Кілька днів тому знайомі моєї подруги загинули в страшній автокатастрофі. Загинули, тому що хтось кудись поспішав і не справився з керуванням.
У газетах пишуть, що чоловікові, який був винуватцем автокатастрофи, 60 років, і що він не постраждав. А молодий хлопець, у якого три тижні тому народилася дитина, на яку він чекав чотири роки, якою тішився і любив до нестями, помер. Разом з ним загинула молода двадцятирічна дівчина, сестра його дружини. Вона тільки закінчила навчання і цього дня їхала на співбесіду на нове місце роботи. Вони просто їхали на роботу… А загинули тому, що той хтось, у якого життя майже позаду, просто трохи не встиг…
Життя – незрозуміла і непередбачувана річ. І часом навіть жорстока. Ми не знаємо, чи прокинемось вранці, чи побачимо своїх рідних увечері живими та здоровими. Ми не можемо бути впевненими, що нас будуть любити завтра. Але ми можемо любити своїх близьких, ми можемо говорити їм щодня, кожного ранку і кожного вечора, як вони нам потрібні, як без них сумуємо, як нам бракує повітря без їх посмішок. Неважливо хто це буде: мати, батько, чоловік, дружина, діти чи просто добрі друзі. Але потрібно говорити про любов, свідчити любов, доки є час, доки ми живі. «Я так тебе люблю, я так тебе ціную, я так сумую за тобою», – прості але вічні слова, які можуть осяяти життя наших найдорожчих, коли ще є час, коли ще є можливість сказати, дивлячись просто у вічі. Цінуймо такі хвилини і молімося і за тих, хто поряд з нами, і за тих, кому вже не встигли сказати: «Люблю».
_________________________________________________________
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.