Живучи протягом певного часу у Франції, ми вирішили організувати собі подорож західним узбережжям. Про місто Лізьє, що знаходилось по дорозі з нашим екскурсійним маршрутом, ми й уявлення не мали. Але напередодні подорожі в гості завітав знайомий француз, який, дізнавшись куди ми їдемо, безапеляційно повідомив: «Місто Лізьє, Базиліка Святої Терези – це обов’язково!». Отож, за день до подорожі ми змінили план, за що я дуже вдячна французу Дідьє.
Наш вояж відбувався протягом трьох днів, і лише в перший з них пощастило з погодою. На цей день і припав візит до Лізьє. Все, що я дізналася про католицьку святу, в честь якої побудовано цю розкішну Базиліку, я прочитала вже після повернення додому. Тому всі мої враження від побаченого ґрунтувалися лише на візуальному та душевному сприйнятті.
Це — найкращий храм, що я бачила у Франції та й у своєму житті взагалі. Не порівнюйте його з Нотр-Дам де Парі, — це зовсім інше. Це — помпезне (можливо, навіть, занадто) архітектурне творіння зведене на пагорбі, навколо — величезна територія парку. І перше, що кинулося в очі після виходу з авто — це квітучі магнолії перед фасадом базиліки. Дерева практично без листя, а лише з густо квітучими рожевими квітами. В ці рослини я закохалася ще раніше, тому що на початку квітня вони водночас зацвітають практично по всій території Франції, — краса неймовірна. А там, на фоні білосніжно-бронзового фасаду базиліки, її ніби вигаптуваної архітектури, густі рожеві кулі крон магнолій виглядали взагалі неперевершено.
З обох боків храму — доріжки, що ведуть до тієї частини парку, яка розташована за будівлею. Саме там є на що повитріщати очі. За базилікою поховані батьки Святої Терези, але місце це не викликає ніякого страху, навпаки – дуже світле, яким його роблять чи-то густо насаджені різнобарвні рослини, чи-то атмосфера, створена паломниками, які невтомно сюди йдуть по мільйону щороку, починаючи з 1929 року – року завершення будівництва базиліки.
Нам пощастило, бо під час нашого візиту людей було обмаль, а в парку за базилікою ми взагалі знаходилися самі, наодинці з усією цією красою і власними думками, на які дуже активно налаштовує це місце. Навпроти місць поховання батьків святої Терези – Хресна Дорога, висічена в камені: по півколу розташована кам’яна стіна, кожен наступний фрагмент якої прикрашає вирізьблена картина останніх годин життя Христа. Не знаю, чи є люди, яких вона залишає байдужим, — мені здається це неможливим. Мені особисто навіть базиліка, а саме ця Хресна Дорога врізалася в пам’ять. А мій шестирічний син, – невиправний холерик і гіперемоційне дитя, у якого, часто подібні місця релігійного характеру викликають нудьгу, — тут повів себе досить незвично. Стрибаючи до цього мов мавпочка, і визбируючи в усі існуючі кишені і манжети одягу шишки з усього парку, він, підійшовши до місця Хресної Дороги, зупинився і повільно розглядав зображення. За місцем з Хресною Дорогою — досить крутий, обмежений огорожею схил, з якого відкривається прегарний вигляд на місто Лізьє.
Хто вона взагалі така, ця свята, що на її честь зведено подібний шедевр архітектурного мистецтва? Чим заслужила?
Тереза – французька католицька монахиня, до слова, якою вона стала в 15 років. А проситися до монастирю почала з 9-ти років. В монастирі вона й померла у 1897 році у віці 24-х років від туберкульозу. Через рік після смерті Терези старша сестра, яка була настоятелькою монастиря, видала в друк її автобіографічні спогади і роздуми під назвою «Історія однієї душі». На початку 2000-их років ця книга була переведена чи не на всі європейські мови світу. У 1927 році ця дівчинка була канонізована – визнана святою, а ще через сімдесят років оголошена Вчителем Церкви. Це почесне звання Католицька Церква загалом за всю свою історію дала тридцяти чотирьом найвизначнішим богословам і філософам, в тому числі, чотирьом жінкам: св.Катерині Сієнській, св.Терезі Авільській, а минулого року — св.Гільдеґарді Бінґенській (які залишили після себе товстенні літературні праці, встигли здійснити реформи монашества, вели активну релігійну та політичну діяльність), і св.Терезі Малій, що померла дівчиною, залишивши після себе лише глибоко особисті автобіографічні спогади. І все!
Не приходить мені в голову єдине пояснення її «феномену» чи хоча б якийсь власний висновок. Цікавим є те, що більшу частину Історії займають особисті спогади про дитинство, а зовсім не богословські настанови. Тереза була найменшою з п’ятьох сестер в глибоко релігійній сім’ї годинникаря та швачки-мереживниці. Вона перераховує десятки різних дрібниць, що демонструють її безтурботне щасливе дитинство, і не втомлюється згадувати про тих, кому ним завдячує. Залізно витатуйовану в самому серці віру, дівчинка демонструє ще будучи п’ятирічною дитиною. Причому демонструє таким дивним чином, що навіть матір розгублюється. «…Дитинка – незрівнянна пустунка, тільки що, обіймаючи мене, вона побажала мені смерті: «Ох, моя бідна матуся, як би я хотіла, щоб ти померла!» — її сварять, а вона відповідає: «Це ж для того, щоб ти пішла на Небо. Адже ти говориш, що треба померти, щоб потрапити туди». Коли нею оволодіває напад особливо ніжної любові, вона також бажає смерті і своєму батькові!…»» – це уривок з листа матері Терези.
Майже все, що стосується дитинства, пронизано захопленням від життя та вдячністю за отриману любов близьких і їх турботу. А між тим, дитинство аж ніяк не нагадувало казку. І батько, і матір її зовсім не прагнули створити сім’ю. Матір намагалася вступити до монастиря, та не була прийнята через проблеми зі здоров’ям. Батько також прагнув зречення земного та усамітнення в монастирському житті, — йому було відмовлено через незнання латини. Цих двох людей познайомили та, фактично, одружили. Довгий час вони навіть не жили подружнім життям, і лише після втручання у їх життя священика відбулися зміни. Дивно, але відсутність закоханості й пристрасті на початку відносин не завадило їм побудувати міцну багатодітну родину, і дати своїм дітям таку любов і турботу, про яку вони згадуватимуть усе життя. Всього в сім’ї народилося дев’ятеро дітей, четверо з яких померли в дитячому віці. Про цих «чотирьох ангелів», що безустанно охороняють її з Неба, та зустрічі з якими Тереза так прагне, вона неодноразово згадує в своїй Історії.
Дівчинка усім серцем любила матір, яка померла від раку грудей, коли Терезі було чотири роки. «…Господь, з любові Своєї, захотів, щоб я пізнала ту незрівнянну мати, яку Він мені дав. Але як же поспішила Його Божественна рука нагородити її вінцем на Небі!…». Тереза весь час називала своє життя «вигнанням на землі» і щомиті прагнула «повернення до Небесної Вітчизни». Співставляючи це прагнення з такими словами (майже докором Господу, питанням без відповіді: навіщо Ти її забрав так рано?), я бачу нестримний пекучий біль втрати: недоказаний, невиплаканий, багато років ниючий в серці. В цій фразі я бачу іншу Терезу – зовсім не таку «а ля Жанна д’Арк», якою вона часто постає в своїй Історії.
На відміну від більшості святих, вона не мала жодних видінь, не чула голосу Господа. Більше того, вона запросто зізнається в тому, що засипає на молитві, і що їй ніяк не даються довгі молитви. Натомість, зв’язок з Господом найчастіше відчуває не в молитвах, якими б глибокими вони не були, а в повсякденних речах. Тереза детально описує деякі свої сни — дуже земні і прості, але одночасно такі, в яких вона бачить для себе настанови Бога. «…Одного разу вночі мені наснилося, ніби я вийшла одна погуляти в сад і, дійшовши до сходів,… зупинилася, охоплена жахом. Переді мною …стояла діжка…, і на ній два огидних чортеня танцювали з дивовижною спритністю, незважаючи на прив’зані до їх ніг праски. Раптово вони стрельнули в мене …оченятами і в ту ж мить, з ще більш переляканим виглядом, ніж я, зістрибнули з бочки і побігли ховатися… Бідні чортенята бігали, не знаючи, як уникнути мого погляду… я думаю, що Господь Бог дозволив мені запам'ятати сон, щоб показати, що душі в стані благодаті нема чого боятися злих духів, бо вони боягузливі і готові бігти навіть від погляду дитини…». Ось так просто можна пояснити дитині найважливіші істини. Таким геніальним вчителем може бути лише Всевишній, і Тереза в цьому була твердо переконана.
Вона, як звичайнісінька дівчинка-підліток щиро розповідає про те, як важко їй було звикнути до учениць пансіонату, з навчання в якому починався шлях до монастиря. Без зайвої сором’язливості називає деяких нерозумними і заздрісними. Зізнається в тому, що п’ять років, проведених в пансіонаті, стали для неї найбільш сумними в її житті, і лише підтримка сестри, яка навчалась в старшому класі того ж монастиря, її врятувала. Тереза запросто називає манери однієї своєї вчительки, з якою вона займається вдома через хворобу, манерами старої діви. І дещо саркастично жартує, згадуючи про те, що оскільки кіт цієї жінки був також членом родини, маленькій Терезі «…залишається терпіти, коли той муркає, лежачи на учнівських зошитах, або ж захоплюватися його красою…» . Одночасно Тереза виказує щиру повагу та симпатію до цієї жінки, говорить про її доброту та освіченість.
Ще будучи п’ятнадцятирічною дівчинкою, вона робить дорослі мудрі висновки щодо значення сім’ї та виховання. В своїх спогадах про дитинство згадує, як сталась біда з родичкою однієї з їх доглядальниць. Вона померла, залишивши трьох дітей, двоє з яких взяли на певний час в сім’ю Терези. Ці дві маленькі дівчинки стали вдячними слухачками розповідей Терези про Ісуса та його дари, що чекають їх на Небі. Тереза добре пам’ятає, з яким почуттям та захопленням сприймали її розповіді ці діти, миттєво вбираючи пропоноване їм добро, а не зло. І наводить рядки Біблії «…Хто спокусить одного з малих цих…, то краще б, якби…потопили його в морських глибинах…». Опираючись на досвід незначних дитячих подій і ситуацій, вона дає відповіді на питання, якими нерідко задається кожний свідомий дорослий.
Іноді ми бачимо людину, що потребує допомоги. Але не маємо того, що могло б їй допомогти, або ж від нашої допомоги відмовляються, або ми просто не знаємо, що їй можна дати, щоб полегшити страждання. І це приводить до розпачу, особливо, коли ця людина – близька. «…Одного разу ми побачили каліку, який насилу пересувався на милицях. Я підійшла, щоб дати йому су, але, не вважаючи себе настільки бідним, щоб приймати милостиню, він… відмовився прийняти те, що я йому пропонувала. …Мені хотілося втішити його, принести полегшення, а замість цього, можливо, я засмутила його…Мені хотілося дати йому щось, від чого він не зміг би відмовитися, …тоді я згадала, як нам казали, що в день першого причастя отримуєш все, про що не попросиш. Ця думка втішила мене, і, хоча мені не було ще й шести років, я сказала собі: «У день першого Причастя я помолюся за мого каліку». Через п'ять років я стримала свою обіцянку…».
Тереза собі ставила безліч питань. Чому не всі є рівними в отриманні милостей від Бога на землі, чому одних Він веде за собою все життя, не дозволяючи спіткнутися, а інші вмирають так і не дізнавшись нічого про свого Творця? «…Якщо б всі прості квіти захотіли стати трояндами, природа втратила б свій весняний наряд, і поля не рясніли б більше квіточками…
Те саме і в світі душ – в саду Господньому. Йому було завгодно створити великих святих, яких можна порівняти з трояндами. Але Він створив ще і малих, які повинні бути задоволені тим, що вони – маргаритки або фіалки, призначені радувати Його погляд, коли Він опускає його до Своїх ніг. Досконалість полягає в тому, щоб виконувати Його волю і бути тими, ким Він хоче нас бачити … ».
Чи на Небі славу отримують порівну? Як можуть в однаковій мірі користуватися Небом і злодій, що покаявся, і святий, що не грішив? «…Я злякалася, що не всі будуть щасливі. Тоді Поліна (сестра) сказала мені принести велику склянку тата, поставити її поруч з моїм крихітним стаканчиком і наповнити їх водою. Потім вона запитала, який з них більш повний. Я відповіла, що вони однаково повні і що неможливо налити води більше, ніж вони можуть вмістити… На Небі Господь Бог дасть Своїм обраним стільки слави, скільки вони зможуть вмістити, і що навіть останній ні в чому не буде заздрити першому…».
Тереза не боялася й не намагалась приховати свої не надто смиренні думки: вона розповідає, що спочатку в монастирі часто й довго мучили її спокуси, в тому числі, й найболючіша – роздум про те, а чи існує Небо? Вона прожила в монастирі вісім років, після чого – хвороба на туберкульоз. «…В Страсну п'ятницю Господь побажав подарувати мені надію на швидку зустріч з Ним на Небі … Який приємний цей спогад! До опівночі пробула я біля Гробу Господнього, потім повернулася до келії, але ледве встигла покласти голову на подушку, як відчула… хвилю, яка з клекотанням підкотила до губ. Я не знала, що це було, але подумала, що, можливо, я помру, і душа моя наповнилася радістю … Мені здалося, що мене вирвало кров'ю… Прокинувшись, я одразу подумала, що мені належить дізнатися про щось радісне, і, підійшовши до вікна, змогла переконатися, що не помилилася … душа моя втішилася, я була глибоко впевнена, що Господь у день Своєї смерті побажав дати мені почути перший поклик,… який сповістив про наближення Нареченого …».
А потім жодних спогадів про біль, що вона терпить підчас хвороби. Якби не поодинокі фрази про те, що її доглядають чи звільняють від звичних монастирських обов’язків, читаючи Історію далі, можна й забути про хворобу Терези. Про муки, що терпить ця дівчинка від туберкульозу, коли вона щохвилини харкає кров’ю, згоряє від гарячки і цілий місяць дихає вже лиш половиною однієї легені, про її страшну смертельну агонію, ми дізнаємося вже з записів монахинь, що були поруч, в тому числі, її сестри.
Проглядаючи різні варіації трактувань вчення цієї Святої сучасниками, мене не пзалишала думка, що я чогось не розумію. Я ніяк не могла погодитись з переліком тих причин, які більшість наводить, пояснюючи «феномен успіху» святої. Простота викладу та розуміння, відсутність досвіду в житті, незаплямоване релігійними догмами сприйняття світу і віри, сентиментальність і чистота дитячої натури, протиставлення «земної» святої Терези більшості тих, що «ніби зійшли з ікон» – цей умовний перелік можна продовжувати далі. Але для мене всі ці твердження є досить спірними або, як мінімум, справедливими лише частково. Ґі Ґоше розпочав написання прологу до «Історії однієї душі» фразою Терези з її переписки: «…Ви не знаєте мене такою, якою я є насправді…». Наступна фраза цього письменника остаточно переконала в тому, що нарешті знайшовся хоча б один мій однодумець. «…Не багатьох святих настільки мало розуміли за життя, як її. Після смерті це нерозуміння лише посилилося, тому що вона стала жертвою, з одного боку, надмірно сентиментального шанування, що сильно спотворило її образ, а з іншого боку – літературної мови кінця XIX століття, неминучого атрибуту релігійності тієї епохи. Все це стало серйозною перешкодою…» – я цитую ці стовідсотково точні, як на мене, слова Ґі Ґоше, щоб не спотворити їх власним викладом. Перечитавши «Історію однієї душі» двічі, я так і не змогла зрозуміти, ким була насправді ця дівчина, що їй боліло найбільше, що хотіла б змінити, які мала страхи, за що було соромно і чим пишалася? Звичайно, з її тексту можна вирвати куски, що дають відповіді, які я неодноразово намагалася наводити і тут, але скрізь недомовленість, покора і нескінченний палаючий потік любові до Бога, в якому і потонуло все недоказане. Добре це чи погано? Однозначно, добре. Коли Любов перемагає усе, хіба може бути це погано?
Свята Тереза із Лізьє відкрила головну таємницю – таємницю Любові до Бога, через яку відкриваються усі інші, через яку заповіді стають зрозумілими, а жертви – легкими й бажаними. Вона зуміла полюбити Господа, а це є надскладно, якщо тільки полюбити насправді – усім серцем і усією душею. Таке вдається далеко не кожному, навіть серед тих, що переконані в своїй любові. В цьому її головна заслуга.
Російський священик Георгій Чистяков писав про те, що Жак Лев, старий французький священик, розповідав йому як один монах порадив прочитати «книгу зі старомодними картинками і написану в провінційно-буржуазному стилі» – це була «Історія однієї душі» Терези із Лізьє, майбутньої святої. Пізніше монах, який назвав стиль «Історії однієї душі» провінційно-буржуазним, додав: «За стилем панянки з пансіонату ви побачите мужню душу». Священик підкреслив, що це була єдина книга, яку йому порекомендував почитати монах.
фінансово.
Щиро дякуємо!
