Не можу – ні з якої точки зору – ствердити, що якийсь Папа, незалежно від того, звідки походить, є для католика неважливим. Зрештою, як зауважила вчора увечері моя приятелька-журналістка, «для католика Папа – це щось глибоко інтимне». Справді, так просто не поясниш…
Однак Бенедикт XVI, на мій погляд, для нас – католиків нинішньої України – є дуже важливою особистістю і «дуже важливим Папою». Ну, був. Але й залишився, бо в історії все, що було, – вже існує і нікуди не подінеться.
Папа Войтила, крім того що був для нас і родичем, і близькою людиною з комуністичних просторів, і т.д. – був усе одно «далеким Папою» чималу кількість років свого керування Човном Петровим. Просто з огляду на те, що він став Папою в ті часи, коли «весь Радянський Союз» знав, що Ватикан-дорівнює-шпигуни, католик-дорівнює-кат, метафізика це помилка філософії, а релігія – опіум для народу. А поміж тим, що було в усьому світі, й тим, що діялося на «одній шостій», у радянській палаті номер шість, стояла міцною китайською стіною надійна Залізна Завіса.
В усьому поганому є своє добре – такий закон земного буття. Поза залізною завісою, якою СРСР відгородився від усього, що могло йому заважати в його ідеологічному болоті та адміністративній гнилизні, залишилися також і всі проблеми європейських революцій другої половини ХХ століття. Не тільки європейських; але їх зокрема. І ми, хоч бідні та намірено зубожені, існували у світі, де бракувало нормальної їжі, одягу і всього іншого, зате буяли надії та ідеали. Нинішній спротив чималої частини пізніх викиднів радянського буття – цілком щирий, бо люди справді вірять (хочуть так вірити), що за тих часів і під тим правлінням жилося ЧИСТІШЕ і правильніше.
Людина потребує ідеалів. Радянська ідеологія, яку я ненавиджу саме за це сатанинське використання добрих прагнень людської душі, чудово вміла «перемикати канали» і переводити інтереси: бракує хліба? – зате у нас немає розпусти!
У нашому, місцево-католицькому, варіанті ця теза звучить так: Церква й віра були гнані – зате це була Церква, в якій не танцювали довкола вівтаря з бубнами, а молилися строго, в повному усвідомленні, чим є сакрум.
Отож, чому я думаю, що Папа Ратцінґер – це перший дуже важливий для наших поколінь Папа.
Тому що він став до стерна Човна Петрового у той час, коли залізна завіса впала, а разом із нею на наші землі ринуло й чимало того, чого наша Церква силою обставин (певно, таки з Божої волі!) не знала. Чимало того, що викликало спротив, і в нас – дякувати Богові – завдяки збереженій традиції приживалося мало. І ще: він став Папою в час, коли Захід уже добряче перехворів усім, що набаламутилося внаслідок пособорних реформ, і став витишуватися, чухати потилицю і поволі повертатися до того, що не все нове – добре.
Цей кризовий (черговий кризовий) період Вселенської Церкви, в якої стихла реформна гарячка, але наслідки різких поворотів ще були очевидні, для наших країв потребував зрозумілих вказівок. Бо одна справа – рватися на свободу (також і релігійну), а інша справа – виявити, що на тій свободі холодно, вітер шарпає, дощем поливає, а під ногами – невідомо що. Чи вводити модні «в Європах» зміни у себе? Пісеньки замість співів, «євхаристійний гамбургер» на 15 хвилин замість Літургії, розрішення на сповіді, отримане від священника, який по-приятельськи сидить в американській позі «ноги на стіл»? (Не вигадую – перелічую реальні нарікання тих, хто жив «у Європах» і в нас, міг порівняти.)
Папі Ратцінґеру випав дуже невдячний час, чесно кажучи. Бути наступником Папи Войтили – в будь-якому разі невигідна позиція в історії. Хоч би що він робив, завжди знаходилися невдоволені. І ким же він став для нас, зосереджений відсторонений німець, після медійно-активного папи-слов’янина?
Він зібрано і спокійно, так, немовби писав підручник із літургіки, вказав на те, що робити можна, що варто і що необхідно. І для нас, яким таки паморочилося в голові від пособорних змін, хоч і пізно нами сприйнятих, – це стало засобом вирівняти курс, віднайти рівновагу, заспокоїтися і йти далі.
Його книжки, листи, конституції – їх багато, як узагалі багато різних текстів у Церкві. Хто їх читав, хто не читав, хто сприйняв, хто не дуже – це по-різному. Як колись пожартував мій друг-священник, знання папських творів не є необхідним для спасіння. Хотілось би, наприклад, щоб цей час вакантності Святого Престолу ми, віруючі, використали частково й для того, щоб ознайомитися з думками Бенедикта XVI, якщо хто не дуже цікавився його творами або забув, що саме прочитав. Ми живемо у світі інформації, і її буває надто багато, і цілком зрозуміло, що написане Папою – не «червона книжечка» Мао Цзедуна, яку кожен китаєць мусив знати напам’ять. Оберуть нового Папу, він писатиме нові книжки й документи. Зрештою, сам Бенедикт XVI, дай йому Бог здоров’я, писатиме далі те, що розпочав і ще має в задумах. Що із цих усіх слів осяде в головах і серцях?.. Бог знає. Але, думаю, варто передивитися цими днями те, що і як писав Папа Ратцінґер, аби ще раз – або, може, уперше – оцінити для самого себе, ким є цей Папа, як він думав і чого навчав.
Бо це згодиться для розуміння того, яким буде наступний Вікарій Христа.
_________________________________________________________
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
