Як змінюватиметься роль і статус церкви і чому їй із державою не по дорозі – роздумує 37-річний священик Української греко-католицької церкви Олег Федоренко.
Куди змінюється церква? Якою вона буде за 10-20-50 років? Протестанти мають більше бесід, роздумування, інтерактиву з людьми. Як із цим у традиційних церквах?
– Напрямки розвитку церкви нам трохи задав блаженіший патріарх Святослав (Шевчук, глава УГКЦ – ред.), – що церква має бути церквою для українців у цілому світі. Мусть іти і бути присутнішою всюди, де є наші люди. Не маємо права замкнутися на Галичині і навіть в Україні. Не маю яснобачення, щоби змалювати перспективу, але читав і на православних сайтах, і в тому бачу перспективи розвитку: більше зосереджуватися на соціальному служінні. Церква це робить. Мені доводиться бути свідком усе більшої кількості будинків родинного, сімейного типу. Церква все більше включається у благодійні харитативні проекти, ініційовані не так згори церквою, як організаціями на місцях. Робота з сиротами. Я працюю в міській раді директором нічнушки для безпритульних, і працює в міськраді ще з церкви щонайменше двоє людей. Раніше того не було. Для муніципальних структур і для нас це взаємовигідно.
Церква ще сякий-такий кредит довіри від людей має. Десь можемо говорити про те, що коли певні сфери соцзахисту представляє монахиня чи священик, думаю, в людей більше довіри ніж до цивільних людей. У випадку Львова то була ініціатива ратуші. Є сестри служебниці задіяні в соціальних служіннях.
Церква змінюватиметься, вона не герметична структура. Перш за все змінюватимуться прихожани. Будуть освіченішими і вимогливішими. Покоління людей, які тряслися перед словами священика, відходить у минуле. Середній приблизний вік парафіян 40 з копійками. Зазвичай це люди з повною середньою або вищою освітою. Якщо хочемо, щоб молодь не перестала ходити до храму, не можемо працювати в ключі "отець сказав – впадь і замри", мусимо бути готові, що вона ставитиме запитання, які будуть не завжди коректними і приємними. Прихожанин полюбе буде змінюватися. Ламати голову над тим, який він буде – не знаю, чи треба, але буде він сам більш демократичним і більш критично налаштованим до того, що було колись. Тепер уже молодь не можеш аргументувати: "Так, бо я сказав".
Ну, то і священник ставатиме здатнішим до живої розмови?
– Або він ним ставатиме, або вимре. Багато хто безпідставно, як на мене, боїться, що священники стануть ліберальнішими. Людина, яка знає, що вона говорить і намагається відповідно до того жити, заради приятельських стосунків із парафіянами не поступиться питанням віри. Маємо слова Христа: "Ніхто не пришиває сирові латки на стару одежу, бо розлізеться". Не можемо взяти типаж галицького священика початку 20 століття, і протягнути в свій час. Може, по селах ше десь ховаються такі архаїчні типи, але й там люди міняються. Усвідомлюють і себе, і місце в церкві по-іншому, як їхні батьки.
Комусь, може, і комфортно стояти в церкві на 4000 чоловік, але я бачу розвиток у тому, щоб більше говорити з людьми, менше проповідувати з-під купола. То значить більше часу проводити в малих спільнотах. За тим я бачу напрямок і перспективу.
Число прихожан меншає?
– Деякі священника кажуть, що так. Я того не бачу. Самих церков стало більше, громада розсіялася. Лякали нас і кризами, і добробутом, а я не маю враження, що поменшало людей.
На сході УГКЦ тримається на переїжджих людях із Галичини?
– Мій однокурсник зі семінарії служить у Донецьку. Так, частина і там переселенці-галичани. Але я служив 5 років у Києві, де половина прихожан місцеві. Різко неправильно казати, що ГКЦ обслуговує тільки духовні потреби галичан.
Дехто каже, що переносити центр УГКЦ до Києва було не правильно.
– Той, хто каже, що неправильно, глибоко помиляється. За незнання історії багато платять. Унію найнеохочіше і найповільніше приймали на Галичині. Її закутки останніми її прийняли.
З поляками були на ножах?
– Говорю більше про менталітет. Унія почалася з Києва. Це великий блеф і міф, що греко-католики полізли до Києва. Ми навпаки повернулися. Те, що казав блаженнійший Любомир Гузар. Унія почалася з Києва. Я сам для себе зробив відкриття, коли прочитав, що з прийняттям унії в околицях Києва було більше уніатських монастирів, ніж на цілій західній Україні. Так, пішли на Схід – вернулися до свого коріння. Найчастіше у тих криках чути про неканонічність територій. Над тим ще можна посміятися, бо записувати будь-кого, хто не визначився у релігійній приналежності, до православних – смішно.
Церква не має права замикатися тільки на вислуговуванні треб (священнодії на вимогу й особисті потреби окремих вірян, – ред.), вона мусить дбати, щоб вони знали історію, мову, культуру, звичаї. Без того вона – космополітична організація, якій без різниці, кому вона проповідує: чукчі, мексиканцю. Має дбати про те, що Бог дав народу: земля, мова.
Наскільки церква може бути окремою від держави? Вони суміжні, а іноді й накладаються, хоча б тому, що релігійні свята є державними вихідними. Треба досягати цього твердження чи то не можливо?
– Говорю сам за себе. Тільки добре, що церква відділена від держави. Принаймні в тій формі, в якій є зараз українська держава, це прекрасно. З іншого боку маємо приклад Візантії, і він нічим не надихає. Спроби державної реанімації церкви бачимо в Росії – де її всіляко озолочують, але чи йде то церкві на користь? Я вважаю, що ні. Повінчатися з державою церкві ідея погана, бо раз приходить такий правитель, потім сякий парламент, а церква не може бути в симфонії з державою. Але коли церкві закладуть у рот золотий кляп повної підтримки держави – вийде не красиво. Як у байці, де Кривда каже: "Наїлася ти, Правдо, напилася, то сиди тихо". Церква має показувати на вади, які, зважаючи на людську грішність, є і в державі.
А коли священик із прихожанами роздумує, голосувати за тих чи тих, і доносить свою думку – це теж неприйнятно?
– Свої думки священник нехай говорить своїй їмості (полонізм, те саме, що попадя – ред.). Парафія відкрита для всіх. Для "ударівців", "свободівців", "януковичів", Бог нікого не виганяє. Це не питання безстатевості чи політичної неорієнтованості священослужителя, якщо він чітко не проявляє перед парафіянами своєї політичної думки. Ми маємо право, відповідно й обов'язок, говорити, що добре, що погане, а мішатися в політичну плутанину священику не пристане. Не скаже ж: "Прихильники такої партії перші йдуть сповідатися, а біло-голубих папрашу астаться".
Те, що Закарпаття напряму підпорядковане Ватикану, а не УГКЦ – поправимі історичні обставини?
– Історичні обставини не сприяли державності взагалі, але багато закарпатських єпископів відчували і відчувають себе українцями. Дарма з них тепер робити русинів, словаків, мадярів. Якщо надавати Закарпаттю якогось особливого статусу, значить історії був не Потрібен Августин Волошин (греко-католицький священик, Президент Карпатської України, – ред.), священномученик Теодор Ромжа (Керував єпархією УГКЦ, з приходом радянських військ 1944 року рішуче виступав проти приєднання до православної церкви, – ред.). Просто сталося так, що православне Закарпаття в інший час пішло на злуку з Римом. Пізніше, але з дуже подібних причин, що й на великій Україні. Суто щоби зберегтися як етнічна група, зберегти свою віру у східному обряді, бо мадяри дотискали. В минулому столітті теж люди розуміли, що Закарпаття саме не проіснує, але що це частина України.
На Закарпатті і миряни, і духовенство виступають за те, щоб об'єднатися, щоб та Україна була одностайніша. Нехай колись політичні обставини не сприяли, але щоб за Карпатським перевалом починалася інша адміністратива… Людей, бачте, лякають: "Прийдуть галичани, заберуть ваші напіви, ваші звичаї". Встидно, що таке говорять священики. Та й якщо церква є в Ялті, є в Одесі, з центром у Києві, то нащо про неї казати як про галицьку?
Багато кому об'єднання не вигідне?
Я не беруся давати судження, бо не геополітик і не стратег, але їздячи по Закарпатті, щоразу бачу нові таблички… То там "Православний храм Московського патріархату" постав, то там. Чоловічі, жіночі… Не бачу, щоб так відкривалися греко-католицькі. Може, табличок не ставлять. Але те, що різко росте кількість російських монастирців, де може бути по двоє-троє "насєльніков", говорить про те, що Московія таки пхається. Вона завжди Закарпаття вважала своєю вотчиною. Не маю питань до тамтешніх єпископів, але не треба бути екстра-математиком, аби зрозуміти прогресію росту. Получається не дуже приглядна картина. Питанням плідного розвитку є, щоб нарід з'єднався. Бо кількість українських храмів на Закарпатті не вражає.
Северин Н аливайко, РІСУ
фінансово.
Щиро дякуємо!
