Буває, зустрічаєш переконання (навіть не думку як таку), що віра, і тим більше особиста молитва, споглядання – адорація-контемпляція – це щось таке складне, важке і заумне…
…що осилити це можуть якісь особливі вибрані, вони шаленці, вони не від цього світу, о так. І залиште нас у нашому простому звичайному світі, бо ми не годимося для святих, не підходимо для споглядання, і взагалі адорація Бога – це, певно, жахливо важко і страшно, тільки тренованим це вдається, які по закритих монастирях десятиліттями практикуються… ну, приблизно як звичайна людина не підніме штангу, а для профі-штангіста це цілком зрозуміла справа, він цим щодня займається, і нічого.
Зі свого боку, християни цілком свідомо й дуже часто проводять паралелі віри з любов’ю, в сенсі споглядання, молитви та інших складних речей. Мені особисто то вже навіть оскому набили порівняння з закоханими і читанням Святого Письма…
А ті, що "не від віри", зі свого боку дивляться – і бояться, і не розуміють. А ключик, буває, поруч лежить.
Мене пробило на це розуміння (чергова персональна Америка), коли я, схопившись за голову, питала себе, куди вилетіли півтори години з мого робочого розкладу. Бо на питання "що я робила?" відповідь по факту буде – нічого. Тихенько лежала в куточку, намагаючись віддихатися, і просто ДУМАЛА. Про життя, про любов… про Нього. І ще про те, що коли закохані дивляться один на одного, або просто всім своїм єством всотують в себе перебування коханої людини поруч, то насправді вони займаються НІЧИМ на погляд "фізичної роботи", але займаються нічим іншим як медитацією.
Тільки вони рідко коли здогадуються, що це медитація, а через це й до досвіду молитви ставляться відсторонено або з недовірою. До медитації йдуть через якесь азіатське розглядання пупа, свого власного чи Всесвіту… через практики спеціального скручування організму в якусь особливу дулю, щоби свідомість увійшла "у потрібний стан".
А все так просто. Ми носимо цей досвід у собі, як дитина носить у собі досвід плавання, який здатна глибоко забути, але вона його мала – тобто має надалі. Тільки різне "щось" заважає застосувати набутий досвід любовного споглядання до Бога, бо… ну, Він же Бог… не так усе просто… і взагалі.
Так, не дуже це просто. Бо неможливо дивитися зі справжнім спогляданням на того, кого насправді не любиш. Отут і закавика.
Але не більше. Бо досвід – реальний і застосовний. І більшість людей його має. Більшість!!! Тобто, виходить, це як людина, якій кажуть "Немає життя без хліба", а вона вже пів-життя як їсть "паляницю українську" чи "батон нарізний", а про хліб думає – це щось принципово далеке і незрозуміле, архетип, мислеформа… А ніхто їй чомусь не сказав, що то, власне, і є хліб. Що хліб – поруч.
Добре було би, аби з таких людей кожен відкрив би собі цю персональну Америку. Наскільки більше було би заспокоєних і щасливих, що вони не такі далекі від спасіння, як бояться в глибині сердець…
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
