Бенедикт XVI згадує про ІІ Ватиканський Собор. Закінчення.
Ще гарячіша суперечка розгорнулась навколо Божественного Одкровення. На кону опинилися стосунки між Писанням і Традицією, й екзегети голосніше за всіх вимагали більшої свободи; вони почувалися – скажемо так – у програшній позиції порівняно з протестантами, які робили значні відкриття, тоді як католики почувались «обмеженими» необхідністю підкорюватись Маґістеріуму. Тому розгорнулася серйозна боротьба: яку свободу мають екзегети? Як правильно читати Писання? Що означає Традиція? У подробиці цієї, досить різнобічної боротьби я не хочу заглиблюватись; але важливо, що Писання є Словом Божим, і що Церква є покірна Його Слову й не стоїть понад Писанням. Але водночас Писання, власне, є Писанням лише тому, що існує жива Церква, без якої Писання – то лише неясна книга, відкрита для будь-яких інтерпретацій.
Отже, битва – як я вже казав – була складною, і вирішальним стало втручання папи Павла VI. Це втручання показало всю батьківську делікатність, відповідальність за роботу Собору, разом із великою повагою до нього. Постала ідея абсолютності та завершеності Писання, у якому є відповіді на все без винятку; відповідно, Традиція не потрібна, і Магістеріумові нема чого казати. У цей момент Папа переказав Соборові, мені здається, 14 формулювань для вставки у соборний текст про Одкровення, і дав нам, Отцям Собору, право вибрати одне з чотирнадцяти, сказавши, що одне обов’язково треба вибрати, бо без цього текст не буде завершеним. Я більш чи менш пам’ятаю формулу "non omnis certitudo de veritatibus fidei potest sumi ex Sacra Scriptura", іншими словами: впевненість Церкви щодо своєї віри народжується не лише з ізольованої книги, але потребує Церкви як суб’єкту, що просвітлюється й керується Святим Духом. Лише тоді Писання промовляє у повноті свого авторитету. Ця фраза, яку ми у Доктринальній комісії обрали з чотирнадцяти формул, є, я б сказав, вирішальною в обґрунтуванні абсолютної необхідності Церкви, а отже – розуміння значення Традиції, живого тіла, в якому слово притягує життя та з якого воно отримує світло, у якому народжується. Наявність канону Святого Письма вже є церковним фактом: фактом, що ці писання є наслідком натхнення Церкви, яка відкрила у собі цей канон; вона відкрила його, не створила; і завжди й виключно у спільноті живої Церкви людина може істинно зрозуміти та прочитати Писання як Слово Боже, як слово, що веде нас крізь життя і смерть.
То були важкі дебати, але завдяки Папі та завдяки, можна сказати, світлу Святого Духа, присутнього на Соборі, постав документ, що є одним із найточніших та найінноваційніших документів Собору, і який досі потребує більш глибокого вивчення. Оскільки і сьогодні екзегети схильні читати Писання окремо від Церкви, окремо від віри, виключно у так званому історико-критичному підході, який сам по собі є важливим, проте не тоді, коли треба доходити висновків з вирішальною точністю. Тільки якщо ми віримо, що це – не людські слова, а слова Бога, і тільки якщо існує живий суб’єкт, до якого Бог промовив і промовляє, ми можемо інтерпретувати святе Писання належним чином. І тут – як я вже казав у книзі про Ісуса – треба ще багато зробити, щоби дійти до інтерпретації, яка буде насправді відповідати духові Собору. Тут праця Собору не завершена, зробити треба багато.
І, нарешті, екуменізм. Я не хочу згадувати всі ці проблеми зараз, але було очевидно – особливо після страждань, яких зазнали християни у нацистські часи, – що християни можуть знайти єдність, або щонайменш прагнути її, і також очевидним було, що лише Бог може дарувати єдність. І ми досі йдемо цим шляхом. На цих темах, так би мовити, «Рейнський альянс» свою роботу завершив.
Друга частина Собору була значно більш розлогою. Із величезною нагальністю постали проблеми сучасного світу, сучасної епохи та Церкви; і разом з цим, проблеми відповідальності за розбудову світу, суспільства, відповідальності за майбутнє світу та есхатологічної надії, етичної відповідальності християн; і релігійна свобода, прогрес та відносини з іншими релігіями. От тоді насправді всі учасники Собору увійшли у дискусію, не лише Америка – Сполучені Штати, сильно зацікавлені у релігійній свободі. Під час Третьої сесії американці заявили Папі: ми не можемо поїхати додому без декларації про релігійну свободу, за яку проголосував Собор. Папа, однак, знайшов у собі твердість і рішучість, терплячість, із якими він передав текст на Четверту сесію, заради уважного розгляду та повнішої згоди отців Собору. Я хочу сказати: не лише американці сильно втручалися у роботу Собору, але й Латинська Америка, свідома людської бідності своїх людей на католицькому континенті та відповідальності віри за становище цих людей. Подібно Африка й Азія бачили потребу в міжрелігійному діалозі; постали проблеми, яких ми, німці – мушу визнати – не передбачали. Зараз мені важко все це описати. Документ Gaudium et spes дуже добре проаналізував питання християнської есхатології та світового прогресу, разом із відповідальністю за майбутнє суспільство та відповідальністю християн перед вічністю, і таким чином обновив християнську етику, основи етики. Але – давайте скажемо, несподівано – поряд із цим визначним документом постав інший документ, який більш синтетично та конкретно відповів на виклики часу. Це була декларація Nostra Aetate. Із самого початку були присутніми наші друзі-юдеї, і вони сказали (головно нам, німцям, але не виключно нам), що після трагічних подій нацистських десятиліть Католицька Церква повинна була сказати щось про Старий Завіт, про єврейський народ. Вони сказали: навіть якщо ясним є те, що Католицька Церква не несе відповідальності за Шоа (Голокост), то переважно християни чинили ці злочини; що нам потрібно поглибити й оновити християнську свідомість цього, навіть попри те, що ми добре знаємо: істинні віруючі завжди противилися цим речам. Отже, було ясно, що наші відносини зі світом стародавнього Божого Народу мають стати предметом для роздумів. Зрозуміло, що арабські країни – єпископів арабських країн – це засмутило: вони побоювались восхвалення держави Ізраіль, якого вони, зрозуміло, не бажали. Вони сказали: добре, суто богословська заява про юдеїв – це добре, це необхідно, але якщо ви про це висловлюєтеся, скажіть це також і щодо ісламу; лише тоді досягнемо балансу. Іслам також є великим викликом, і Церкві треба прояснити своє ставлення до нього. У той час ми не дуже це зрозуміли: можливо, трошки, але небагато. Лише сьогодні стало ясно, як необхідно це було.
Коли ми почали роботу над ісламом, нам сказали, що існують ще й інші світові релігії: ціла Азія їх! Буддизм, індуїзм…Отже, замість декларації, яка задумувалась лише для Божого Народу у Старому Заповіті, вийшов текст про міжрелігійний діалог, який на 30 років випередив бачення його сили та важливості. Не можу зараз заглиблюватись, але якщо ви прочитаєте текст, то побачите, що він дуже детальний та підготовлений людьми, які були знайомі з реальним станом речей, і він у кількох словах зазначає те, що є конче необхідним. Подібним чином він відзначає заснування діалогу, в розбіжностях, у вірі, на єдності Христа, який є Єдиний, і віруючому неможливо гадати, ніби всі релігії є варіаціями на одну тему. Ні, існує реальність живого Бога, який промовив, і є лише один Бог, один Бог во плоті, а отже, одне Слово Боже, що є істинно словом Бога. Але є релігійний досвід, є світло людини від сотворіння, і тому можливо та необхідно увійти в діалог, і таким чином стати відкритими одне одному й відкрити всіх для Божого миру, миру всіх Його синів і дочок, миру Його сім’ї.
Отже, ці два документи про релігійну свободу та Nostra Aetatе, утворюють важливу трилогію, важливість якої проявилася лише через десятиліття, і ми й досі працюємо над кращим розумінням перехресних реальностей єдності Божого Об’явлення, єдності Бога, який воплотився у Христі, і розмаїттям релігій, з допомогою якого шукаємо миру та сердець, що відкриються світлу Святого Духа, який просвітлює і веде до Христа.
Хотів би додати третій пункт: був Собор Отців – справжній Собор, – але був також Собор ЗМІ. Це був майже альтернативний Собор, і світ сприймав його через це, через медіа. Отже, Собором, який сягнув сердець людей, став той недійсний, а не Собор отців. І тоді як останній відбувався у площині віри – це був Собор віри, що шукає intellectus, шукає розуміння себе та Божих знаків, шукає відповіді на Божий виклик і слово Боже на сьогодні й на завтра, – тоді як істинний Собор рухався у площині віри, Собор журналістів, звичайно, проводився не в площині віри, а у площині категорій сучасних медіа, відірваних від віри, з іншою герменевтикою. Ця герменевтика була політичною: для медіа Собор був політичним протистоянням, протистоянням різних владних течій усередині Церкви. Очевидним було, що медіа приймуть сторону тих, хто здавався їм краще з’єднаними з їхнім світом. Були ті, хто шукав децентралізації Церкви, повноважень для єпископів, та, вбачаючи самих себе у вислові «Народ Божий», – влади для народу, для мирян. Було це тригранне питання: влада Папи, що переходить у владу єпископів та владу всіх – народний суверенітет. Природно, для них саме це треба було приймати, стверджувати, промульгувати, схвалювати.
Так само і з літургією: літургія нікого не цікавила як акт віри, але як щось таке, де діються прості та зрозумілі речі, як спільнотна активність, щось профанне. І ми знаємо, що була тенденція – не без певних історичних передумов – казати: сакральність є язичницькою, вона, можливо, належить лише до Старого Завіту. В Новому Завіті ж важливо лише що Христос помер назовні – поза воротами міста, у профанному світі. А отже, сакральність треба скасувати. І профанність поширилася на поклоніння: служба Богові більше не є службою, але актом спільноти, із колективною участю: участь при цьому розуміється як активність. Ці переклади, тривіалізації ідеї Собору, наче вірус, заразили процес впровадження літургійної реформи; вони народилися з бачення Собору, відірваного від належного джерела – віри. Теж саме стосується Писання: Писання – це книга, воно історичне, підлягає історичному та виключно історичному трактуванню – і так далі. Ми знаємо, що «Собор ЗМІ» був доступний усім. Отже, він став домінуючим, більш ефективним, і викликав так багато катастроф, так багато проблем, так багато страждання: закриті семінарії, закриті монастирі, баналізована літургія… і справжньому Собору було важко набути форми та позиції; віртуальний Собор виявився сильнішим за реальний.
Але реальна сила Собору була присутня, і, повільно, але впевнено набирала обертів і стала істинною силою, якою також є істинна реформа, істинне оновлення Церкви. Мені здається, що по 50 роках після Собору ми бачимо, що цей віртуальний Собор зламався, він загубився, і постає істинний Собор з усією його духовною силою. І нашим завданням, особливо у Рік Віри, є праця над тим, щоб істинний Собор, натхнений Святим Духом, був завершений – і Церква дійсно оновиться. Сподіваймося, що Господь допоможе нам. Я, зі свого боку, усамітнений у молитві, завжди буду з вами, і підемо разом, уперед із Господом, у впевненості, що Господь переможе. Дякую!
За матеріалами: vatican.va
Переклад: Антон Герасименко, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
