Аналітика

«Пообіцяй, що ніколи не залишиш мене, мамо!»

27 Листопада 2012, 11:59 2018

В Маямі, США, у віці 59 років померла Едуарда О’Бара (Edwarda O'Bara) – жінка, яка майже все своє життя провела в комі. Її історія – свідчення надзвичайної материнської любові, терпіння, надії, вміння вбачати в усіх випробуваннях, що випадають на нас за Божим провидінням.

22 листопада 2012 року її молодша сестра, Колін О’Бара, написала: «Повідомляю всіх, що моя сестра Едуарда тепер із Богом на Небі. Вчора, доглядаючи її, я помітила, що вона дивиться просто на мене й посміхається найбільшою посмішкою, яку я тільки коли-небудь бачила. Після цього вона заплющила очі й приєдналася до мами на Небі».

Сьогодні, 27 листопада, в Маямі служитимуть заупокійну Месу в католицькому храмі св.Рози Лімської, після чого відбудеться похорон Едуарди.

 

Історія «сплячої красуні»

Едуарда О’Бара (1953–2012) була життєрадісною дівчинкою, хворою на діабет. Вранці 3 січня 1970 року Едуарда прокинулась від болю; її трусило, бо інсулін, прийнятий напередодні, не потрапив у кровоносну систему організму. Дівчину терміново доправили до лікарні. Коли вона лежала там, то опритомнюючи, то втрачаючи свідомість, – звернулася до своєї матері, Кейі: «Пообіцяй, що ніколи не залишиш мене, мамо!» Кейя поглянула на перелякану дитину й відповіла: «Звичайно, ні! Я ніколи не залишу тебе, люба, я обіцяю. А обітниця є обітниця!» То були останні слова, якими вони обмінялись перед тим, як Едуарда впала в діабетичну кому.

Наступні 42 роки Едуарда жила, так і не виходячи з коми. Родичі відзначали, що вона реагує на голос, вимовляє різні звуки, зосереджує увагу, коли до неї безпосередньо звертаються. Очі жінки були завжди розплющені, проте в них не було свідомості. Її мама Кейя дотримувалась обіцянки, пильнуючи біля ліжка дочки, перевертаючи її з боку на бік кожні дві години, щоб запобігти пролежням, і так 24 години на добу. В цьому виснажливому ритмі Кейя прожила 38 років, відводячи собі не більше ніж 90 хвилин за один раз, аби поспати і прийняти душ. Як віддана мати, Кейя не залишила доньку в спеціалізованій установі, а піклувалася про своє коматозне дитя вдома, узявши на себе величезний фінансовий, фізичний та психологічній тягар обов’язків догляду за тяжко хворою людиною.

Аби хоч якось дати раду з грошовими витратами, мати створила фонд «The Edwarda O'Bara Foundation», куди всі охочі могли перераховувати будь-яку суму пожертвувань. Про зворушливу історію Едуарди було написано книжку «Обітниця є обітниця», присвячено пісню. Гроші, які надходили за придбання книжки та скачування пісні, йшли на догляд за Едуардою. Крім того, дім родини О’Бара у Маямі завдяки зусиллям матері перетворився на місце зустрічі людей з різних куточків світу. Вони приїжджали до Едуарди у своєрідне паломництво: святкувати разом її день народження, набиратися духовного досвіду життя поруч із хворобою, болем, стражданням, у терпінні й любові до Бога, до себе, до близьких.

7 березня 2008 року мама Кейя померла від старості, а опікуватися Едуардою продовжила молодша дочка Кейї та сестра Едуарди – Колін. Як і її мати, вона ніколи не полишала надію, що Едуарда одного разу прокинеться.

Воля, сила й завзяття Кейї О’Бара, її незрівняна любов спричиняли дивовижні речі, в тому числі й часті об’явлення Діви Марії в домі О’Бара. Посланням Божої Матері було те, що Кейя не повинна впадати у відчай, тому що Едуарда обрала цей стан як спосіб вираження її місії на Землі. Місія Едварди, як зрозуміла Кейя, – приносити втіху, розраду, надію та співчуття до тих, хто цього потребує. Люди по всьому світі, які знали історію Едуарди й пережили досвід болю і страждань, надсилали сім’ї О’Бара повідомлення, що Едуарда з’являлася їм, часто при цьому забираючи їхній біль і залишаючи хворого з відчуттям духовного спокою та миру. 

Найважливішим, напевно, в цій історії для кожного з нас є питання: а чи зміг би я невідступно піклуватися про близьку людину, що впала в кому, протягом усього свого життя? Людину, яку більшість жорстоко називає «овочем», і лише ти здатний розрізняти її настрій, її посмішку, її стогін… Чи гідно ми поводимося з найближчими і найдорожчими для нас людьми навіть зараз, коли вони не хворі й не в комі, коли можуть відповісти нам любов’ю на нашу увагу, й ми маємо змогу повноцінно спілкуватися з ними? Чи не сповнюємо повсякденні стосунки байдужістю, злістю, роздратуванням замість того, аби цінувати кожну нагоду налагодити добрі взаємовідносини? Скільки терпіння на це потрібно, але яка величезна нагорода! – залишитися людиною, милосердною й люблячою, вірною й мужньою. Відповісти на очікування Бога, який створив нас на образ і подобу свою.

 

Підготувала Ольга Рибачук

Сайт Едварди О’Бара

Сторінка Едварди О’Бара у фейсбуці

 

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

США хвороба

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: