«Слава Ісусу Христу!
Сьогодні різні спільноти і рухи дуже популярні (Домашня церква, Віднова в Святому Дусі , РРН тощо). Але проблема в тому, що їх дуже (дуууууже) нав’язують людям як священики, так і ті, що належать до них. Один душпастир, відвідуючи своїх парафіян, запитував: «Вас до якої спільноти записувати?» (Тобто хочеш, не хочеш – ІДИ: мусиш!). Деякі кажуть: «Ми хочемо, щоб ви працювали над собою, розвивались», або: «Християнин повинен бути активним!» Якщо ти не в спільноті, то, мабуть, і на Службі Божій ти присутній просто так, не переживаєш її як треба! Ти пасивний! Сім’я не може бути нормальною, святою без спільноти! І, мабуть, до неба не потрапиш, бо ти не в спільноті! Бо ми ж не «вибрані люди» (як деякі назвали).
Отже, виходить, що ні особиста молитва чи молитва в родині, ні релігійна церковна література, й найголовніше – Євхаристія та Святе Письмо – нас не розвивають! Розарій – для бабусь! (Один священик на слова «Я вже належу до Живого Розарію» відповів: це не рахується, це для пенсіонерів.) Розарій не розвиває – треба виголошувати «Алілуя», при цьому піднести руки догори і тупцювати з ноги на ногу, але хіба тут не пахне чимось протестантським? А ще обов’язково треба ділитися – розказати всім, який я хороший і побожний, або які проблеми маю в сім’ї (тобто винести сміття з хати). А якщо я не маю чим поділитись, то що – вигадувати? Вибачте, але особисто для мене стосунки з Ісусом – це щось таке інтимне, що я можу про це розказати ну аж двом особам на землі, а не стороннім людям (навіть якщо це мої співпарафіяни, яких я добре знаю і поважаю).
Але ж хіба християни, які жили до заснування різних рухів і спільнот, – не розвивались, не росли духовно, не були активні? І взагалі – дивно, як це вони вмирали за віру, як віддавали життя, закриваючи своїми грудьми храми (і тримаючи той самий розарій в руці), щоб ті храми не забрали комуністи!
У деяких спільнотах ще й збирають гроші і влаштовують цілий «бенкет» під час зустрічей, часто забуваючи, що не кожна людина чи сім’я може собі дозволити грошовий даток. Усі ці подробиці дуже болючі. Не раз я була в різних спільнотах – нічого доброго не знайшла, а коли звідти вийшла – дістала негативне ставлення від тих людей, які ще вчора мило тобі посміхались, і від священика.
Дорогі священики і члени спільнот, будь ласка, благаю вас, не нав’язуйте своєї думки, поважайте вибір інших, не примушуйте. Хто захоче – і так прийде. Хіба мій «тет-а-тет з Ісусом» чимось гірший? Ба, навіть маю повне право на нього!
Просто людина»
На лист читачки відповідає о.Януш Марія Анджеєвський ОР:
– Ця проблема є проблемою пасторальною. Впродовж останніх кількох десятиріч Церква щораз більше відкриває, що пасторальні методи мусять змінитися. Що ті методи провадження парафій, які досконало працювали ще років сто тому, тепер – у ситуації значного розпорошення християн, коли на велике місто, скажімо, католиків менше ніж один відсоток, – не спрацьовують. Збирання людей у спільноти повинне бути. Тому що коли люди залишаються самотні, вони гинуть.
З первісним християнством, на яке вказує авторка листа, справа виглядає подібно до нашої сучасної. Ті люди не були християнами поодинці! В тому ж самому Римі, припустімо, якщо був мільйон мешканців, то християн було якихось кілька сотень. І вони могли бути християнами не на тій підставі, що кожен осібно десь там собі жив… Вони ще не творили парафію в її сучасному вигляді й розумінні, але то була спільнота: жива спільнота. Скажімо, у «Quo vadis» Сенкевича це показано: збиралися люди, як спільнота, де всі один одного любили, а не як формальна парафія, в якій насправді одному до іншого діла нема…
Це з позитивного боку бачення – навіщо ці спільноти потрібні й чому вони навіть необхідні. Папа Римський часто заохочує нас творити такі спільноти й жити в них. Однак зовсім іншою справою є питання психологічного тиску з боку священика. І тут виявляється те, що я б назвав пасторальною невмілістю. Одна справа – зрозуміти, що спільноти є чимсь потрібним, а інша – організовувати людей трохи на засадах примусу… трошки «занадто швидко». Трошки на такій підставі, що як ти приєднуєшся до нашої спільноти, то ти добрий християнин, але як не приходиш або – не дай Боже – відходиш, то ти поганий. Такий пасторальний підхід до справи є просто-напросто злом. Він неприпустимий.
“ «християнство у самотності» є якимось дуже дивним християнством
Але я маю підкреслити, що «християнство у самотності» є якимось дуже дивним християнством. Якщо я більш чи менш принципово уникатиму взагалі будь-якої спільноти, бо я сам святий, а люди мені лиш заважають у моїй молитві, – то це щось хворобливе. Однак якщо в когось ситуація дражлива, то, знову ж таки, тягнути когось силоміць – «мусиш приєднатися до нашої спільноти, бо там видужаєш» – заборонено, бо хворобливість, найімовірніше, тільки зросте.
На мою думку, цей лист заохочує нас – священиків, пастирів Церкви – бути більш чутливими. Кожна людина в Церкві вимагає індивідуального підходу. Спроби робити все швидко, силоміць, групами – це своєрідний «радянський союз». А в християнстві йдеться зовсім не про це!
В листі відзначено дуже типовий як на сьогодні момент: протестантська культура, що поширюється. Для наших братів-протестантів і тих католицьких рухів, які перебувають під впливом певної протестантської демагогії, власне кажучи, всі дотеперішні побожності «не мають сенсу». Вони «старі», а добрим є тільки те, що «нове». Хресна дорога або Розарій, або якийсь молебень, знаний ще з ХІХ століття, – «фе». Це глупо, тому що нагадує вихлюпування немовляти разом з водою… Не все, що було колись, було погане; не все, що є зараз, є добре. Тому, власне, на мій погляд шерег сучасних рухів у Католицькій Церкві є недозрілими, бо замість того, щоб додати щось добре до добра, яке вже є, вони насамперед перекреслюють те, що було. І так можуть з’явитися висловлювання на кшталт «це для бабусь». Як домініканець, син св.Домініка, який дав нам Розарій, я можу сказати, що цей самий Розарій був прекрасним чином «відкритий заново» Папою Йоаном Павлом ІІ – людиною, яку, певно, ніхто не підозрюватиме в «дособорності», «старомодності» абощо. Особливо раджу прочитати інтерв’ю архиєпископа Мечислава Мокшицького, де він розповідає, що Йоан Павло ІІ, хоча був людиною надзвичайно активного життя, ніколи не втікав від людей і справ, – насправді молився постійно! І чи десь їхав, чи ішов, чи летів кудись, то в його руках завжди був Розарій. Розарій є прекрасною молитвою, яка веде нас до Бога. Різні спільнотні молитви мають свої позитивні риси; зрештою, спільна молитва – це чудова втіха… людям потрібно отримувати втіху, також і в храмі. Але ця забава не може бути сенсом нашого життя у Церкві. Якщо забракне індивідуальної молитви, в якій людина, наприклад, віднаходить Бога через Марію, на Розарії, – то все інше буде пусткою… І нерідко ці спільні молитви більше нагадують якісь сеанси психотерапії, ніж Католицьку Церкву.
Ще одна окрема проблема, порушена в листі, – це те, що сім’я є вихідною, основоположною спільнотою. І те, що наше душпастирство повинне будувати сім’ї, а не розвалювати їх, кличучи на зібрання коштом хатніх справ і служіння родині, – очевидне. Натомість у реальному житті ми дуже часто маємо справу з тим, що сім’ї – погані. Й тоді я навіть сам раджу своїм пенітентам: піди на молитву, побудь у спільноті… Добре, якщо в авторки листа чудова родина! Однак тут, своєю чергою, виникає наступне завдання: сім’я не повинна замикатися в собі. Не може бути такої ситуації, що ми, мовляв, прекрасна сім’я, і тому парафія і Церква нам непотрібні. Я бачив у Ворзелі реколекції Оази Родин, які видалися мені чимось дуже врівноваженим і мудрим. З одного боку, це були серйозні реколекції для батьків, а з іншого – там були й діти. Я переконаний, що сьогодні сім’ї повинні об’єднуватися, їх не можна залишати самих у цьому поганському океані… Навіть якщо це дуже добра родина, то вона має велетенський ризик розпаду, як залишиться сама. Тобто сьогодні треба вже виховувати не тільки окремих людей, а й цілі сім’ї. Учасники згаданих реколекцій казали мені, що цей досвід був для них дуже цінним: зустрітися разом саме як католицькі сім’ї, обговорити зрозумілі одне одному сімейні проблеми. Для них важливою була змога подивитися на своє життя не очима сучасної соціології або психології, страшенно поганських, а з точки зору живого досвіду інших віруючих людей, які стараються бути католиками у нашому поганському світі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
