— Коли мене вперше татом назвали, то не знав, як поводитися. То було 2007-го, коли ми відкрили родинний дім. Хлопчика звуть Олександр. Мав 7 рочків. Знав свого біологічного батька, але той його покинув, — розказує отець Михайло, 35 років.
Зустрічаємося з ним у п’ятницю, 15 червня, на подвір’ї церкви Покрови Пресвятої Богородиці, на вул. Личаківській у Львові. Родинний дім «Покрова»” розташований у дзвіниці храму. Там живуть 35 хлопців від 7 до 17 років.
— Заснував дім отець Андрій, — прямуємо зі священиком до вхідних дверей. На ньому чорна сорочка з білим комірцем. Зверху чорна безрукавка. Взутий у сандалі. Русяве волосся акуратно підстрижене. — Спочатку заклад був розрахований лише на 12 дітей, але потім розширилися. Хлопчиків поселяємо по троє в кімнаті, приблизно однакового віку. Беремо дітей із дитячого будинку на вулиці Таджицькій. Там їх виховують до 7 років.
Піднімаємося на другий поверх. Коридором бігають діти. Вітаються «Слава Ісусу Христу». У кутку на розкладній сушарці розвішана білизна. Поряд стоїть коробка з гуманітарним одягом.
— Отче, отче! — підбігає до отця Михайла хлопчик років 10. На ньому зелена футболка й сірі спортивні штани. — А можна мені копочки (бутси. — «ГПУ») дати? Але оті білі. Вони мені найкраще підходять. Не тиснуть.
— Зараз організуємо, — гладить його по світлому волоссі. — Наші вихованці живуть повноцінним життям. Ходять до школи, в гуртки різні. Потім уроки роблять. До школи ходжу кожні два-три дні. Розпитую, чи не бешкетують, як учаться. Більшість дітей отримують середні оцінки. Хоча є такі, які навіть на олімпіади їздять. От нашому Мар’яну дуже добре математика дається, а Богдану — гуманітарні науки. З уроків не втікають тепер. Раніше таке часто траплялося. Ігорю дуже математика не подобалася. Він її прогулював. По обіді діти мають вільний час. Найбільше полюбляють у футбол грати. Правда, під час гри можуть посваритися чи побитися. Але ми стараємося випереджати таке. Виховуємо їх у християнському дусі. У разі провини караю. Можу на прогулянку не взяти, заставити вибачення певну кількість раз написати.
Заходимо в одну з кімнат. У ній стоять три двоповерхових ліжка. Усі застелені. Перед вікном — стіл. На ньому лежать дитячі книжки, зошити, фломастери. Кілька кольорових олівців розкидано. На стінах плакати з героями мультфільмів.
— До нас часто потрапляють діти алкоголіків, — отець Михайло складає олівці на столі. — Перші кілька тижнів їм важко акліматизуватися в колективі. Найбільше їх лякає достатня кількість їжі. Бо вдома їх не годували. А тут вони мають всього вдосталь, тому роблять собі запаси. На ранок часто вихователі знаходять під подушками сосиску, булочку чи яблуко. Сашко потрапив до нас два роки тому. Батьки зачиняли його вдома на кілька днів без їжі. То він чисто вихуд. Через два місяці відучили його ховати хліб під подушкою.
Троє дітей збираються в коридорі навколо вихователя Василя Писарчука, 30 років.
— Дивіться-дивіться, — викрикує один з хлопців. Тримає сині роликові ковзани. — В лівому щось колесо одне не крутиться. А в правому взагалі вся система заклинила.
Писарчук бере ролики. Уважно їх роздивляється.
— Ну ясно, — крутить їх у руках. — Тре ремонтувати. Хто зі мною в гараж?
Хлопці біжать за вихователем у гараж.
— Крім мене, в родинному домі є ще дев’ять працівників. Вони оформлені в нас офіційно. Хтось на кухні працює, дітей виховує, ремонтом займається. Приходять і волонтери. Але після п’ятої вечора й аж до ранку я залишаюся з дітьми один. Читаємо книжки, в ігри граємо, складаємо пазли, молитви вчимо. Можемо подивитися разом футбол або на комп’ютері погратися. Кожного з хлопчиків по імені знаю.
На кухні дому порається кухарка Марія, 59 років. Вона працює тут сьомий рік. На білій плиті стоять дві великі каструлі. На столі вимиті тарілки, ложки та вилки. Жінка за іншим столом ліпить вареники.
— Скоро обід, — піднімає кришку каструлі. Ложкою розмішує страву. — Все готуємо самі, власними руками. Через то воно таке добре. От уже борщ майже готовий. На вечір макарони з рибою приготуємо.
У коридорі до мене підходить хлопчик років 9. Він у білій футболці та синіх шортах. Тягне мене за холошу.
— Дядя, — дивиться великими карими очима. Русяве волосся скуйовджене. — Ви напишіть в газеті, шоб моя мама не пила. Я її просив, плакав. Вона перестала на трохи. А потім знов почала, — розвертається і біжить у кімнату.
— Багато дітей знають про своїх батьків, — отець Михайло стає сумний. — Ті, які не позбавлені батьківства, можуть навідуватися до них сюди. Інші спілкуються по телефону. Є діти, які пройшли через кілька інтернатів. Їхніх батьків розшукуємо через сусідів, родичів, міліцію. Бо дитина хоче їх знати.
Виходимо з отцем на подвір’я церкви. Тут діти копають м’яча. Двоє їздять на роликах. А ще один — на одноколісному велосипеді.
— Цю диковинку нам у Німеччині подарували, — усміхається отець. — Ромчик як побачив, то відірвати його від того ровера не змогли. Самостійно навчився на ньому їздити. Тепер он як ганяє.
Павло Паламарчук, Gazeta.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
