. Саме це сопричастя святих, спільне буття Церкви, є простором, у якому присутній Воскреслий — джерело нашої надії, джерело сили прожити це паломництво на землі; а також простором обміну дарами між небом і землею. Це робить нас стійкішими, допомагає вистояти.
Прямуючи вперед разом, ми справді вчимося бути емпатичними, зосереджуватися не лише на власному шляху, але й трохи входити в ситуацію іншого. Саме ця солідарність рятує життя в дуже конкретний спосіб. Тому я також користуюся нагодою, щоб подякувати всім, хто крокує разом із нами. Тому що цей Святий рік переживає не лише Україна, але й уся Вселенська Церква, і ми сильно відчуваємо цю вселенську солідарність Католицької Церкви, яка для нас в Україні є джерелом нашої здатності служити. Кожен ділиться всім, що має: Україна ділиться зі світом своєю надією, своєю духовністю — також і в умовах війни. Але ми бачимо, як це знаходить відгук у серцях мільйонів католиків в усьому світі. Тож ми дякуємо вам за те, що ви з нами, за те, що крокуєте з нами.
— Чи протягом цих трьох років війни якимсь чином змінилося Ваше особисте сприйняття місії як Глави УГКЦ?
— Мушу сказати, що так; можливо, навіть дуже радикальним чином. Тому що Візантійська Церква за своєю духовністю — але також і за своєю літургією — є Церквою, яка в кожному літургійному богослужінні святкує радість Великодня. Ми є Церквою пасхальної культури. Але ми наново відкриваємо, що пасхальне таїнство — це не тільки свято, не тільки радість чи торжество. Пасхальна таємниця включає в себе також таємницю страждання і таємницю смерті.
Це таємниці, які, можливо, сьогоднішня культура намагається забути, уникати їх чи навіть десакралізувати. Часто страждання і смерть у сучасному світі стають спектаклем, і ми, спокушувані проживати частину свого життя на «цифровому континенті», втрачаємо сприйняття реальності страждання та смерті. Але під час війни, коли реальна небезпека смерті присутня в щоденному житті, ми навчилися споглядати присутність Бога в людських стражданнях; і саме в Ньому відкриваємо християнський сенс також і таємниці людської смерті. Адже смерть — це абсурдна ситуація: наша людська природа бунтує проти смерті, ми створені для життя! Але саме в цій драмі страждань ми наново відкриваємо присутність стражденного Христа, а в таємниці смерті також споглядаємо розіп’ятого Ісуса: що Він помер на хресті, щоби взяти на себе нашу смерть і повернути нам своє життя. Дуже глибокі слова святого Августина: «Він узяв на себе нашу смерть, щоб Його життя стало нашим життям». Це щось дуже глибоке — але ти мусиш відкрити це для себе, наново відкрити: не через якусь хорошу статтю чи книжку, але мусиш пережити цю реальність у власному тілі, у тілі твого народу, у житті твоєї Церкви.
І ми справді зараз супроводжуємо дуже багато людей, які страждають, служимо багато похоронів, щодня стикаємося з цією реальністю смерті, яка, здається, встановлює своє царство серед нас. Але серед цього царства смерті, яке російський агресор старається поширювати в Україні, ми проповідуємо Христа воскреслого — і це повністю змінює наше сприйняття як самої літургії, так і пасхального таїнства. Це впливає на нашу душпастирську працю, на те, як ми супроводжуємо людей і вселяємо в них надію, що ці страждання є не місцем призначення, а точкою відправлення. Це не незмінний стан відчаю, а двері до надії, рух вперед до Господньої Пасхи.
— Ваше Блаженство, що б Ви хотіли сказати на завершення?
— Користуючись нагодою, хочу привітати всіх, хто нас чутиме, з Великоднем. Хочу, щоб ви знали, що і в Україні Христос воскресає, що Україна живе. Ми є народом, який прямує до остаточної Христової Пасхи. З нагоди цього найбільшого християнського свята, яке повертає нас до джерела нашої віри, ми бажаємо вам благословенної Господньої Пасхи. Бажаємо вам тієї радості, яка дає змогу перейти також через сльози. Воскреслий Христос є нашим лікарем, який гоїть наші рани і перемагає смерть. У пасхальний час ми вітаємося «Христос воскрес!» — і можемо підтвердити й сказати: «Воістину воскрес!»
фінансово.
Щиро дякуємо!
