Східні релігії приваблюють багатьох сучасників – покроковими рекомендаціями для духовного розвитку, містикою, медитативними практиками тощо. Тим часом, християнство теж ховає у собі небувалу глибину – було б бажання зануритись.
Один з центрів християнських медитацій, куди з усієї України їдуть люди, розташований у Хмельницьку. Тут, у передмісті обласного центру, посеред цвинтаря при костелі св. Анни розташувався реколекційний дім блаженного о. Йоана Бейзима. У ньому люди практикують християнські медитації.
Опікується реколекційним домом орден єзуїтів. Традицію єзуїтських медитацій розпочав засновник ордену – св. Ігнатій Лойола, що жив у 1491–1556 рр. Духовна техніка нараховує понад 450 років вправлянь та відточення майстерності тисячами практикуючих християн. Побувала тут й кореспондентка ЗІКу, а у різдвяний період є підстави згадати про цей досвід.
Реколектанти під час духовних вправ перебувають переважно у мовчанні. Спілкуються хіба зі священиком – 20 хв. на день. Мовчання, пояснюють священики, сприяє самозаглибленню та відстороненню, що так потрібні, коли людина намагається врешті решт поговорити з Богом по щирості.
Самі реколекції складаються з кількох етапів, які умовно називаються тижнями. Отець Олег (Кривобочок) розповідає: «Ігнатіанські реколекції – то харизма нашого ордену. Те, до чого мене вчили.
Все походить від св. Ігнатія. Можна так сказати, він сам собі зробив перші реколекції. Переживав глибокий духовний досвід, записував. Ну, і з часом з тих нотаток постала сучасна книга духовних вправ. У первісному стані вони були виключно індивідуальні. Він їх давав не групі людей – участь брала тільки одна людина. Систематично він то почав робити, коли вже вчився у Франції, в Парижі. І суть була така – якщо людина пройде перший тиждень, то вона вже може кому іншому давати реколекції. І спочатку так і було. Кожному давали перший тиждень, хто хотів. А там вже далі дивилися – кому другий, третій, четвертий. Коли вже був створений орден, то почалися проблеми, бо багато людей просили реколекцій. Якщо індивідуально, ну то всіх не охопиш. І як це почали вирішувати. Спочатку в жіночих монастирях настоятельки просили реколекцій. І тоді єзуїти писали, що робити, як воно має бути. Дозволили робити загальні реколекції, але то тільки перший тиждень. І так з часом почало воно розвиватися і маємо такі духовні вправи, як десь тепер».
До слова, зараз хоча реколектанти вислуховують настанови священика, котрий веде реколекції, разом, але медитують кожен окремо і між собою не спілкуються. Тобто, індивідуальність, на скільки це можливо, збережена.
Священик також додав: «Ці тижні не є календарні. Коли їх проходили індивідуально, то хтось міг і два тижні перший етап проходити. Якщо говорити класичною мовою, яка існувала в часи Ігнатія, перший етап – очищення, другий – просвічення, третій – з’єднання. Перший тиждень – то шлях очищення, якщо то сказати мовою пересічної духовності. Ну, а по-ігнатіанськи можна сказати, що це навернення, пізнання гріховності і любові до Бога. Другий тиждень – входження в таємниці земного життя Ісуса Христа. Третій тиждень – Його страсті і смерть. Четвертий тиждень – воскресіння».
Перший тиждень – це, власне, медитація. Смисл її полягає у роздумуванні на певну тему та спостереженні за порухами власної душі. Решта тижнів – контемпляція, що характеризується станом споглядання, у якому перебуває впродовж духовних вправ реколектант.
Ми свою увагу зосередимо на медитації, що є першим і обов’язковим етапом ігнатіанських духовних вправ. І перекажемо швидше суб’єктивні враження від медитацій по-християнськи, адже для кожного такий досвід – неповторний. Супроводжують цей процес розуміння, що реколекції – це не відпочинок, а щось більше схоже на вправи для душі. Період такого сильного психологічного напруження і зосередженості, що ридання і бажання втікати куди подалі – гарантовані. До всього, важливою умовою є усвідомлення постійної присутності Бога, що перебуває поряд, аби поговорити з тобою.
Повністю описувати медитації не варто, їх потрібно пережити самому. Тож перерахуємо лише ті тези, що змусили авторку цих рядків по-новому подивитися на християнство. А підсумуємо наш огляд розмовою про християнство, медитації, єзуїтів в Україні з отцем
Олегом Кривобочком, якого цитували вже кількома рядками вище.
Тези з першого тижня ігнатіанських реколекцій
Про навернення: Навернення – це безперервний процес, а не разова подія у житті людини. Первинне навернення – спасіння від пекла. Кожна людина має цей шанс, але він потребує швидше рішення, а не часу. Коли людина у житті за різних обставин має першу глибинну зустріч із Богом, коли починає вірити. Після цього вона отримує шанс на спасіння. Але це просвітлення не є остаточним, людина усе одно занурюється у гріх, а потім знову вертається до Бога.
Про гріх: Мати гріхи означає мати свої історію дороги до Бога. Історія ця свята, бо хоча це історія гріха, але водночас це історія спасіння. Ціль людини – зійти на дно свого гріха, до глибинного його усвідомлення. Я відходжу від Бога, а він іде за мною. Я ввійшла в гріх – а Бог там. Ми завжди думаємо, що є кращі ніж насправді. У тих мріях Христа нема, він внизу, в усвідомленні реального стану речей. Там, де правда. Власне правда, солідарність з іншими людьми та готовність прийняти себе таким як є – це запорука духовного росту. Не треба нищити себе, але будувати власну особистість на примиренні із собою.
Про дітей: Спасіння може бути тільки даром, його не заробиш. Ісус називає апостолів дітьми не через безгрішність, а через те, що діти дозволяють себе обдаровувати.
Любов і ненависть: Ненависть завжди принижує того, хто ненавидить. Ненависть ніколи не може бути виправданою. Образа чи ненависть базуються на страху. Любов до когось теж смертна і слабка. Любов до всіх через Бога – вічна.
Міра людяності: Людина – це якість, а не форма. Грішиш – менше стаєш людиною. На вигляд людина, насправді – не зовсім. Людяність – це процес. Можеш продовжувати творити в собі людяність або нищити її – залежно від власного вибору. (Виходить, звинувачення людства у певних діяннях: споживацтві, війнах, злочинах тощо, – то вказування на відступництво від людяності як такої).
Добро і зло: Господь створив тільки добро. Дав людині добро, правду і працю і сказав – хочеш, то вибирай це. Зло – антипод добра. Відречення від добра означає відречення від усіх його результатів. Відкидаючи Бога, відкидаєш усе, що з Богом. Таким чином пізнаєш повноту нещастя. Так сталося з ангелами, які відійшли від Бога. Вони стали глибоко нещасними. Істота, якій погано, ділиться своїм нещастям. Так демони діляться своїм злом із людьми. Люди, пізнавши гріх, теж поширюють його далі між собою.
Сварки: Конфлікти між людьми є і будуть. Суперечки не є проблемою, але проблемою є нехіть або ненависть до когось тривалий час. Коли навіть кажемо собі, що простили, але нічого спільного з тою людиною мати не хочемо. Бо у Раю нема місця непримиреним. Своєю нехіттю не пускаємо людину до Раю і самі не можемо туди потрапити. Чи готові ми брати на себе відповідальність за те, що людина через сварку з нами позбавляється шансу на спасіння?. Священик може відпускати гріхи людині, але кожен з нас – теж. Я можу відпускати кривдникам ті гріхи, що стосуються мене. На хресті Ісус просив не за Богородицю чи апостолів, а за ворогів, бо не хотів перекривати їм шлях до неба.
Земне життя: Відмовляючись від Царства Небесного з любові до землі, брешемо. Бо Царство Небесне не вимагає від нас відмови. Любов до землі з відмовою від Царства Небесного, прийняття як належне наявного стану речей – це любов нечесна, бездіяльна, бо не бажаємо кращого для того, що любимо. Дієва любов, коли ми докладаємо зусиль, аби об’єкт нашої любові вдосконалювався, дорівнює прагненню Царства Небесного.
Страх: Багато чого робимо зі страху. Людина боїться слухатись своєї совісті, боїться терпіти від неї, тому оглушує її зануренням у суєту. Але таке заглушування не приносить бажаного спокою, але робить нас примітивнішими та грубішими. Думаємо, що стаємо менш чутливі, але насправді втрачаємо людську подобу. Страх береться із низької самооцінки і невіри. З того, що не віримо у свою божественну сутність і не можемо довіритися Богові. Боїмося, що не втримаємося на шляху до спасіння. Без віри в Бога і його провидіння таки не втримаємося. Ми боїмося і опаскуджуємо віру, щоб пошкодувати себе, зняти із себе відповідальність, знайти привід для сварки із Богом.
Вчинки: Свою вагу має кожен наш вчинок. Кожен з нас є спасенний і має дар, але можемо цей дар втратити. Це стосується не тільки спасіння, але і наших добрих якостей і талантів, які втрачаються через бездіяльність. Людину робить нечистим не те, що входить у неї, (як зло у серці внаслідок первородного гріха) а те, що виходить з неї (здатність зла до поширення). Усе взаємопов’язано. Через гріх земля стає проклятою. Гріх нищить природу – земля перетворюється на пустелю, будяки і терня. Через наш гріх нищимо світ.
Про депресивні стани: Гріх – це пекло на землі. Він супроводжується сумом, розпачем, соромом, гнівом, страхом, поганим самопочуттям. Чуєш у собі їх присутність – шукай слід гріха. Пекло – це нескінченна трагедія. Через гріх ми спроваджуємо його на себе, формуючи у собі нездатність до радості. При злодіяннях і/або відсутності духовного розвитку Бог іде з нашого серця і там утворюється пекло. Відчуття безсенсовості існування – це досвідчення пекла у собі. Людина тікає з пекла у інший гріх, але душа її залишається там, тільки совість оглушується. Не йдеться про страшні великі злочини. Змарнував слово Боже у собі – будь готовим нести відповідальність. Адже людина може не чинити злочинів хоча б тому, що не має змоги. Тим часом, важить те, що є у серці кожного з нас.
Пізнання: Часом певні речі чи події ми не розуміємо одразу. Але прийде час і зрозуміємо, Господь поможе. Як процес пізнання гріховності відкриває нам очі на наше життя все більшою мірою, так і пізнання Бога є процесом. Богородиця, яка була безгрішною, теж постійно пізнавала – уже досконалість Бога. Вона усвідомлювала все більше його граней і проявів. Пізнати Бога і навернутися до нього повністю не може ніхто. Бог знайдений весь час є шуканий, кажуть священики. Кожного разу ми осягаємо все більш правдивий образ Бога і це пізнання є безкрайнім. У цьому є велика радість.
Крайнощі: Зациклення на своїх гріхах відвертає від Бога. Визнання власної гріховності потрібне не для того, аби мучити себе, але щоб вдосконалюватися. Гріховність – не приреченість. Найлегше спокушається той, хто недоторканий гріхами, він не має досвіду. Через усвідомлення гріхів стаємо сильнішими.
Якщо багато спокушуваний і надто впевнений у собі, то теж знаходишся у ризикованому становищі. У Святому Письмі йдеться: «Хто стоїть, хай дивиться, щоб не впав». Адже чим більшого сягла людина, тим більші й хитромудріші спокуси перед нею поставатимуть.
Як зациклення на гріховності, так і надто сильна впевненість у собі може спровокувати гріх проти Святого Духа. Поняття цього гріха полягає у зчерствінні, втраті людиною здатності вдосконалюватися. Серце людини стає невразливе до слова Господа, нездібне для навернення. Тим часом, людина має закладені внутрішні механізми захисту від такої крайньої межі. Таким є поняття страху Божого, страху не вчинених гріхів. Кожній людині дана міра грішності, переступити через яку означає зачерствіти серцем. Страх Божий – це не страх кари, а страх, що переступиш межу і більше не навернешся.
Ставлення до себе: Відречення і зради апостола Петра були потрібні для того, аби очистити його віру. Щоб він переконався у божественній силі. Слабка віра – це єдина наша проблема. Будеш опиратися на Ісуса – ходитимеш по хвилях смерті, кажуть священики. З наверненням пов’язане покликання людини, до якого Бог закликає людину. І навіть, якщо вона відходить від покликання, Бог залишається поряд з нею. Тому варто примиритися із собою, як св. Петро. З собою та своєю історією. Згадати події, через які маємо претензії до себе і відпустити. Мати до себе любов як до людини, для якої Бог приготував особливе призначення, місію. Розуміти, що такого, як ти, не було і більше не буде ніколи. Христос не зрікається людини, але завжди залишається з нею, веде через життя за руку.
Так історія гріха стає історією спасіння, нашою дорогою до Раю. Тільки перед Богом ми можемо бути собою, бо ми й так йому відомі з усіма своїми рисами. Принести йому усі свої слабкості і страхи, усі свої гріхи – і він вчинить чудо, коли ти матимеш причини з радістю згадувати про той гріх, а не мучитися ним. Навіть гріх Адама є «щасливою виною», бо є причиною пришестя Спасителя.
Власне, цією радістю, надією, логічністю, зрозумілістю, глибиною пошуків та самоаналізу реколекції підкупають. Коли важливою є переміна серця, коли ти не формально науку церкви маєш прийняти, але повернутися до особи Бога. На реколекціях отець, що веде духовні вправи, пояснює, що оце навернення – це не так твоя праця, як праця Бога, тому основне твоє завдання – це скинути броню і навчитися відкриватися на його діяння. У атеїстів теж навернення може бути справжнім і глибоким, але відрізняється воно від християнського тим, що не містить у собі доброї новини на майбутнє, а лише жаль за минулим.
Отець Олег Кривобочок розповів нам про суспільний запит на реколекції, орден єзуїтів та їх нішу в українському суспільстві.
– Реколекції називаються ігнатіанськими. Розкажіть трохи про святого, що їх розробив.
– Ігнатій – засновник єзуїтського ордену. Церква розвивається, перед нею постають якісь виклики. І Дух Святий покликує якогось засновника в конкретний момент, щоби створив конкретний орден вирішувати ці проблеми часу – можна й так сказати. І тому на початках то все розвивається, ну, а коли проблема зникає чи вирішена, то орден повинен якось переосмислювати свою тотожність – що робити потім.
Єзуїти створилися внаслідок Реформації та впливу Лютера. Протестанти Біблію перекладали на народні мови, розвивали шкільництво, освіту. Католицька церква до цих процесів була глухою і темною. Тому єзуїти розвивали шкільництво, вищі навчальні заклади, тому набула сили освіта духовна.
– А як ігнатіанські реколекції пов’язані з психоаналізом?
– Коли реколекції починалися, то такої науки як психологія, у сучасному її розумінні – не було. Але Ігнатій був психоаналітиком з практичного досвіду. Те саме ми бачимо і в отців-пустельників. Ще задовго до психології. Тепер психологія існує як наука. Те все, що вони (святі отці) виконували і робили спонтанно, тільки на основі свого досвіду, – тепер це можна методично робити. Тільки зрозумійте, що психологія – то не альтернатива, то допомога. До якогось рівня її використовувати, а далі залиш. Далі молитва.
– А людина, що живе простим мирським життям… Узагалі, наскільки можливо є для неї знайти Бога?
– Не знаю. Всі покликані до святості. І всі покликані знайти Бога вже в цьому житті, а не десь там по смерті. Такий спосіб молитви, який тут пропонується, коли людина його практикує, всі етапи проходить, то вершина – те, що казав Ігнатій: шукати Бога у всьому. У повсякденному житті, у людських стосунках. Маємо вже книжку Ксаверія Кнотца, «католицьку камасутру», про секс. Для багатьох людей це відкриття, що як так – Бога можна пустити в секс, в інтимні стосунки. Виявляється, що і то може бути – сексуальні стосунки в молитві і прославленні Бога, а не як для більшості, коли то щось виключно грішне. По суті, все життя може бути шляхом до Бога, посвяченням. А не тільки десь там закритися, вигострити мозок і медитувати над Біблією.
–Якщо стільки можливостей, чому люди тікають у інші релігії?
– Християнство – то не тільки Біблія, таїнства, доктрина. Це конкретні люди, які в церкві працюють, духовенство. І тому можна, з одного боку, показати, власне, імпотенцію тих, які повинні вести до Бога. Що вони не спроможні на це, а тільки можуть мораллю мозги довбати. А самі тим не живуть. А ті релігії, що людей притягують – що вони там шукають? Їх там притягує не наука, не доктрина, не знання. Ті всі релігії великі чи езотеричні – вони відразу дають внутрішній досвід. Друга справа, чи то духовний, чи то якийсь психологічний досвід. Саме того люди й хочуть зараз. Що людині поможе – правильні знання про Бога чи коли ти відчуваєш: щось у мене всередині відбувається. Проблема в тому, щоб розпізнавати, які саме. І навіть коли духовного розпізнавання немає, але на рівні психічному людина отримує якесь полегшення, бачить якісь результати своєї праці. Там все практично: роби те і те. Різні вправи. І тому людей то притягує. Церква має традицію глибокої медитації, але переважно що людям передає?..
– Ритуальні послуги…
– От! А чим далі йдемо, людина стає більш індивідуальною. І раніше ще що до релігії притягувало? Релігія як елемент культури, традиції. Зараз те все зникає. Яка мені різниця, у що там мої батьки вірили? То вже не є елемент моєї віри. То їхній вибір, їхнє хобі, можна так сказати. Я от виберу Будду. І тому традиція зараз – це не вихід.
– Нам на реколекціях говорили про дорогу до віри через гріх. Як таке може бути?
– Нас переважно вчать: Бог – любов. Бога треба любити і мати тільки позитивні почуття. Вчать, абсолютно нехтуючи Біблією і духовним досвідом великих містиків. Так, Бог – любов. І Бога треба любити, так. Ну, шлях, поки ми дійдемо до тої любові – ми повинні також пройти і через нього. Це як перший тиждень реколекцій – починається від гріхів і кульмінація – роздуми про пекло. Бо що ж таке пекло? То місце, де немає Бога. Ну там, де нема Бога, там є чорт. Людина, яка є в пеклі, яке має відношення до Бога? Вона його ненавидить. І прожити то все треба, пройти, попасти в пекло і зненавидіти Бога. Але для чого то воно потрібно? Бо ця ненависть – це не те, що породжується тепер, на реколекціях. Як є закон збереження енергії, так і в нас. Воно постійно в нас сидить, тільки приховано. Все наше незадоволення, претензії до себе самих, до інших людей – в кінцевому результаті то все претензії і ненависть до Бога. Тільки так можу побачити, що в мені дійсно сидить. Чому богомільність може бути порожнім звуком? Якщо у глибині в душі я ненавиджу Бога. І то треба витягнути і усвідомити. То, власне, і є стан пекла. І лише тоді починається справжній шлях до Бога. Як з образом блудного сина, коли він там був серед свиней – то було його пекло. От тоді людина починає кричати до Бога – рятуй. Коли немає іншого виходу. І починається тоді підняття з дна, вихід з пекла і дійсно прямування до Бога вже як любові. Коли то своє «Я» розвалюється і людина може дійти до Бога, отримати любов, прощення і дійсно мати тоді веселі, позитивні почуття до Бога. Тобто любити Бога – це мета, а шлях до того не такий простий.
Василина Думан,ZIK
фінансово.
Щиро дякуємо!
