Миряни «розвертають» Церкву

Газета «Ла Круа» провела анкетування в усіх французьких дієцезіях. Воно показало, що 9 446 вірних мирян отримали від свого єпископа письмові доручення-місії. Поруч зі священиками миряни відіграють помітну роль у Церкві.

«У Церкві кар’єру не роблять!» Клер, відповідальна за катехизацію в своїй дієцезії, стільки разів чула ці слова!.. Колишній інженер, вона згадує, як добровільно відмовилася від професії, як проводила вечори над богословською літературою, поки діти спали обік, як присвячувала вихідні духовним вправам або кудись їхала з церковною спільнотою. І все, чим були наповнені 20 років життя, – щоб отримати половину мінімальної зарплати… Клер сміється: «Якби я хотіла зробити кар’єру, я би тут не залишилась».

Дослідження «Ла Круа» показало, що таких, як Клер, близько 9500 осіб. Ці миряни «не роблять кар’єру» в Церкві, але більшу частину свого життя віддають саме їй. Серед них ми зустрінемо економа, лікарняного і в’язничного капеланів, відповідальних за формацію, за дієцезіальні богослужіння, парафіяльних аніматорів. Миряни «рулять Церквою», починаючи з парафіяльних рад. Всі вони мають письмову «місію» від єпископів, якою їм доручене важливе церковне служіння. Їх у Франції називають LME («laïcs en mission ecclésiale») – миряни з церковною місією.

Багато хто з них отримують зарплату. Більшість пройшли формацію. Завдяки їм Церква у Франції набуває нового вигляду: 9500 осіб – це чимало, коли цю кількість зіставити з 7000 священиків, молодших за 75 років, і 2460 сталими дияконами. Миряни, 80% яких – жінки, насамперед змінюють місце жінки у Церкві.

Дієцезії – безкінечна різноманітність

Менш ніж за 20 років Церква у Франції пережила глибокі зміни. Соціолог Селін Беро назвала їх «тихою революцією». Реальність церковного життя відійшла далеко від ідилічної картинки, де зображено парафіяльного священика і дзвіницю… Однак ця «революція» не стимулювала ніяких роздумів про статус цих мирян з місією.

Дослідження «Ла Круа» показало, наскільки значні відмінності існують між дієцезіями. В одній з них місію отримали понад 300 мирян, в іншій – менше 20. Буває, що парафіяльний аніматор отримує місію від єпископа, а десь іще її дістають лише близькі співпрацівники єпископа на дієцезіальному рівні. Насправді бо кожен єпископ по-своєму розуміє значення «місії»! Те ж саме стосується мирянських завдань. Наприклад, у безансонській дієцезії говориться про «служіння» (ministerium). Але самий термін викликає острах. Також користуються популярністю визначення «опіка», «служба», «місія» – яка, здається, так і залишається невизначеною. Отець Лоран Вільмен підкреслює: «Існує розрив між практикою і надмірно обережною богословською думкою».

Політика тимчасових заходів

Монсеньйор Ерве Жіро, який займався мирянами на рівні конференції єпископату, 2010 року ініціював важливе дослідження, у центрі якого були нові співпрацівники Церкви. Він констатує: маємо справу зі «сліпою плямою». Труднощі пояснюються тим, за яких умов у Церкві з’явилися ця співпрацівники. З теологічного погляду, ІІ Ватиканський Собор, який заново підкреслив загальне священство всіх охрещених, відкрив для вірних мирян можливість брати на себе відповідальність у Церкві. Але історичні причини цього були набагато прозаїчніші: миряни стали брати участь у різних церковних служіннях насамперед через брак священиків.

Спершу питань не ставили. Наприклад, у Ліонській дієцезії за кардинала Альбера Декуртре (єпископ Ліона у 1981-1994 рр., у 1985-1988 роках очолював Французьку місію – видозмінений рух священиків-робітників) було прийнято систематично заступати священика мирянином на церковній посаді. Це відбувалося у більшості дієцезій. Така політика базувалася радше на зовнішніх заходах, які дозволяли компенсувати брак покликань, аніж на серйозних роздумах про пастирство. У цьому разі підтримувалося уявлення про тимчасове, ілюзорне вирішення. Отець Себастьєн Куро, 33-річний священик з дієцезії Невер, висловився так: «Якщо у дієцезію прибудуть одразу 50 кандидатів у священики, то чи потрібно звільняти мирян? Звичайно, ні!»

Священики й миряни: зустрічатися, аби пізнати одні одних

Рефлексія про пастирство поступово розвивається. Монсеньйор Жіро відзначає: «Можна оцінювати цих мирян, виходячи з нестачі священиків, але також можна сказати, що вони свідчать про новий образ Церкви, який належить взяти до уваги і зрадіти ним». Політика систематичного заміщення поступається місцем аналізові, який виходить із виконуваних мирянами функцій. Марі-Клер Мантіон, єпископський делегат, свідчить, що в Безансоні «призначали мирянина щоразу, коли не було змоги призначити священика-резидента. Тепер же у певних галузях там, де є священик, систематично висувають мирянина-співробітника».

Молодим священикам нерідко важко прийняти таке співробітництво. Отець Куро розповідає: «Коли я, новий священик, зустрічаю в парафії матір сімейства, яка підтримує спільноту і знає її впродовж 20 років, вона мені показує самісіньку серцевину мого покликання». Разом із тим семінарія геть не готує до такого повороту справ: «Жарти про мирянок – звична справа!»… «Але одного разу усвідомлюєш, що відмахнутися не вийде. Потрібно вчитися знаходити своє місце».

У Вів’є (департамент Ардеш, південний схід Франції) доклали значних зусиль, аби покращилось порозуміння між священиками й мирянами. Для цього організовувано спільні зустрічі. Отець Мішель Мартен, генеральний вікарій, каже: «Ми були одержимі будуванням єдності. Ми мали три завдання: пізнати одне одного, визнати одне одного і поважати одне одного».

Виразно визначена мета

Імпровізація закінчилася. Якщо короткочасні трудові договори залишаються проблемою і пояснюють значну фемінізацію, то дієцезії можуть підстрахуватися в майбутньому, роблячи ставки на адекватних співпрацівників. У Ліоні дієцезія вимагає від мирян, які отримали місію, відбути спеціальну формацію. Мілдред Барка, помічник генерального вікарія з питань мирян, які здійснюють церковні місії, уточнює: «Упродовж кількох років ми систематично проводимо оцінку, що дозволило нам краще розмежувати відповідальність».

Повсюдно приділяється особлива увага редагуванню самого тексту «місії», в якому має бути виразно зазначено мету служіння мирянина. У Ліоні з 2007 року діє рада мирян, які виконують церковні місії. Зустрічі ради відбуваються тричі на рік за участі єпископа.

Також останніми роками майже всюди підкреслювалося значення духовного супроводу. Камілла Фюльшірон, відповідальна за роботу з молоддю у своєму деканаті (19 парафій, регіон Ардеш), каже ясно й чітко: «Це необхідно. Церковна праця – немов американські гірки. Ми проходимо через усе, інколи важко зорієнтуватися. І все-так ми трудимося заради Церкви!».

Ізабель де Гольман, La Croix / rkcvo.ru