Історія людини, сім’ї, народу

Фото: Олена Качуровська

Переді мною сидить Оксана, добрі світло-карі очі випромінюють тепло. Спокій, розлитий у її обличчі, мимоволі передається мені.

– Вкотре розповідаю свою історію і дивуюся, що вже не плачу. А раніше я спокійно не могла говорити. Постійно переживала той страх, ті приниження…

Дорога на чужину

Я їхала сім років тому в Італію, до подруги, але сталося, що вона мене не зустріла. Я залишилась просто неба в чужому мені Неаполі. Наближався вечір, а я стою, паралізована страхом, і чекаю. Десь у блокнотику маю номер телефону однієї жіночки, який дали мені на фірмі у Львові.

– Добре, я допоможу тобі, але їдь у Салерно.

Тягну свою сумку вокзалом, і, як той побитий пес, зазираю кожному в очі. Якісь чоловіки розпивають нашу горілку:

– Доброго вечора, мужчини, – йой, як я втішилася, ніби вже сонечко серед ночі на мене глянуло і зігріло… Запитую, як доїхати до Салерно. Хлопці вже добряче зігріли свої душі в чужині, то зразу ж запропонували і нічліг, і вагон, і відпочинок… Я відмовилася. Однак походила-походила тим вокзалом, та й повернулася до них. Якось уже вони змилосердилися і посадили мене в поїзд.

Люда мене зустріла, і ми поїхали. Вона мовчить, а я зі страху терпну.

– Пані Людо, а де ви мене везете?

– Додому.

Приїхали ми, щоправда, в готель. Поселила вона мене, залишила одну і сказала, що завтра о 12 годині прийде. На ранок у вікні побачила чужу красу колись далекої Італії… Аж о шостій вечора прийшла та Люда. Принесла канапки, воду і повідомила, що ще одну ніч я мушу бути тут сама, а потім вона забере до себе на квартиру. Я мовчки кивала головою, зі всім погоджувалась. Коли переступила поріг її дому, там уже було четверо наших жінок. Усі чекали на роботу. Одного дня пані Люда сказала:

– Оксано, є робота для тебе.

Моя робота

Я перехрестилася, про себе промовила: «Богу слава!», і пішла в невідоме. Привезли мене на вокзал. Я заплатила пані Люді, вона посадила мене в машину, і я поїхала. За кермом сидів досить молодий мужчина, а біля нього хлопчина років семи. Малий цілу дорогу підсміювався і зиркав у мій бік. Ми приїхали пізно ввечері, зайшли в хату. У хаті було трійко дітей: Джуліо – сім років, Беатріче – три роки, Сімоне – рік і чотири місяці. Очима зразу зустрілася з очима господині. Вона мені відразу видалася якась дивна, нервова, сама не своя.

Вставала я о сьомій ранку, і до одинадцятої вечора на ногах. Сімоне мав ще й спати зі мною. Я не мала права будити господиню, бо мене взяли саме для того, щоб вона могла відпочивати і жити спокійно. Маленький Сімоне щоночі плакав, кликав маму. Крім того, я прибирала, готувала малому їсти. Мови добре не знала, і господиня постійно сердилася та кричала на мене. Я ж мала такий страх, що коли чула, як вона машиною заїжджає в гараж, то починали тремтіти руки… Одного разу вона сказала: «Або ти підеш вчитися мови, або підеш геть». Я погодилася, і двічі на тиждень вона мене возила до італійки, яка знала російську мову погодилася мене вчити. Я мала заплатити 180 міляк (мілля – тисяча лір, тобто 120 євро. – Прим.ред.), а моя зарплата 600 міляк (400 євро), та й думаю: йой, коли ж то я повідробляю, ті борги, та що ж мені залишиться… Отож, поміркувавши, попросила дозволу відробляти, бо я також маю трійко дітей, заради яких приїхала сюди, та ще й великі борги.

– А коли ж ти будеш відробляти?
– Після 23 години?
– Добре, відробляй, якщо можеш.

І почала я відробляти – вперше і востаннє. Я знала, що є у світі така дошка, на якій прасують білизну, але в очі її не бачила і поняття не мала, як до неї підходити. Вхопила за щось, а воно гупнуло на підлогу, аж луна пішла по хаті. Як влетіла моя пані, як почала верещати. Потім бачу, трясе перед моїм носом білим папірцем, а на ньому написана моя заробітна плата. Вона це все перекреслює і кричить, що три місяці буду відробляти те прасування. Я до ранку очей не стулила, як то три місяці працювати без грошей…

То було не життя, а пекло. Тільки виходжу на вулицю, а вона шипить, як змія: «Хто буде питатися, кажи, що тобі тут дуже добре, бо інакше здам тебе карабінерам і тебе відправлять додому». А мені від тої роботи вже почали пухнути ноги. Найгірше, що нема до кого заговорити, бо Антонелла повиправляла в моєму блокнотику номери телефонів, і я ні до кого не могла додзвонитися.

Але Бог добрий! Сказали бути біля їхнього хворого родича в лікарні. Дивлюся, йде старенька пані, а біля неї жіночка. Як почула рідну мову, то вже не втрималася і почала плакати, і попросила зайти на хвилинку, бо я не можу вийти. Моя рятівниця зразу ж сказала покинути ту роботу.

І я сказала, що необхідно терміново їхати додому, до сім’ї.

Потім ще я була в Італії довгих три роки. Якось, із цікавості, і від дикого бажання скинути тягар принижень, зателефонувала тій хазяйці:

– Де ти? Коли приїхала? Я на тебе чекаю!
І мене прорвало:
– Ні, я до тебе не збираюся повертатися ніколи! Вибач, що не кажу тобі так, як ти вимагала: «Si, Signora». Бо не та сеньйора, для якої дорога праска, а та, яка має велике серце. Ти хотіла викликати карабінерів і мене тримала в страху, що викинеш із хати. То послухай, що я тобі скажу, тепер я викличу карабінерів і розповім, як ти знущалася наді мною, як тримала мене замкненою!

Хвилини сорому і щастя

Згодом я працювала в місті Мантуя. А до мене там також працювала українка. І чомусь вона наговорила, що ми народ страшенно бідний, і господиня моя зрозуміла, що ми майже жебракуємо. Одного разу вона запитала:
– Якщо ви такі бідні, то нащо ти народила аж трьох дітей?
Я зібралася з духом і відповіла:
– Сеньйоро Доро, ніколи я і мої діти, не були голодними, ніколи. Ми тримали дві корови, дві свині, в нашій сім’ї завжди було що їсти. Ми всі тяжко працювали, але на столі був хліб і до хліба. Та коли діти попідростали, потрібні були гроші, щоб дати їм освіту, через те я і поїхала у світи. Знала, що мої діти хочуть навчатися, і вони варті того!

Коли я мала приїхати додому, найменша дочка переживала:
– Мамо, а як ти мене впізнаєш?
Щойно переступила поріг рідної хати – кинулась до неї, а вона соромиться, пручається:
– Мамо, чекай, хай я до тебе звикну…
Я плакала і від болю – що не бачила, як росла моя донечка, і від щастя, що нарешті ми знову всі разом. Я була вдома біля своєї Галюньки, біля свого Василька, біля своєї Марічки, біля свого чорнобривого Василечка. Богу слава!

Реальність України

Нелегкі, ой які нелегкі заробітки на чужині, але мама так хоче добра своїм дітям, вона все зробить, все витерпить, вимолить добру долю у Господа своїм діточкам, яких привела на цей непростий, але такий прекрасний світ.

Так, тяжко бути вдалині від дому, від родини, але хіба винні матері, доньки, бабусі, що рідна земля, рідна Батьківщина не думає про ті жахливі наслідки, які несе довга розлука? Ні, не рідну землю потрібно винити, а тих бусурманів, що дорвалися до влади. Керують ті, кому доля мільйонів українців байдужа. Вони не знають, що то таке, коли немає грошей на елементарні речі, коли матуся свою старість доживає сиротиною, маючи дітей, змушених працювати і доглядати чужих батьків далеко в світах. Їм навіть не соромно битись у Верховній Раді, на очах усього світу, а все від того, що не їхня ця свята земля, не їхня золота Україна. Хай би в Німеччині, у Франції, Польщі запропонували дві державні мови?

Аж смішно подумати, і тяжко уявити, які були б наслідки. А ми, українці, терпимо. Але ми не маємо права мовчати про цю дику, примусово-добровільну еміграцію. Це ганебні сторінки історії нашого народу!

Записала Наталія Гоца, Італія-Україна